Передплата 2024 «Добре здоров’я»

Ангели-охоронці ЗСУ

Військові медики — про пекельні будні на передовій

Фото armyinform
Фото armyinform

З перших днів 2014-го, як тільки в Україні розпочалася війна, яку тоді ще називали АТО, львівські лікарі-добровольці пішли на пере­дову фронту на схід, на першу лінію, аби щоденно рятувати життя українським захисникам.

Сьогоднішня наша розповідь про львівську передову хірургічну групу 66-го Військового мобільного польового госпіталю, котра й зараз перебуває «на нулі», за 10 км від першої лінії фронту в До­нецькій області.

«За дев’ять місяців на передовій на хірургічному столі у нас не помер жоден пацієнт»

Роман Собко — заввідділенням анестезіології та інтенсивної терапії ЗУСДМЦ (Чорнобильської лікарні). Тепер військовий анестезіолог

— Пане Романе, з першого дня війни ви залишили спо­кійне життя в комфортних умовах. Коли зрозуміли, що тепер ваш «кабінет» — на пе­редовій?

— Ця війна ведеться за мож­ливість бути справжнім укра­їнцем, і кожен, хто себе таким вважає, має зробити все мож­ливе для перемоги, кожен день запитувати себе: «Чи достатньо ти для цього зробив?».

— Яким було прощання з родиною перед війною?

— Цього ранку у нас з коман­дою хірургів була запланова­на трансплантація нирки дитин­ці. Операцію було скасовано у зв’язку з можливими обстріла­ми. Того ж ранку я пішов у військкомат, попрощався з дружиною і дітьми та поїхав на фронт. З батьками попрощатися не встиг, поговорили телефоном, як їхав у потязі на фронт.

— Навіть важко подумати про те, що робилось тоді в їх­ніх душах, коли двоє синів-лікарів в один день пішли на війну. Розкажіть про вашу ро­дину.

— По батьковій лінії дідусь був провідником УПА у Терно­пільській області, мамині бать­ки були заможними господаря­ми, мешкали в селі Солонці під Львовом. Їх «розкуркулили» та вивезли в Сибір. Вони мали ве­лике господарство, найперший у Солонці будинок не під стрі­хою, а під бляхою, що тоді могли собі дозволити тільки дуже за­можні люди.

— Скільки поранених про­ходить через ваші руки за один день на першій лінії фронту?

— Максимальна кількість хво­рих, яких прийняли за один день, — 124 бійці. Таких днів може бути кілька поспіль. На хі­рургічному столі за дев’ять міся­ців нашої роботи на передовій у нас не помер жоден пацієнт. Цього вдалося досягти завдяки злагодженим діям нашої коман­ди, цілодобовій жертовній праці наших лікарів.

Завдяки волонтерам та ме­ценатам маємо сучасну мед­техніку і витратний матеріал у достатній кількості. Це також впливає позитивно на результа­ти нашої роботи.

— Часто доводиться оперу­вати без світла, води…

— Така ситуація не рідкість по всій Україні. На такі випадки ма­ємо генератори і запас води. Коли не працюють генератори, маємо налобні ліхтарики.

За понад дев’ять місяців війни наша команда змінила три локації, зараз перебуваємо на четвертій. Ми — Польова пере­дова хірургічна група від Мобіль­ного військового госпіталю, такі групи мають розташовуватись максимально близько до лінії фронту. Бувають різні пацієнти, деякі у критичних станах, котрих не можна одразу відправляти до мобільного військового гос­піталю у більш-менш безпечно­му місці, а це може бути за кіль­касот кілометрів від лінії фронту. Такі поранені не переживуть пе­реїзду. Надаємо їм першу допо­могу тут, стабілізуємо їхній стан, щоб живими доїхали до осно­вного місця лікування. Для базу­вання таких передових хірургіч­них груп обираємо приміщення, більш-менш пристосовані для комфорту поранених. Там є світ­ло, вода і тепло. На війні нічого не можеш спрогнозувати, ніко­ли не знаєш, що тебе чекає че­рез хвилину, скільки буде па­цієнтів, тому намагаємось з максимальною користю вико­ристати кожну хвилину.

— Кого рятуєте — тільки вій­ськових чи й мирне населен­ня?

— Надаємо медичну допомогу і цивільному населенню. Був пе­ріод, що з містечка виїхав весь медичний персонал… Зараз си­туація трохи покращилась — ци­вільні медики частково поверну­лися.

— Знаю, вам навіть доводи­лось приймати пологи…

— Так, був і такий випадок, коли з якогось селища нам при­везли жіночку, яка почала вже на порозі народжувати, то ми і по­логи прийняли. Ніхто з нас до того часу такого не робив. Але і цього разу все вийшло добре. Народилась дівчинка Даринка.

— Яким був ваш перший день на війні?

— Коли ми приїхали у Мобіль­ний польовий госпіталь, якраз виникла термінова потреба у розгортанні передової хірургіч­ної групи на одному з напрям­ків. Ми одразу зголосились і поїхали працювати на першу лінію. Не встигли речі розпа­кувати та організувати стабілі­заційний медичний пункт для роботи, як почали поступати поранені. За кілька годин їх ста­ло дуже багато, а нас було тіль­ки четверо: я, Андрій, Дмитро і Ігор-анестезист. Паралель­но ми постійно організовували і оптимізовували приміщення нашого медпункту до робо­ти. Чотири дні поспіль прийма­ли приблизно по 100 поранених щодня. Це були пацієнти з віді­рваними кінцівками, критични­ми кровотечами, пошкодже­ними внутрішніми органами… Одне слово, типові бойові трав­ми. Пацієнтів було настільки ба­гато, що ми не встигали поїс­ти, поспати, але втоми не було, стільки було адреналіну. Бува­ло, біжиш з тої кімнати, де від­бувається сортування пацієн­тів, в операційну, і перебігаєш ще одну кімнату, в якій лежить на столику печиво. Автома­тично те печиво «закидаєш» в себе і біжиш далі, бо треба працювати, оскільки там хтось помирає.

