Штори за сотні тисяч євро та п’ятдесят копійок на хліб

Досвідчені експерти та політологи ще кілька днів тому вважали, що за найоптимістичнішим прогнозом Януковичу врешті-решт доведеться подарувати його «Межигір’я» – нехай, мовляв, сидить у своїй резиденції та розводить страусів


Але життя готувало «баті» карколомний сюрприз. Безмежне обійстя колишнього президента вже перебуває у державній власності, а народ може зблизька побачити, у яких умовах жила перша особа держави.

Це не анекдот, а маленька життєва історія з соціальних мереж: «Моя теща побачила по телевізору «Межигір’я» — і перейшла на бік народу». Для декого саме ці шокуючі кадри стали останнім аргументом… Велика кількість зайвого, показово-кричуща розкіш, інтер’єри у жлобському стилі «па-багатаму». Не надто відстали від свого пахана й інші керівники бандитського угруповання. Колишній генеральний прокурор Пшонка (його хатинку зсередини теж мали можливість побачити українці) у дечому навіть переплюнув свого шефа…

В останні дні перебування у «Межигір’ї» Віктора Федоровича, мабуть, мучили нічні кошмари: екстремісти з Грушевського вриваються у його володіння, підпалюють гаражі з автомобілями, витоптують корти для гри у гольф та закидають його золотими батонами та кілограмовими золотими монетами… Дійсність виявилася страшнішою: натовпи людей чемно прогулювались кімнатами та парковими доріжками «Межигір’я» й дивувалися самим собі, бо стільки часу терпіли-годували розпухлого до огидності кліща, що висмоктав казну до денця, довів країну до зубожіння, а сам потонув у безглуздому багатстві. Побачили, як виглядає «Межигір’я» — і здригнулися від огиди.

Письменниця та журналістка Жанна Куява з Луцька написала на своїй сторінці у «Фейсбуку» про реакцію батьків на побачене по телевізору. «Мама каже: «А батькові нема за що черевиків купити...». А батько мій закінчив Львівський університет, він все життя фізики дітей вчив, 15 років директорував, школу в селі нову збудував, а тепер... нема за що черевиків купити. І нема, до речі, ось уже багато літ поспіль, як на стажовій пенсії... Як подивилася допіру відео про «Межигір’я», про особисті соляні печери, салони краси та церкви, і земля під моїми ногами похитнулася, і мову мені відібрало. Бо купити черевики батькові я теж особливо не маю за що…».

У письменниці Наталки Шевченко ще більш болюча реакція на кубельце президента. Її вразила деталь — штори за 290 тисяч євро. Ось Наталчині слова: «Я згадала, як помирав мій новонароджений син, як я потребувала 500 гривень на день, то все продовжувалося сорок днів, мені допомагали друзі, я десь позичала, в результаті — маю купу боргів… Синочок помер... Я ніколи не забуду, як зайшла до аптеки за антибіотиком, одна ампула коштувала 500 з гаком гривень, а я мала лише 300... Я вийшла з аптеки і ридала так, що люди озиралися на мене, я кричала в небо: «За що це моїй дитині?! Що мені робити, де взяти гроші?!». А тут штори за 3 млн. 200 тис. гривень... І за ці штори, і церкви підземні, і за портрет прокурватора пшонки вбивали наших дітей... Мені боляче так, що я ці дні лише плачу — за загиблими, за моїм дитям, і за тими навіть, хто все ще захищає ту тварюку, хто все ще її виправдовує...».

Біля хлібного відділу раз-у-раз зустрічаю бідно вбрану бабусю, яка перебирає копійки на долоні. Їй часто бракує на хліб, і вона щиро тішиться, коли поруч опиняється хтось, хто може їй допомогти у цю хвилину… Прірва між матеріальним рівнем колишнього президента та його поплічників з одного боку — та тим, як живе народ, — така ж глибока, як їхні та наші поняття про добро і зло. Таких, як Янукович, Пшонка, Клюєв, Медведчук, Іванющенко, Богатирьова та інших, на гарматний постріл не можна підпускати до влади. Вони її сприймають лише як можливість для самозбагачення.

Коли чую про зажерливість можновладців, згадую одну з засновниць держави Ізраїль, прем’єр-міністра цієї країни Голду Меїр, народжену у Києві (1898-1978). Вона вміла жити у спартанських умовах, обходилася мінімальним гардеробом (легендою стали її дві сукні у шафі), бо не на словах, а на ділі показувала, що заради становлення своєї країни готова до самовідданої, жертовної праці. Наші нувориші хіба поусміхалися б над таким убогим апетитом. Для чого ж тоді влада, як не для захланного, безмірного збагачення… Навіть не віриться, що ми нарешті позбуваємося тих ненаситних п’явок, скидаємо їх зі себе одну за одною.