За добру «путаріну» треба заплатити...

У 80-ті роки для багатьох українців виїзд у Югославію з торговельними цілями був першою закордонною подорожжю в житті. Сьогодні країни з такою назвою вже немає, а в колишній “метрополії”, Сербії, українці бувають нечасто. Тому знають про її життя небагато — музику Горана Бреговіча, фільми Еміра Кустуріци, менше — твори Мілорада Павіча… Мені випала нагода «прояснити» цю «білу пляму» на європейській карті.

Україна має з Сербією безвізовий режим, однак для перетину Угорщини знадобиться транзитний «шенген». Над сербським КПП Хорош великий напис «Добро дошли» — «Ласкаво просимо». Після паспортного та дуже поблажливого митного контролю можна обміняти гроші на сербські динари (1 гривня = 7,1 динара) та сходити “до вітру”. Три­маю­чи в руках купюри номіналом у тисячі динарів, не одразу второпаєш, що “задоволення” коштує 20 гривень... Утім, аби не знеохочувати до мандрівки, заспокою: поза бензином (літр 95-го близько 22 грн.) і комунальними послугами ціни в Сербії практично рівні українським.

Дороги в Сербії хороші, однак автостради — «путаріни» (серб.) — платні. Ними від кордону можна дістатися до двох найбільших міст країни — Белграда та Нового Саду. Їдучи сербськими рівнинами, бачиш оброблені поля зі зрошувальними системами та невеликі, криті дахівкою сільські хатки. Люди живуть небагато, та ментальність все ж не східнослов’янська — порядку більше.

З югославських часів Новий Сад розрісся майже вдвічі, до 340 тисяч жителів. Сюди прибуло чимало тих, хто покинув рідні домівки на півдні через війну. Місто над Дунаєм, яке часами нагадує Чернівці, не лише другий за значущістю культурний і економічний центр Сербської Республіки, а й столиця автономного краю Воєводина. Від місцевих жителів можна почути «у нас у Воєводині… там у Сербії…». Майже як Галичина.

Вихована у багатокультурній традиції в освіченій Австро-Угорській імперії, Воєводина дуже толерантна. Статус офіційних тут надано… шістьом (!) мовам: сербській, хорватській, угорській, словацькій, румунській і русинській. Кожен нормативний документ одразу перекладається на всі ці мови, кожен офіційний сайт має шість мовних версій, а випускники філології мають чимало роботи, в тому числі й виконувати функції судових перекладачів. Деякі з перекладачів русинської мови чудово володіють й близькою українською. Сербська мова має два правописи — кирилицю і латиницю. У школі дітей вчать обидвох варіантів, та вектор все ж поволі схиляється до загальноєвропейського алфавіту. Кирилицею переважно пишуться назви вулиць, а рекламні меседжі з білбордів та сіті-лайтів промовляють вже латинкою.

Новий Сад — місто, яке живе «від світанку до світанку». Салони краси працюють до, а часом і за опівніч. І мають клієнтів! Чимало тренажерних залів. У Воєводині спостерігається культ тіла, що, певно, й спричинило бурхливий розвиток пластичної хірургії — Сербія займає лідируючі позиції в цій галузі. Місцеві жителі відрізняються від львів’ян високим зростом і спортивною статурою.

Працюють уночі також «мєячніци» (серб.) — кантори. Чимало людей заробляють у ЄС, чи отримують звідти гроші, тож потреба обміну валюти є повсякчасною. Не відстають від ритму життя й чисельні маленькі пекарні, що печуть такий смачний хліб, якого вдень зі свічкою у хлібодайній Україні не знайдеш. Чому відчинені пекарні? Хліб завжди печуть вночі, тож нехай і для клієнтів буде відчинено — раптом хтось зайде...

Повний смак сербського нічного життя відчувається в кварталі Лазе Телечког. Всі його будинки — паби та нічні клуби. Тут ріками ллється місцеве пиво Lav (Лев) та Jelen (Олень), а також ракія (балканська горілка). Ракію виганяють зі слив (сливовиця), винограду (возовиця), абрикосів (кайсієваця), груш (крушковиця або віліямівка), інжиру (смоквовиця) тощо. Відомою тут є вже повернута з небуття в Галичині медовуха (медана). Попри те, що публіка під градусом, загальна атмосфера дружня, потасовками і «бикуванням» не пахне.

