«За дві хвилини роботи на зруйнованій ЧАЕС я набирав дві річні дози радіації…»

Лише завдяки винятковому героїзму рядових рятувальників, інших фахівців, які ціною свого життя і здоров’я приборкали аварію, масштаби Чорнобильської трагедії не стали вселенськими. Але досі дає про себе знати. Не тільки за медичними показниками. Багато людей, які тоді йшли у самісіньке пекло, нині залишилися без належної уваги. Чорнобильців вражають бюрократичні «мілірентгени»… Про реальну й «кабінетну» радіацію — у нашій розмові з ліквідатором найбільшого техногенного лиха у світі Ярославом Мухою, жителем Миколаєва, що над Дністром.

Замість п’яти отриманих рентгенів нам записували 0,5…

До Чорнобиля він, випускник інженерно-будівельного факультету Львівського політехнічного інституту, прокладав дороги у Криму. На Львівщині споруджував першу у західних областях України газову заправку перед Стриєм, потім працював головним інженером управління виробничо-технологічної комплектації тресту «Розділхімбуд». А згодом…

— 2 квітня 1987 року в мене народилася донька, на 2 травня призначили хрестини, — згадує Ярослав Леонідович кореспонденту «Високого Замку». — Якраз перед цим днем як офіцера запасу мене викликали у військкомат і сказали, що відправляють «самі розумієте куди». Тож у неділю ми охрестили донечку, а у понеділок я вирушив у Нову Радчу, на межу Житомирської і Київської областей, де тоді дислокувався окремий полк хімічного захисту Прикарпатського військового округу.

Як старшого лейтенанта мене призначили командиром взводу. Я змінив свого попередника, лейтенанта з Коростеня, який з підлеглими побували ТАМ і вже набралися радіації понад норму. А через тиждень став командиром роти дезактивації об'єктів.

У мене була сотня підлеглих і 102 одиниці техніки: автомобілі, екскаватори, грейдери, бульдозери, скрепери. Рота була зайнята дезактивацією заражених будинків і об'єктів у Прип’яті, третього і четвертого енергоблоків АЕС, очищенням даху третього, а потім і даху машинного залу 4-го енергоблоку. Працювала і на захороненні «Рудого лісу», який вразила радіація.

Щоб уявити нашу роботу, дещо нагадаю. Внаслідок вибуху четвертого енергоблоку відвернулася 1000-тонна бетонна кришка, і основний розліт радіаційних уламків пішов у бік перших трьох енергоблоків. На четвертому блоці рівень радіації становив 50 рентгенів, в інших місцях бувало і десятки тисяч рентгенів. А 100 рентгенів поглинутої дози — це вже променева хвороба!

Перед виходом на дах ЧАЕС нам видавали дозиметри-накопичувачі, вони показували, скажімо, початковий рівень радіації 24 рентгени. Коли ж ми поверталися, апарат висвічував 29 чи 32 рентгени. Тобто ми набирали по 5−7 рентгенів. Але нам всім записували… 0, 5 рентгена. Саме стільки становила допустима річна доаварійна доза для працівників АЕС (до слова, це у 10 тисяч разів більше, ніж маємо зараз надворі) і максимальна денна доза на той період. 1986 року дозволялось «брати» 2 рентгени… Більше писати не можна було, бо переопромінювання — скандал.

— Скільки тривав ваш робочий день у Чорнобилі?

— Здебільшого, дві хвилини. Один раз було й 20. За цей час я набирав дві річні дози радіації.

— У чому полягала ваша робота?

— Перед її початком нам видавали чистий робочий одяг. Чеським ліфтом (якщо не працював — то сходами) піднімалися на висоту 70 метрів. В окремій кімнаті додатково надягали на себе спеціальні захисні фартухи. Брали лопати, рукавиці і йшли на об'єкт. Спочатку очищали дах від уламків четвертого реактора і того, що вивергалося з нього. Були такі великі шматки, що довелося нести їх удвох. У перші дні це сміття скидали у провал реактора. А потім, коли його замурували, вантажили уламки у мішки, зносили у контейнери, а німецький кран вивантажував їх в обшитий свинцем КрАЗ. Це сміття вивозили у радіаційний могильник Підлісне.

