Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Пофігізм – як українська національна ідея

Коли чую розмови про те, що влада дограється до всенародного бунту, і буде цей бунт не мирним Майданом-2, а кривавою революцією, кров нагла, як кажуть галичани, заливає. Яка там революція, про що ви говорите?!

Маленькому українцеві так затишно у своїй хаті скраю, що годі його виманити звідти. Навіть за своє не хочуть постояти, не кажучи вже про «якісь там» інтереси громади чи держави. Таке враження, що ген небайдужості геть в українців виродився. Навіть не віриться, що це в Україні був Майдан 2004-го, що це українці повстали проти прищепленої режимами звички «не висовуйся — живішим будеш»...

Не вдаватимусь до моралізаторства, розпові­даючи про такі далекі для багатьох з нас поняття, як громадянський обов’язок чи почуття громадянської гідності. Це те велике, яке починається з маленького. Ми ж і до маленького ще не доросли, даючи плювати у кашу всім, кому не лінь, — від начальника жеку до властителів з високих Печерських пагорбів. У більшості своїй дозволяємо витирати об себе ноги, розводячи при цьому руками і скиглячи: «А що ми, такі затуркані і беззахисні, можемо?». Можемо. Але не хочемо, бо звикли, що хтось має зробити це за нас...

У селі, де живу, нерідко зникає світло — через обриви на ще «дореволюційній» лінії електропередач. І що думаєте: телефон аварійної від дзвінків розривається? Та де там — народ покірно сидить і чекає «просвітління». Хтось домашній генератор заводить, матюкаючись, в яку ж копійку це влетить, бо ж бензин дорогий. Хтось бідкається за холодильник і морозильну камеру, які вже почали розмерзатися. Взимку ще більша гризота: «Йой, батареї, до курвої мами, порозпирає!». А до телефона що — руки не доходять? Скільки бувало так, що приїздиш ввечері з роботи, не заставши світла, телефонуєш на «аварійку», а з тамтого кінця дроту — здивування: вперше, мовляв, чуємо. Хоча світла, дізнаєшся від сусідів, вже кілька годин немає.

І таких прикладів — рубель відро. Транспортники нахабно кинули львів’ян з трансферними квитками — львів’яни пообурювалися на кухнях і змирилися. Замість двох гривень чемно витягають з кишені чотири. І тепер вже за подвійну плату терплять нахабство водіїв. Стоїть «ваділа» десять хвилин на «хлібній» зупинці (де людей побільше можна напхати) — нічого, зачекаємо, навіть, якщо дуже спішимо. Звертає шофер з маршруту, бо «так ся йому захотіло», — хай буде: вийдемо, де нам не треба, і перейдемося. Якщо ж хтось із незадоволених вголос почне обурюватися водійським самоуправством, дружно накинемося на «скандаліста»: чого, мовляв, нерви шоферу тіпаєш — йому ж людей ще везти. Коли ж треба обурюватися — мовчимо. Нещодавно, їдучи на роботу, стала свідком такої ось ситуації: водій автобуса «3A» замість передбаченої маршрутом площі Галицької звернув на сусідню вулицю князя Романа. За поворотом пригальмував (бо спереду була вервичка авто), і тут салоном такий звук прокотився, наче автівку протаранили. Дивлюся, а це чоловік біжить і щосили кулаками по автобусу тарабанить. Водій відчинив двері, бігун заскочив у салон і давай шофера вичитувати. «Я на зупинці стою, а ти куди повертаєш?! — кричить. — Чому маю за тобою бігати?! Телефонуй в АТП, спитаємо, як ти маєш їздити — через Галицьку чи по князя Романа!». Далі обурений сам почав телефонувати на якусь гарячу лінію і з’ясовувати, як має рухатися автобус-«трійка». Ну, думаю, хоч хтось знайшовся, кому не лінь за своє постояти. Частіше б так права качали, може б, і порядку було б побільше. Коли ж зрозуміла, що для обуреного молодика важливіше не покарати свавільного водія, а просто викричатися, мовчазні похвали на його адресу як рукою зняло. Вилити тираду «злих і нетихих» простіше, ніж звернутися в АТП з письмовою скаргою на водія-порушника. До того ж, поки молодик розбирався з водієм, решті пасажирів довелося сидіти і чекати, коли ж нарешті автобус поїде. І що думаєте: сиділи і чемно чекали, поглядаючи на годинники. П’ять хвилин, сім... На більше мого терпіння не вистачило. Довелося вставити свої п’ять копійок у діалог «дурень — сам дурень», нагадавши, що люди взагалі-то на роботу їдуть.

А як вам ось ця історія? Телефонує мені знайома: «Чоловікові-будівельнику кілька місяців зарплату не виплачують, вже 10 тисяч гривень заборгували. Що порадиш? Може, в газеті написати?». «Добре, — кажу, — напишемо. — Тільки спочатку нехай хлопці, яким не виплатили зарплату, напишуть колективну скаргу у прокуратуру». «Ну що, зверталися до прокуратури?» — запитую знайому через тиждень. «Та яке там, — каже. — З 15 людей лише двоє погодилися під скаргою підписатися. Решта ж заявили: «Яка прокуратура? Нам же на цій фірмі ще працювати». То й працюйте, шановні, тільки не скаржтеся, чому маєте те, що маєте...

Не в образу державної символіки буде сказано, але, може, час перемалювати досі незатверджений ескіз Великого герба, зобразивши на ньому не козака з левом, а відоме мавпяче тріо із заплющеними очима, затуленими вухами і ротом? Бо мовчанка, сліпота і глухість для нас — вже як національна ідея.

Чи то постпомаранчеве роз­­чарування породило непробивну апатію і безпорадність? Чи, може, народ увірував у прогнози про цьогорічний кінець світу, що більшості усе по барабану: навіщо, мовляв, щось змінювати, чогось прагнути, коли і так вселенський гаплик наближається? Може, вселенський і наближається, а ось український вже настав. Люди добрі, та з такою епідемією пофігізму не лише і далі у лайні житимемо, а дружно потонемо у ньому!

Схожі новини