У клубах на Лазе Телечког можна знай­ти різноманітну музику — від диско 80-х до рейву і дапстепу. Однак 60% закладів крутять панівний на Балканах турбофолк. Цей жанр зародився у 80-ті в Югославії, а в його основу лягли балканські народні мотиви, які синтезувалися на дискотечні ритми. Вокал при цьому характеризується затяжними розспівами. У Сербії турбофолк став особливо популярним в 90-ті під час збройного конфлікту, коли створювалося чимало патріотичних пісень. Зараз патріотична тематика відійшла на другий план, змінившись більш банальною: коханням, ревністю та іншими аспектами особистісних стосунків. Саме таку музику найчастіше балканські країни представляють на «Євробаченні», а серед українських виконавців, думаю, найближче Руслана з альбомом «Дикі танці» та дует Івана Поповича і Дзідзя з їхньою «Василиною».

На відміну від музики, у кухні серби не відрізняються патріотичністю. Повсюди можна зустріти піци, різото, пасти — пов­на експансія Італії… Але це якраз той випадок, коли учень перевершив свого вчителя. Аби скуштувати справді доб­ру піцу на Апеннінах, слід знати місця, а в Сербії ледь не на кожному куті «пальчики оближеш». Особливо ж рекомендую закриту піцу — кальцоне. А от на прохання подати каву «американо» офіціанти «зависають». Першому пояснив, ледь не на пальцях, що еспресо маленьке, лате — велике, а мені — середню. Пізніше виявилося, що «середню» каву серби просто називають «кафа». Вона не гірчить та має пишну пінку.

Національні ж страви слід пошукати, і вони явно не для вегетаріанців. Досить смачні чевапчичі, «пальчикові» ковбаски з перемеленого м’яса та караджорджієвський шніцель — результат імпровізацій місцевих кухарів з рецептом котлети по-київськи.

Хоча від Нового Саду Белград розділяють лише 80 км, таке враження, що потрапляєш до іншої країни — відмінна архітектура, інакші люди. Якщо в Новому Саді переважають високі, світлошкірі та русяві, то в Белграді — нижчі, чимало засмаглих і темноволосих. Так виглядають вихідці з Боснії, Косова, Македонії. Центр Белграда будувався з помпою, інколи він нагадує Берлін, інколи Москву. Це справді центр столиці країни масштабу Югославії. Але з 80-х років територія, контрольована Белградом, зменшилася в 3,5 раза, по ній пронеслися міжетнічні війни, бомбардування... Усе це вплинуло на місто, оповите якоюсь меланхолією, немов законсервоване у 80-х роках...

Протягом століть 40 разів Белград захоплювали, 38 разів відбудовували... У центрі міста можна пройтися пішохідними вулицями. Поїсти рекомендував би податися на своєрідний аналог київського Андріївського узвозу — Скадарску. Варто відвідати музей зброї, розташований у стінах древньої фортеці XV ст. — Калемегдана, авіації (поблизу аеропорту), а також побавитися електричним струмом у музеї найвідомішого в світі серба — Ніколи Тесли. Вражають своєю величчю будівлі Скупштини (парламенту), чотирьох королівських палаців та найбільший на Балканах православний храм св. Сави, взорований на знаменитій константинопольській Софії. Із 1935 року храм все будують, будують і ніяк не добудують. Хоча він діючий, кінця декораційним роботам не видно…

Чи є Сербія «Русским миром»? Популярні «Лади» та рекламні щити «Газпрому», який володіє місцевою енергетичною компанією НІС, нагадують про присутність «старшого брата». Та в цілому, країна є проєвропейською. Люди, з якими доводилося спілкуватися, пояснюють, що дружбою з Росією починають спекулювати кожної виборчої кампанії. Як тільки ж приходять до влади, «забувають» і наголошують, що євроінтеграції немає альтернатив.

У Воєводині чимало людей прагне більшої автономії, і водночас — ностальгує за Югославією, країною, яка була справді незалежною, як від Москви, так і від Вашингтона, і прагнула брати найкраще як від комунізму, так і від капіталізму. А тепер, за словами місцевого гіда, бере найгірше... Життя в Сербії несолодке. Середня зарплата в Новому Саді — 350 євро, у Белграді — 440 євро. Якщо не жити з великою сім’єю, то до половини можуть з’їдати комунальні платежі.

Від дорогого газу домогосподарства давно відмовилися — все на електриці. А кожного недільного вечора на КПП в Хороші чималі черги — після вікенду вдома тисячі сербів повертаються на роботу в Угорщину та Австрію. Та, попри всі труднощі, серби мають в собі значний заряд життєрадісності та життєлюбства, який так добре передається фільмами Еміра Кустуріци.