Через дві хвилини роботи лунала сирена, і ми бігли назад. Скидали із себе фартухи, мчали вниз, де заміряли радіацію. Якщо весь одяг «зашкалював», його викидали набік, ми стояли голі. Милися у душовій, доки японські дозиметри не перестали показувати червоний рівень небезпеки на тілі. Пригадую, після очистки однієї з кімнат ми милися біля двох годин, але так і не досягли норми.

Використаний одяг інші пакували і везли у могильник. А ми ішли до машини пити мінеральну воду «Боржомі» — бо відчувалась нестерпна спрага. Потім наш транспорт проходив пункт санітарної обробки. Медики кожного дня робили у нас забір крові. Якщо у ній була надмірна кількість лейкоцитів, працівника не допускали до роботи. Після однієї «інтенсивної» зміни на даху ЧАЕС я вимушено «прогуляв» 11 днів. Показники крові ніяк не могли внормуватися.

Загалом ходив працювати на ЧАЕС 23 рази. 11 з них був на самому даху.

Із приємних спогадів того часу — їдальня, що була у нашій військовій частині. У ній працював персонал з львівського ресторану «москва». Обслуговував нас на високому рівні.

Дізнавшись, що я працював на даху реактора, лікар боявся до мене підійти…

— Як почувалися після такої робочої зміни на реакторі?

— З моєї пам’яті стерлися два чи три тижні, події яких зовсім не пам’ятаю. Коли виходив з даху, в роті була така сухість, ніби чотири дні нічого не пив. Організм був зневоднений. Тому й випивали відразу по кілька пляшок мінералки. На даху був настільки дрібний пил, що жодні респіратори його не затримували, він потрапляв у середину нас. Пригадую, коли після роботи прийшов у клуб, де показували кіно «Весілля у Малинівці», дивитися його було неможливо. Всі присутні так голосно кашляли, що звуку фільму ніхто не чув. Радіаційна пилюка обпалила людям бронхи, легені. У мого друга, прапорщика Миколи Барана з Рівненщини, через це відкрилася виразка, почалася кровотеча — і його забрали. Лікування одне: таблетки від кашлю за дві копійки.

На ліквідації пробув без двох днів два місяці. Якогось ґрунтовного медобстеження ніхто не проводив. Дали день чи два відпустки — і на роботу! Я працював до обіду, потім зачиняв кабінет і змушений був поспати хоча б годинку — настільки організм був вимотаний після роботи на ЧАЕС. Були такі ґулі на лімфатичних вузлах, що не міг натягнути ні сорочку, ні штани. Не міг до них доторкнутися — настільки страшенно все боліло. Після миття голови вся ванна була у волоссі. Думав, точно полисію. Лише згодом все минулося.

У рік аварії із 1180 приміщень третього і четвертого блоків, які треба було дезактивувати, ми знезаразили всього 80. Більше 1100 зробили 1987 року. До липня ми основні роботи завершили.

Найяскравіше моє враження — від відвідин лікарні у райцентрі Поліському. Мені сказали, що там є іноземний апарат — лічильник випромінювання людини, який виявляє внутрішні зараження. Прийшов туди, лікар запитує, де працюю. Кажу: на реакторі. «На самому реакторі?» — «На самому даху». Після цього лікар боявся до мене підійти, тримався на відстані. Після обстеження іноземний апарат надрукував кольорову картинку. Показувала наявність у моєму тілі всіх хімічних елементів таблиці Менделєєва. Шкода, що не взяв той знімок собі на пам’ять…

А найбільше запам’яталися очі місцевої 70-річної бабусі. За 15 копійок вона продавала банку полуниць. Я знав, що їсти їх не можна. Але слова її і очі врізалися у пам’ять: «Хлопчики, я думаю, ви все зробите, і ми скоро повернемося додому, ми будемо нормально жити…». Ті очі залишилися зі мною на все життя. Ягоди я купив і згодом викинув. Просто так гроші бабуся не взяла б.

