Група "Південь"

Займаюсь координацією одного важливого плану, в якому задіяні всі силові структури.

Генерал Х. призначив зустріч в Кутєйніково. Їдемо, матюкаючи сепаратистський маршрутизатор, який весь час намагається затягнути нас в Донецьк. Дивне відчуття — села, містечка, а он там, за тополями — захоплене терористами мільйонне місто. Об'їжджаємо його розбитими степовими дорогами. Курява, терикони і тиша, людей ніде нема. Так було в Чорнобилі. Тільки тут люди ховаються не від радіації, а від великої темної ракової пухлини, що набрякла в Донецьку і Луганську.

Приїхали. Прямо під табличкою цього Кутєйніково — наш блокпост. Виходжу, вітаюся — так завжди швидше. Бійці пригнічені: багато поранених. Більше половини поранених на цій війні вмирають від втрати крові. Це — рівень Кримської війни ХІХ століття. А Кабмін ніяк не затвердить порядок безмитного пропуску натівських медаптечок, що готові масово завезти діаспора і наші волонтери.

Де генерал? А он там, прямо по дорозі.

Пару кілометрів і в'їжджаємо в колону наших військ. Багато знайомих з батальйону "Азов", "Дніпро2", хлопці з новенькими нашивками батальйону "Шахтар". Дехто воює вже другий місяць, дехто — четвертий день. Дуже багато місцевих, донецьких.

Всі стомлені, багато бійців сплять із зброєю в посадці, в ковші екскаватора, в кунгах машин. Скаржаться на непідготовлену атаку Іловайська. Підходимо до машин, де лежать "двохсоті" — загиблі. Слова зникають, вони безсилі. Шкодую, що не палю.

Так де той генерал? Їдь прямо — там гармата і поруч бліндажі.

На краю соняшникового поля — волинські мінометники. Тримаються бадьоро, щойно відстрілялися по терах, що засіли в зельонці он там, через поле, в пригороді Іловайська.

Іловайськ — одне з останніх міст, через які в Донецьк йде підкріплення. Взяти його — означає перерізати пуповину терористичної злоякісної пухлини. Ще пару днів тому містечко було порожнє. Тепер тут йде бій.

Біля капоту штабного мінівена знаходжу генерала. Йде інформація, що в пригороді тери обладнали укріпрайон: врита техніка, снайпера, кулеметні точки. Звязується з кимось, просить реактивний залп.

Повертаються машини батальйону "Донбас". Значить все, наша атака захлинулася. Йду до машин. Семен Семенченко незвично розконцентрований, відводить очі. Пояснення тут же: закривавлені ноші, чотири " двохсоті", всі офіцери. "Донбас" з шести ранку вів бій в своєму секторі. Коли припинилися дії сусідів, змушені були відступати. По дорозі назад наштовхнулися на замінований акведук, вийшли розглянути — черга з кулемета.

Двох з полеглих я знав, ще ніби недавно, в Артемівську обговорювали карту і плани. В грудях порожнеча, руки опускаються від того, що цього могло не бути. Якби була нормальна розвідка, якби була бронетехніка, якби сучасна медицина...

Разом з прибулими офіцерами СБУ і генералом через силу допрацьовуємо заплановане. Домовилися про важливе. Але воно " вистрілить" потім, а хлопці гинуть зараз, посеред цього соняшникового поля.

Співчуття родинам загиблих. Слава героям.