З любов’ю до Діків, Арчибальдів, Мурзиків та інших

І ось вона — книжка, до якої увійшли 38 оповідок-бувальщин від різних авторів. Від письменників і початківців, і тих, хто дотепер нічого не писав, проте наважився розказати про свого кота чи собаку, пташку, рибку, їжака, навіть рослину у вазонку... Чом би й ні, якщо ця рослина і є домашнім улюбленцем?

Замість передмови у збірці — невелике есе, написане президентом Форуму видавців Олександрою Коваль. Вона згадала про свого пса Діка і навіть трішки помріяла вголос: “Я колись ще матиму пса, коли вийду на пенсію... будемо з ним обговорювати книжки, куплені на Форумі видавців...”. Над упорядкуванням збірки попрацювала редактор та письменниця Оксана Думанська, а оформила обкладинку художниця Наталка Гайда.

Тексти, які не увійшли до книжки, можна прочитати на сайті Форуму видавців. А ми пропонуємо читачам кілька уривків з оповідань цієї збірки.

Лариса Денисенко. Мої французи

“...Лікар довго крутить знімки МРТ в руках, на світло, від світла, перевертає. Потім запитує мене: “Слухайте, що у вас зі спиною, така вродлива жінка, що ж це таке?..”

Я усміхаюся, і кажу, що зовні жінка може бути вродливою, але що там всередині — хіба може хтось знати? Потім знову розповідаю про грижі, про те, як мною займалися мануальні терапевти, про те, що зараз спина почувається краще.

Вона просить, щоб я вклалася на живіт. Промацує мені спину, знову дивиться на знімки. З’ясовує, як я заробила найбільшу грижу. Кажу, що підіймала свого французького бульдога, щоб вимити йому лапи. І тут вона каже: “Вибачте, можна я поставлю вам ідіотське питання?”.

Я кажу: “Звичайно! Я люблю ідіотські питання”.

Вона продовжує: “А ви, часом, своєму собаці не робили рентгенів? Або МРТ?”

І тут до мене дійшло. Так, остеопат Марина дивилася на куприк мого собаки Пуззі. На його куприк та грудину...

Як ми реготали. Вона визнала, що вперше побачила скелет пса. І все ніяк не могла повірити, що така сама побудова може бути в мене, жінки, що має зріст метр сімдесят і цілком нормальну статуру...”.

Галина Вдовиченко. Умка, Умас, Умич

“Моя племінниця ще до школи не ходила — видибала вона якось з нашим тоді ще маленьким песенятком гуляти. На повідку, як годиться. А він ті ремінці змалечку не визнавав, пручався як міг, хапав зубами шкіряний пасок, мотиляв ним, намагаючись висмикнути з дитячих рук, і відчайдушно крутив головою. Усе намарно. Тоді загрозливо до малої: р-р-гав! А вона, не випускаючи повідка, голосом, сповненим щирого здивування: “На сестру?!!!”.

Він і справді був нам за члена родини, а ми були його зграєю. За паспортом — Умас, у дитинстві — Умка, в останні роки — Умич. Триколірний пес, собака на щастя. Симпатичних йому сусідів він проводжав на автобусну зупинку або до гаражів і мав у продуктовій крамничці індивідуальний кредит. “Ваш Умка вчора приходив по сардельку”, — говорила продавчиня, показуючи запис у блокноті біля імені боржника. Так і писала: Умка — сарделька, 2 грн. Щоправда, він цими можливостями не зловживав. Та й вареної ковбаси не любив, на відміну від супу з курячих шийок.

У нього були свої стосунки з людьми, з кожним з нас. А про деякі відносини я навіть не здогадувалася. Не раз йдемо з ним вулицею, проїжджає машина, з вікна гукають: “Умка!!!”, ще й рукою махають. Незнайомі люди. На нас нуль уваги, наче це пес нас вивів погуляти, а не навпаки. Як він знайомився з усіма? Звідки вони знали його ім’я?..”.

Ганна Добринська. Маленький некролог маленьким гризунам

“Все ж хай яка блаженна тиша панує в головах морських свинок, я наділяю їх всіма здатностями людської істоти. Можна годинами спостерігати, як вони, зачаївшись, сидять у куточку і незмигно очікують на доісторичних хижаків, аж доки їх не зморює тривожний сон. Тоді вони “розвалюються” під вагою пухнастого тільця і висовують малі короткі лапки. Бо ті морські свинки дуже смішні. І кувікають, як хочуть їсти. Виглядають так, ніби вічно здивовані. У мого дядька є гарний вислів про здивування: “Як дама, що сре зимою в кущах”. У морських свинок Бог зафіксував такий вираз на писку...”.

Оксана Думанська. Згадуючи Баррі

“Він полюбляв класти голову на коліна і зазирати в очі. Він відчував наближення сина, коли той, повертаючись з підробітків удосвіта, проходив під вікнами під’їзду: Баррі ставав біля дверей, посмикуючи своїм обрубаним хвостом та помуркуючи, як тигр, і підставляв свою крутолобу голову, мовляв, погладьте мене.

Але за вожака мав чоловіка, і тому вистачало лиш глянути осудливо, як пес ішов на своє місце і лягав, поклавши лапу на голову, ніби визнавав свою провину...

В останній день свого земного життя чоловік встиг вигуляти Баррі.

Пес пережив його всього на рік, хоча за всіма ознаками у нього ще не настала старість.

Скільки збігло часу, а мені здається, що вони десь удвох, на прогулянці...”.

Ірина Жмурко. Мама

“Макарцю, сину мій!” — казала наша старенька тітка до свого улюбленого кота. А він і справді відчував себе в статусі сина. Ніколи нічим не обділений, ніколи не висварений і не ляканий віником. Жінка, яка не мала рідних дітей, віддавала багато любові котикові. Макар виріс великим і міцним, спокійним і чемним, впевненим і розумним, як би не звучало дивно, але дуже людяним.

Прикро і боляче, але старенька тітка померла, і життя сильно змінилося. В похоронних клопотах усі забули про Макара. Його не було ніде видно. До цього не траплялося стільки людей та метушні — кіт злякався. Він не прощався з нею...

Коли все стихло і Макар повернувся, то “мами” ніде не знайшов. Зачинені двері, тиша і жодного слова, жодного звуку... Запахи теж підводили: усе замели, вимили... Довкола віє просто домом, прив’ялим перестиглим виноградом і нестерпними жоржинами, які Макар чомусь терпіти не міг. А “мама” їх обожнювала. Сиділа на лавці під хатою і казала: “Видиш, Макарцю, які в нас вургінії файні...”.