Після Чорнобиля просив виписати цегли на хату— відмовили…

— За два роки я трохи відійшов від Чорнобиля, — продовжує Ярослав Леонідович. — На моє запитання про його наслідки полковник медичної служби казав: «Якщо доживете до 50, будете дуже щасливими…».

Після цього я плюнув на все (що сталося, то сталося) і просто працював, займався своїми справами. У частині мене пропонували нагородити Грамотою Верховної Ради. Відмовився. Вибрав подяку на роботу. Сподівався, що випишуть дефіцитну цеглу для будівництва — поки був на ЧАЕС, батьки заклали фундамент хати. Але цегли мені так і не виписали. Сказали, що треба було звертатися раніше… Оцінили мене вже у незалежній Україні. Отримав орден «За заслуги» ІІІ ступеня.

Запитуєте про лікування — та нічим я себе ні лікував! Бо не знав про свої проблеми. Під час роботи на реакторі у мене на нозі з’явилася ранка, мабуть, бета-опік. Було важко ходити, підібрати взуття. Ця ранка загоїлася лише 2000 року… У радянські часи здоров’ям чорнобильців ніхто особливо не переймався. Тоді у СРСР був землетрус у Спітаку, інші проблемні речі. Єдине, що приємно мене здивувало — за два місяці у Чорнобилі я отримав зарплату як за пів року. Кожні мої щоденні дві хвилини роботи оплачували як тижневу роботу. І я зрозумів все. Бо просто так радянський союз таких великих грошей нікому не платив.

— Як соціальні служби нині ставляться до тих, хто колись давав надію отій бабусі з полуницями? Кажу про пільги, матеріальні допомоги, путівки у санаторії…

— Усе виглядає приблизно так, як у тій історії із нагородженням непричетних і покаранням невинних. Чорнобилець у нас — не тільки той, хто знімав радіаційні уламки на даху АЕС чи будував саркофаг над нею. Чорнобилець це і той, хто раз заїхав у село Чорнобильської зони, завіз туди курчат і продав там. А люди, що жили у тому селі кілька років, за статусом — всього-на-всього «потерпілі». Були випадки, коли водій привозив своєму начальнику автоколони підписане відрядження, а той, коли вийшов відповідний закон, проставив собі дату 9 травня. І з одного дня оформив собі інвалідність, отримав чорнобильську пенсію. Таких липових чорнобильців є багато. Нікому не дають інтерв'ю, бо, на відміну від інших, їм немає що сказати…

А я пригадую такий випадок. 10 водіїв цементовозів з Миколаєва 28 травня 1986 року приїхали під реактор. Того дня цементу чомусь не приймали. Вони приїхали вперше, нічого не знали. Тому розклалися за десять метрів від воріт, витягли свої «тормозки» з післявеликодньою їжею, поїли. Ніхто їм про якусь небезпеку не сказав. У них навіть дозиметрів не було. Із тих 10 водіїв ніхто не дожив до 50 років. Не мали інвалідських посвідчень. Для цього треба було зафіксувати «чорнобильські» захворювання у перші п’ять років після аварії на АЕС. Інакше зараз інвалідність, пов’язану із Чорнобилем, не встановлять…

Усі водії щороку проходять медогляд. Якби у тих, що їздили у Чорнобиль, зафіксували підвищений тиск чи інші проблеми, їх усунули б від роботи. А куди тоді було подітися тим молодим хлопцям?

Як представник громадської організації чорнобильців я є членом комісії при обладміністрації, яка визначає статус тих, хто був ТАМ. Я у цій комісії для того, щоб підтвердити, що було, а чого не було. От приїхав до нас чоловік, все життя провів на заробітках, а зараз стверджує, що є чорнобильцем. Виявилося, у 1987−1988 роках був солдатом-строковиком. У нього немає документів, що був у Чорнобильській зоні. Але суд, який ніколи не запрошує експертів, сказав, що він — чорнобилець. І ми мусимо виконати рішення суду.

