Про Соборність дискутувати не можна!

Сьогодні, 22 січня, відзначаємо один із світлих днів у календарі України — День злуки, який символізує братання українців по обидва береги Дніпра. Ця подія, яка сталася у далекому 1919-му, на Софійському майдані Києва, з того часу постійно жила і живе у серцях українців.


У 1989 році, коли почався активний рух за національне відродження, за відновлення Української держави, у Народному Русі України визріла думка, як сформулював Михайло Горинь, прокласти 22 січня «живий ланцюг» між Львовом і Києвом. Мета одна і велика — у такий спосіб задекларувати єдність українців, яку намагалися зруйнувати у часи панування комуністичного режиму.

«Живий ланцюг» — це було щось феноменальне! Коли брат розказав мені, що задумали провести таку акцію, я не повірив, що її можливо реалізувати. У той день (а я тоді працював на «Термоприладі») ми зі своїми друзями по Руху і Товариству української мови виїхали на відведену ділянку по Золочівській трасі. Але на означене нам місце вже неможливо було ступити — стільки охочих виявилося стати пліч-о-пліч один з одним. Тож ми, тридцятеро чоловік, ледве собі знайшли вільне місце у тому «ланцюгу».

В очах людей тоді читалося все — і згадки про буремне минуле, і сподівання на краще майбутнє. Треба було бачити тих людей, які із синьо-жовтими прапорами стояли по всій дорозі від Львова до Києва — такого піднесення, такого вибуху емоцій я ще не бачив. Цей акт вперше задекларував перед конаючим радянським режимом, що є велика сила, яка готова до великих справ заради України.

Пригадую слова одного із товаришів мого брата. Він казав: Михайло Горинь сидів з лінійкою і картою і вираховував кожен метр дороги від Львова до Києва — щоб на ній не було якихось прогалин. Енергія людей, які щиро зголосилися до участі у цій акції, скликали інших, винаймали транспорт (з ним тоді було значно важче, ніж тепер), перевершила організаційні потуги оргкомітету.

На Галичині «живий ланцюг» не мав розірваних ланок. Чим далі до центру — тим він був менше наповнений (і це за тих умов було зрозумілим). Але проблем не було ніде. Не потрібно було латати дірки на цій трасі, бо люди вийшли дружно. Цей ланцюг не тільки об’єднав мільйони людей, а й скріпив у майбутньому українську націю. Він став предтечею Декларації про державний суверенітет, Акта проголошення незалежності і самого голосування 1 грудня 1991 року, де юридично була оформлена Українська держава.

Часто кажуть про необхідність повторити цей «живий ланцюг», бо в Україні спостерігаються тривожні тенденції. Навряд чи вдасться його повторити — ми зараз перебуваємо в іншому часі, в іншому стані. І все ж, якщо не такий же «ланцюг», то якусь іншу акцію, інформаційно насичену, потрібно були би провести. Мене болить, коли чую розмови про якусь автономію, про якусь окремішність — чи то на сході, чи то на заході. Все це є руйнівним. Україна може вижити лише як цілісна структура.

Згадую, коли мій брат Богдан очолював парламентську делегацію у Москві, і сумнозвісний Жириновський у приватній бесіді казав йому: «Богдан, черт с вами! Пускай Галиция будет независимой. Главное, чтобы Украина была одной-единственной губернией в составе России». Такі підходи плекали наші сусіди на початку 90-х, такі вони плекають і тепер. Візьміть книжку пресловутого Дугіна «Основы политики», яка використовується як підручник для військових закладів і дипломатичних учбових закладів Росії. У ній він писав: потрібно все зробити для того, щоб відірвати Західну Україну, і тим самим позбавити Україну того українського духу, який сьогодні живить всю Україну…

Нашим політикам треба задуматися над тим, що слід зробити, аби міцніше об’єднати українців, і щоб та єдність і ті державотворчі зусилля, які були потрачені протягом останніх століть, не пропали даремно. У цьому питанні нам треба, як казав Шевченко, «єдиномислія». Нехай наші політики думають про зміни принципів місцевого самоврядування, про бюджетну політику, інші питання. Але вони мають зберегти, залишити непорушним те, що є святим і недоторканим — єдність і соборність України.