«Ми не бидло, ми не козли!..»

По-англійськи можна не лише йти, а й приходити. Так, як зробив це на саміті у Вільнюсі президент (додати «України» язик не повертається) Віктор Янукович.


Приїхав, щоб гримнути перед Європою дверима. Дверима, в які після багаторічного чекання Україна мала увійти з почуттям власної гідності. Ми гордилися б тим, що довели собі і світові: українці гідні називатися європейцями не лише за географією. Не сталося. Янукович сказав Європі: «Давай, до побачення!». Це сором і біда кожного з нас (не наступили президентові на горло, коли ще не запізно було). Але не трагедія. Трагічним було б, якби українці мовчки обтерлися від президентського плювка і розійшлися б по своїх хатах скраю — чекати кращих часів. Отоді б красною ціною усім нам було тавро — «народна маса». Але, вийшовши на Євромайдани, українці довели, що, попри величезне розчарування, зберегли у собі громадянську гідність.

Ті, хто нашіптував у вуха Януковичу мантри «президентське слово — усе, народ — ніщо», грубо помилилися. Прогадали, міряючи народне терпіння убогими акціями протесту після «печерних» вироків Юрію Луценку і Юлії Тимошенко. Сподівалися, вселенське розчарування після Помаранчевої революції роз’їло українців зсередини, згноїло у них усе громадянське: волю, гідність, віру у те, що разом — сила. Так думали не лише на Грушевського і на Банковій. Такі думки до останнього роїлися й у головах багатьох з тих, хто знайшов у собі сили забути про несправджені «помаранчеві» надії і знову вийти на Майдан. «А раптом, — думали, — збереться тисяча, максимум дві? Януковичу — на сміх. Посміється над купкою «євробуйних», як сміявся в очі європейцям, коли у Кабміні готували офіційну заяву про заморожування євроінтеграції, а він розповідав в Австрії про незмінний єврокурс України».

Коли ж столицю сколихнув 100-тисячний Євромайдан, було зрозуміло: досміявся Віктор Федорович. Бачили ви обличчя Януковича, коли він давав інтерв’ю телеканалам, пояснюючи після затяжної мовчанки, чим йому так Євросоюз не догодив, що Росія милішою стала? Таким Януковича навіть під час помаранчевого Майдану не бачили. У виразі його обличчя застигла суміш страху, розгубленості і злості. Можна лише уявити, якою була концентрація цих почуттів, якщо навіть перед телекамерами Янукович не зміг їх приборкати.

Чому ж тоді, спитаєте, переляканий президент не капітулював у своєму рішенні про Угоду з ЄС? Чому не підписав її у Вільнюсі, виконуючи волю більшості українців? Час покаже, що переважило страх Януковича перед гнівом 100-тисячного Майдану і як довго президент зможе опиратися цьому страху. Важливо вже те, що Янукович боїться. І боїться більше, ніж навіть після замаху на себе в Івано-Франківську (якщо вірити версії, що Віктора Федоровича не посвятили у подробиці «яєчного теракту», і куряче яйце він сприйняв за смертельну ворожу кулю).

Страх Януковича вселяє надію. Або загострений інстинкт самозбереження змусить президента діяти так, щоб народ зайвий раз не гнівити. Тоді є шанс, що, повернувшись боком до Європи, Україна не стане Білоруссю. А наблизившись до Росії, не вляпається в убивчий Митний союз. Другий варіант: піддавшись переконанню, що повага до волі народу — це вияв слабкості, Янукович «прикоцькає» свій страх і далі демонструватиме «сильну руку». У цьому разі ризикує накликати на себе гнів більших масштабів, ніж 100-тисячний Євромайдан (апетит приходить під час їди, громадянський теж). І тоді Януковичу треба буде не про вибори 2015 року думати, а про те, чи дотягне до них зі своїм режимом...