«Великий Гетсбі» – герой нашого часу

Австралійський режисер Баз Лурман став відомим своїми «Ромео + Джульєтта» (1996) та «Мулен Руж» (2001) – дещо епатованими, еклектичними, яскравими музичними кінокартинами.

Так, власне форма і звуковий ряд відіграють у них дуже важливу роль, створюють настрій, ауру. В цій же манері, але ще більш «коштовно», а хтось, думаю, сказав би і гротескно, екранізував Лурман і «Великого Гетсбі». Так, сучасна музика, ледь не хіп-хоп, вільні варіації на тему моди 20-х у новій екранізації можуть дратувати глядача. Водночас це й елементи актуалізації роману Френсіса Фітцджеральда (1925), які допомагають концентруватися не на історичному костюмованому дійстві, що «було давно і неправда», а на вічних людських проблемах: проблемах взаємин та власної внутріособистісної ідентифікації.

То хто ж цей Гетсбі, який жив в «Епоху джазу», «сухого закону» і нестримуваної соціальною відповідальністю розкоші? Загадковий Гетсбі, до віл-ли якого на грандіозні вечірки збирається весь «світ» Нью-Йорка, якого мало хто бачив, але багато що чув: чи то він племінник кайзера Вільгельма, чи то син нафтових магнатів, чи, може, гангстер?

«Великий Гетсбі» — це американська спроба компенсувати у своїй літературі відсутність творів Болеслава Пруса, Івана Тургенєва, Михайла Лермонтова. Одночасно — трагедія із закінченням, як у Шекспіра. Сцени заміського «дачного» життя спадкової буржуазії — аналога європейської згасаючої аристократії, «петербурзькі» контрасти Нью-Йорка… — по обидва боки океану одне й те ж. Сам Гетсбі (у фільмі — Леонардо ді Капріо) — селф-мейд граф Монте-Крісто, який, однак, не має в собі сили й бажання, як персонаж О. Дюма, вершити долі й бути руйнівником-месником.Розбагатівши, він хоче ввійти у фальшивий і марнославний світ золотої молоді, в якому обертається мрія його юних літ — Дейзі. Він не усвідомлює, що ці люди — безпечні й егоїстичні «мажори», вони ламають речі й людей та втікають ховатися за своїми грошима, за своєю байдужістю, залишаючи іншим «прибирати» за ними (як це схоже на сучасних українських «мажорів»!). Гетсбі є інший — він знає ціну почуттям і має здатність сподіватися на краще. Тому, як пише автор, вкладаючи думку в уста спостерігача — Ніка Карравейна (у фільмі це ледь не сам Фітцджеральд), по суті, єдиного друга Гетсбі: «Усі вони не варті вашого мізинця!».

Образ Гетсбі, в який уже повально закохуються українські (й не тільки) дівчата, настільки ж величний, як і нереалістичний. Як міг він, пройшовши через І Світову та заробивши казковий капітал на тіньових мафіозних оборудках, зберегти дитячу наївність і ранимість? На це питання Фітцджеральд не дає відповіді. Не хоче відходити від оригіналу з його мелодраматичністю й Лурман, роблячи ефектний переспів, самобутній і стильний до ексцентричності, однак з безліччю запозичень з, певно, найдостовірнішої екранізації 1974 року в режисурі Джека Клейтона.