Раби ненавидять роботодавців та заздрять чужому успіху

Завдяки італійським синьйорам заробітчани дають дітям вищу освіту, купують квартири та при цьому потайки проклинають тих, хто дає заробити.

Розповіді про іноді щасливі, а здебільшого нещасливі долі заробітчан, які часто публікуються у мас-медіа, дуже схожі завдяки спільній для таких публікацій тенденції: наші люди роботящі, чесні, релігійні. А кляті “макаронники”, на яких вони мусять горбатитися, тільки й роблять, що знущаються з заробітчан та принижують їх.

Читаючи такі публікації, згадую підручник історії, здається, за п’ятий клас. Пояснюючи у цьому підручнику причини розвалу Римської імперії, радянські історики пояснювали, що велика імперія впала через класову ненависть рабів до рабовласників. Працюючи на плантаціях римських патриціїв, розповідалося у підручнику, раби спеціально псували знаряддя праці, “шлангували” на полі, труїли тварин господарів, чинили інші капості. У сучасній Італії, складається враження від розповідей наших заробітчан, історія повторюється.

“Пані Тетяні, — описує біль української заробітчанки автор однієї з публікацій, — довелося спати на маленькому диванчику. Треба було дочекатися, поки синьйора вляжеться спати, бо вона ще могла прийти і забажати склянку молока чи соку. Суворо стежила господиня, щоб доглядальниця часом не з’їла зайвого шматка хліба на сніданок. Тому коли Тетяна готувала їсти, бабулька сиділа на дивані та свердлила її пекучим поглядом...”.

Сльози заважають читати... Я, щоправда, і сам сплю на дивані, також дивлюся в спину дружині, коли вона готує мені щось смачненьке. При бурхливій фантазії і в моєму погляді можна знайти щось “пекуче”.

Прочитавши такі розповіді заробітчанок, так і кортить їх запитати: “Вас там у Римі чи Неаполі на ланцюзі тримають? Якщо так ненавидите своїх роботодавців і роботу, яку мусите там виконувати, чому додому не повертаєтесь? Чи не тому, що за “пекучі погляди” вам непогано платять?”.

Прихована ненависть до роботодавців притаманна не лише українським заробітчанкам. Це почуття стало “національною рисою” жителів усіх пострадянських країн віком за сорок. Переконався в цьому, перебуваючи у відпустці в Грузії. Після приходу до влади команди Саакашвілі в Грузії створили однакові умови започаткування та ведення бізнесу для вітчизняних і закордонних підприємців. Після чого у Грузії почали як гриби з’являтися підприємства, започатковані іноземцями. Біля села, в якому я відпочивав, відкрив деревообробну фабрику громадянин Китаю. На роботу до нього пішли чи не всі чоловіки з навколишніх сіл, які до цього лише порпалися на власних городах. Та через тиждень ці наймані працівники перекрили автотрасу, вимагаючи негайної зустрічі з районним керівництвом.

Районний керівник, молода та спокійна людина, приїхав. У дворику фабрики робітники спочатку так бурхливо висловлювали свої емоції, що можна було почути лише прокляття на адресу власника виробництва. Та врешті люди заспокоїлися й почали висловлювати свої претензії. Коли дослухалися самі до себе, зрозуміли, що ці претензії виглядають смішними. “Ми ж як звикли раніше, при СРСР працювати, — зізнався один із протестувальників. — О 8-й годині приходили на роботу. Пили чай, розповідали один одному, як минули вихідні... Потім трохи працювали... Потім перекур, знову чай-кава... А там час йти додому. Щось обов’язково з роботи прихоплювали... А китаєць, — сміється з себе самого чоловік, — дозволяє теревенити лише з першої до другої. Решту часу — працювати. Але ж так і має бути!..”.

Дарма гроші ніхто не платитиме. Навіть сусід, до якого пішов у прийми. Насправді вільна людина, на відміну від раба, поважатиме і свою працю, і працедавця, завдяки якому заробляє бодай на хліб. А такі як “пані Тетяна” й на батьківщині почуватимуться нещасними. Бо поряд завжди буде хтось успішніший та багатший від них. Працюючи на таких власників, люди із психікою раба щодня кидатимуть з ненавистю погляди на чужі будинки, у себе на кухні проклинатимуть дітей працедавців та на людях, вичавлюючи із себе посмішку, казатимуть: “Дивіться, хазяйська собачка ПОБІГЛИ...”.

З часом рабський менталітет від “пані Тетяни” перейде до її діточок. Вони також отруюватимуть собі життя заздрістю до тих, хто досяг більшого. Марксисти-леніністи називали це класовою ненавистю. Я називаю рабською психологією, якою спробую не отруїти власну дитину.