«Я реально не знаю, як жити без тебе»…

У важких боях під Бахмутом (Донецька область) загинув режисер зі Львова Олег Бобало. Він працював над короткометражним фільмом «Структура кави, або «Абзац..!», серіалом «Мамочки», кінострічкою «Вони закінчили війну», «Альпініст», «Як козаки», «Українське кіно. Становлення». Він також знімав телепередачі та рекламні ролики.

Першим про його смерть повідомив колега Євген Лавренчук у соцмережах. Трагічну новину підтвердила дружина режисера Ганна Яремчук-Бобало. «Олега Бобало більше немає. Перед очима промчали миті дитинства, спільні зустрічі Нових років, час, коли ми разом виступали у львівському молодіжному театрі „Дебют“, а потім і в театрі Бориса Озерова. Я не знаю, що ще написати. Не знаю, які слова дібрати для дружини Ганни Яремчук, для його мами — тітки Іри, для брата Жені, для сім'ї, для тих, хто його любив». А дружина Ганна написала у соцмережах: «Я реально не знаю, як жити без тебе»…

Журналістка «ВЗ» запитала у друзів, з якими працював Герой, яким він був.

Наталія Лєйкіна, художник, скульптор

— Я давно знала Олега. Пригадую з дитинства — це була дуже артистична особа. Але так склалося, що був період, коли ми багато років не бачилися. А під час повномасштабного вторгнення ми знову почали спілкуватися. Оскільки я з друзями волонтерю, ми намагалися допомогти, як і багатьом іншим військовим. А перед святом Миколая, у п’ятницю, ми надіслали з товаришем Василем подарунки Олегові. Там було приблизно 90 кілограмів продуктів. Олег сказав, що він у Бахмуті, що тут «гаряче», що поганий зв’язок, що він не зможе ту посилку забрати і подав телефон і прізвище іншого хлопця, якому усе це відправити. Я ще тоді йому сказала, які смаколики є особисто для нього. Це була наша з ним остання розмова. Уже п’ятий день не можу до тями прийти. Не можу в це повірити. І ніколи з цим не змирюся…

Ігор Герман, актор театру, товариш Героя

— Я навіть не знаю, що можу сказати. Слова не мають значення. Олег був цілеспрямованою людиною. Він мав можливість залишитися жити у Сполучених Штатах Америки, де живе його батько. Але він приїхав в Україну, бо хотів займатися театром. Мріяв стати актором і режисером, і став ним. Вступив у Театральний імені Карпенка-Карого, був безконфліктним і надзвичайно відповідальним та виконавчим. Якщо щось треба було зробити, він це робив, незважаючи на жодні перепони. Ми з ним часто спілкувалися, бо свого часу грали на одній сцені у театрі Бориса Озерова. А потім так сталося, що я втратив той момент, коли Олег пішов на фронт. Бо багато часу займає робота, волонтерство, інші турботи. Аж раптом побачив у соцмережах, що його дружина скинула пост про те, що підрозділ Олега збирає кошти на позашляховик. Відразу написав Анні, він неї довідався, що Олег на фронті, йому прийшла повістка, і він зібрався і пішов захищати Україну від ворога. Олег був командиром підрозділу мінометників. Коли побачив фото у соцмережах, що той позашляховик вони отримали, так втішився, що і я мав змогу докластися до цієї покупки. Але мені дуже боляче, бо я так і не спромігся зателефонувати особисто Олегові. Добре знаю, що на фронті не до дзвінків і не до розмов. Але ж я міг попросити Аню, щоб сказала, коли можна зателефонувати.