«Він не умів любити Україну на відстані…»

Цвіт нації… Так кажуть про кавалера ордена Богдана Хмельницького, лейтенанта Збройних сил України, колишнього викладача-історика Львівського фахового коледжу харчової і переробної промисловості Національного університету харчових технологій Тараса Березюка всі, хто знав цю непересічну, харизматичну людину. На фасаді навчального закладу, у стінах якого він плекав таких же, як сам, патріотів, у другий день весни встановили меморіальну таблицю на честь героя. Такий же пам’ятний знак з’явиться незабаром на школі у Сихівському мікрорайоні Львова, де навчався Тарас Березюк.

«Був мені братом…»

З початком великої війни цей історик-соціолог, попрощавшись з рідними, без вагань подався до військкомату. Служив командиром артилерійського підрозділу у 24-ій окремій механізованій бригаді ім. Короля Данила. Брав участь у тяжких боях за Попасну, Врубівку, Золоте, Лисичанськ, Сватове, Сіверодонецьк. Загинув від ракетної атаки орків у торішній День Незалежності на Дніпропетровщині. Ще зранку привітав своїх друзів із святом, побажав якнайшвидшої Перемоги, а в обід, коли разом із побратимами готувалися передислокуватися на Херсонщину, прийшла трагічна звістка…

Колега Тараса Березюка, його найближчий друг, викладач історії у коледжі, а нині - воїн ЗСУ Дмитро Сколоздра згадує:
 — Тарас часто казав: «Любити Україну треба не постами у Фейсбуці, не вишиванками, а справами. І не раз показував приклад такої любові. У 2014 році серед перших пішов на фронт. Так само вчинив і під час повномасштабного вторгнення росіян. Поїхав додому попрощався з матір'ю, яка доглядала за важкохворою бабусею, узяв сумку і поїхав у військкомат…

Пригадую, ми з ним зустрілися, заспокоїли своїх студентів. І подалися у 24-у бригаду. Так сталося, що я не встиг попрощатися зі своїми батьками, приїхав без одягу. Тарас підготував мені найбільш необхідне. Знайшов для мене бронежилет, яких бракувало в перші дні війни, і всю іншу амуніцію. Не забуду, як він багато вчив мене артилерійської справи — воно мені потім дуже пригодилося. Стає у пригоді і зараз…

А як він співав! В останній рік ми з ним часто затягували «Повіяв вітер степовий…», «Там під львівським замком». Також він любив «Яворину».
Це надзвичайно велика людина! Для мене Тарас був братом… Втрата його страшна. Після похорону я зібрав усі свої сили і став перед його мамою на коліна, подякував батькам за те, що виховали такого сина. Не забуду його ніколи — у бій я йду у футболці з портретом Тараса.

Померти за державу вважав честю

Під час церемонії відкриття меморіальної таблиці не міг стримати сліз директор коледжу Михайло Григорців. Згадував, як спочатку запросив його на роботу вихователем у гуртожиток, а потім Тарас став успішним викладачем, завідувачем відділення. Його поважали і колеги, і студенти. На молодого талановитого педагога покладали багато надій. Все перекреслила війна…

Теплі спомини про колегу-воїна зберегла і заступник директора коледжу із виховної роботи Наталія Сембай:

— Тарас був такою людиною, що не міг любити Україну на відстані. Він мусів бути всюди, де вирішувалася її доля, без роздумів ставав на захист країни. Брав активну участь у Революції Гідності, з 2014-го по 2015 рік — в АТО. Розумів, що захопленням Криму і Донбасу росія не обмежиться, що рано чи пізно відбудеться її повномасштабне вторгнення — тому готувався до нього. Брав участь у різних військових навчаннях, зборах, закінчив Національний університет оборони України імені Івана Черняховського, де став офіцером. Це був великий патріот, людина, яка готова була померти за свою державу. Він так і казав, що загинути на війні для нього буде великою честю…

Всі зайві гроші тратив на книги

Із хвилюванням згадує Тараса Березюка його товаришка, математик-програміст з Івано-Франківська Мар’яна Гунчак. Кореспонденту «Високого Замку» вона розповіла:

— Тарас жив Україною 24 години на добу. Для нього вона була всім. Заради неї готовий був на все. У 2010 році, після закінчення Університету ім. І. Франка, де була військова кафедра, добровільно пішов служити в армію. Його відраджували від цього кроку. Знайомі, дуже впливові люди казали: «Ми тебе „відкупимо“ від війська». Але він навіть слухати не хотів про це — «Як то так я не буду служити?». А як він проймався Революцією Гідності! Постійно відпрошувався у свого керівництва, щоби бути у рядах майданівців …

Як викладач Тарас мав бронь від мобілізації до війська. Але про неї навіть не хотів чути, це не обговорювалося. Пішов на фронт не роздумуючи. У нього на випадок війни все було підготовлено, у рюкзаку було зібрано всі необхідні речі…

У 2014−2015 роках Тарас пішов на війну як простий солдат. Був настільки комунікабельним, що йому доручили виконувати обов’язки прапорщика — дбав про всіх воїнів, швидко знаходив спільну мову з людьми різних характерів. Був для всіх прикладом. Ніколи не підводив.

У 2014 році Тарас разом із побратимами потрапили у «котел» під Лутугиним на Луганщині. Дивом вижили: одну консерву мали на всіх на два дні, були без зв’язку. Їх уже, образно кажучи, списали. Але завдяки витримці вибралися до своїх. Командири потім зізнавалися, що не чекали побачити їх живими…

Тарас дуже любив історію. З дитинства був «помішаний» на книжках. Не пригадую, хто саме, але хтось з його родичів брав участь у національно-визвольних змаганнях, був поранений, із чужини додому прийшов пішки. Для Тараса цей родич був прикладом.

А як він любив своє рідне село Під'ярків!

Дружив зі своїми студентами. Діти його любили. Займався з ними у спортзалі, організовував різні патріотичні заходи. Коли викладав свій предмет, в аудиторії панувала суцільна тиша — хіба було чути, як муха летить. Студенти його слухали, бо умів дуже цікаво розповідати, не по шаблону.
Був дуже начитаним. Вся його хата заставлена книжками, уже не було, де їх складати. Які мав зайві гроші - тратив на книги.

На людях він завжди був дуже позитивний, веселий. Десь в його душі відчувалася якась зажура, смуток — але нікому того не показував. Для нього друзі - це було все. З ними був надзвичайно щирим, за них, за країну готовий був віддати все. Він і віддав своє найдорожче. У той трагічний день підрозділ Тараса завантажувався на станції Чаплине, щоб їхати на іншу ділянку фронту. Тарас міг сісти з іншими офіцерами у машину і поїхати раніше, не чекаючи завершення робіт. Але залишився зі своїми солдатами, які виконували важливе завдання — разом з ними і загинув під час ворожого обстрілу…

За друзів Тарас стояв — як за братів. Де Тарас — там завжди була усмішка. Інакше не могло бути. Душа будь-якого товариства. Його всі любили, особливо — футбольні фани, з якими підтримував рідні «Карпати».

На похорон до Тараса прийшло море людей. Пригадую, квітів на могилі лежало стільки, ніби там дві могили було. Воїни, які приїхали попрощатися з Тарасом, дякували його мамі за сина. Казали, що такого розумного, відважного і чуйного командира не мав ніхто…