Наші чиновники зовсім не розуміють, про що йдеться, що саме сталося у 1986−1990 роках. А мали би знати! Бо один міліграм плутонію — смертельна доза для людини. А на ЧАЕС під час вибуху було 80 кг плутонію. Не важко порахувати, що цього вистачить на 8 мільярдів смертей. А ще — цезій, стронцій, америцій тощо. На ЧАЕС залишилося стільки радіоактивного пороху, що можна п’ять разів умертвити населення всієї Землі…

Люди, які працювали на проммайданчику безпосередньо біля реактора, мали найбільші ризики. Але у нас зараз платять не за ризики. Людина, яка була водієм асенізаторської машини, робить собі довідку, що отримувала зарплату як прем'єр-міністр, і їй нараховують захмарну пенсію.

— Які служби у чому недопрацьовують, щоб було дотримано соціальної справедливості?

— Бувало, якийсь чоловік привіз у чорнобильську зону труси, в яких ми працювали на станції. За той один день відрядження чорнобильської пенсії у нього не буде. Тоді придумує собі захворювання і пов’язує його з Чорнобилем. Наприклад, гіпертонію, яка є у кожного третього. На основі цього комісія правдами-неправдами визнає його чорнобильцем. І згодом через отой один день поїздки з трусами до Чорнобиля отримує 18 тисяч грн інвалідської пенсії! А той, що два тижні перебував у самому епіцентрі, виносив радіаційні уламки, залишився при своїх інтересах. Знаю водіїв, які возили під реактор цемент для спорудження захисної стінки — зараз отримують лише 4200 грн.

Колись ці люди боялися обмовитися про погане самопочуття — щоб їх не «списали» з роботи. А вони нічого не вміли іншого, крім їздити машиною! Чув, що деякі шофери носили подарунки, лиш би лікар дозволив працювати. Мусили тоді бути «здоровими», інакше втрачали свою роботу…

Треба змінювати закон! На сьогодні, за словами голови комітету Верховної ради Галини Третьякової, на виконання рішень суду потрібно понад 100 мільярдів. І цей потік судових рішень не зупиниться. Я кілька разів готував законопроєкти для Верховної Ради. Один з них уже було взяли до розгляду. На тім і стало…

Як людина освічена, я свого часу, перед тим, як іти у Пенсійний фонд, уважно вивчив усі закони. І домігся, що мені призначили справедливу «чорнобильську» пенсію. А ті, що зі мною працювали, пенсію мають мізерну…

Допомогти тим людям можна. До 40-річчя Чорнобиля можна було ухвалити нормальний закон щодо чорнобильців. І на перше місце при розрахунку пенсій поставити не ступінь інвалідності, не розмір зарплати за місцем основної роботи (бо з неї призначають пенсію), а те, на якому об'єкті, в якому саме місці Чорнобиля і скільки ти працював. Для розуміння, доза опромінення при комп’ютерній томографії (КТ) зазвичай становить від 1 до 10 мЗв (мілізіверт), тобто від 0.1 до 1 бера (біологічний еквівалент рентгена) за одне дослідження, залежно від зони сканування, ваги пацієнта та типу апарату. А у нас тисячі «страшно захворіли» від менших доз… Слів бракує. Бракує і совісті та здорового глузду декому.

Мій син зараз воює на фронті. На нього і його хлопців у державі бракує коштів. Але їх вистачає на фіктивних пільговиків. У тому числі - з чорнобильськими посвідченнями. Доходить до трагікомічного. В суд звернувся чоловік з довідкою про те, що він 14 днів просидів… на гауптвахті у Чорнобилі. І суд визнає його чорнобильцем. Чоловікові виплатили понад мільйон при тодішньому курсі 5 гривень за долар. Чому бідні? Бо дурні і захланні.

Готовий працювати з тими, хто хоче внести справедливість у наші закони. Знаю, такі є.