— Чи змінюються життєві цінності людини, коли прихо­дить з мирного життя на війну?

— Починаєш цінувати прості речі: якщо з крана тече вода, на­віть коли вона по годинах, є світ­ло, це щастя! Коли хтось має свою окрему кімнату для сну, це розкіш. Там найбільшою цінніс­тю є кожне врятоване життя на­шого українського захисника.

«Усі російськомовні донецькі медики „щебетали“ до нас солов'їною…»

Хірург Онкологічного центру у Львові, а нині - військовий хірург Андрій Собко

— Пане Андрію, що спону­кало вас покинути роботу у Львові і поїхати доброволь­цем на передову?

— Для мене питання йти на ві­йну чи не йти ніколи не стояло. Завжди знав, що в разі потреби піду воювати за нашу землю, за нашу свободу, за наші цінності, не буду спостерігати за війною через екран телевізора…

— Чи можете виділи­ти якийсь період, найбільш тяжкий у вашій військовій службі?

— Вперше в зоні АТО добро­вольцем я побував у 2014 році, тоді також був хірургом на пе­редовій у складі хірургічної гру­пи. Думав, на війні я все бачив, мене вже нічим не здивуєш, але коли після мирного львівського життя 27−28 лютого 2022 року ми приїхали у Велику Новосіл­ку Донецької області, і на нас «навалилась» величезна маса важкопоранених у вкрай тяжких станах, я дістав від того і стрес, і неабиякий шок. Коли був на війні вперше у 2014 році, кількість пацієнтів була у рази меншою, а травми порівняно легшими.

Зараз ми постійно оперуємо пацієнтів з пораненнями облич­чя, шиї, грудної клітки, черев­ної порожнини і кінцівок. Єдині операції, котрих не проводи­мо тут, — проникаючі поранен­ня головного мозку, оскільки не маємо нейрохірурга. Таких па­цієнтів стабілізуємо та відправ­ляємо до спеціалізованих ме­дичних центрів.

— Багато чула про жахіття війни від інших воєнних ме­диків, а чи були якісь яскра­ві позитивні моменти у вашій роботі?

— На війні позитиву дуже мало: це сірі однотонні будні, перед очима тяжкопоранені, люди довкола перевтомлені… З дня у день одна і та сама кар­тина протягом дев’яти місяців.

Хіба можу розповісти про такий позитивний момент: від перших днів перебування на східній землі ми вимагали, щоб лікарі, медсестри і весь обслу­говуючий персонал всіх чо­тирьох місцевих лікарень, які були державними установами і в яких нам доводилось пра­цювати, до нас звертались ви­ключно українською мовою. І нам вдалося досягти результа­тів — усі російськомовні доне­цькі медики «щебетали» до нас солов'їною…

Попри ненормовану і важку роботу, головний позитив зна­ходиш у тому, що ти на своєму місці, — там, де мусиш бути, а врятовані життя та здоров’я по­ранених — найвища нагорода.

Я вкрай вражений незлам­ним бойовим духом поранених бійців, котрих до нас привозять з передової. Попри важкі по­ранення, усі вони налаштова­ні оптимістично, знову рвуться йти воювати, їхній дух непере­можний.

— З яких регіонів України до вас потрапляє найбільше бійців?

— Від лютого по червень було найбільше місцевих воїнів з Лу­ганщини-Донеччини, а десь від червня оперуємо переважно бійців родом із Західної Укра­їни: Волинської, Рівненської, Львівської та Івано-Франків­ської областей. Був випадок: до нас потрапив поранений боєць з Києва, його оперував хірург з Києва, і під час перев’язки вия­вилось, що вони ходили в одну школу і були сусідами з одно­го будинку, а зустрілись тут — на передовій.

— Яким було ваше найяскравіше враження від війни?

— Коли доволі довгий час на нас з усіх боків наступав во­рог, а наші хлопці мужньо бо­ронилися, воювали проти них зі старою артилерією, автомата­ми і таки дали їм рішучий бій та остаточно відбили ворожий на­ступ. У той день над нашими го­ловами пролетів перший укра­їнський літак. Це зворушило до сліз. Тоді я ще й вперше у житті побачив, як стріляв американ­ський «Хаймерс».

— Чи був пацієнт, який запам’ятався найбільше?

— Так, це був молодий хло­пець, котрий втратив ногу. Піс­ля ампутації ми везли його ко­ридором, він побачив свого побратима і каже йому: «А моц­но ми тим москалям дали? За­для такої перемоги мені навіть моєї ноги не шкода!».

— Чи можна сказати, що ця кривава війна змінює свідо­мість східного населення, і вони розуміють, що росіяни — це вороги, а не «братній на­род»?

— Деякою мірою так, оскіль­ки вони на власні очі побачили і відчули на собі, як жорстоко і не по-людськи на їхній землі по­велися росіяни. На жаль, тіль­ки такою високою ціною до ба­гатьох приходить усвідомлення своєї національної належнос­ті…

— Коли, на вашу думку, ми дочекаємося Перемоги?

— Відчуття нашої Перемоги вже витає у повітрі…

«Найважливішим лікуванням є непохитна віра у наші Збройні сили»

Кардіохірург ЛОКЛ, керівник Україно-польського центру серця «Львів», нині військовий судинний хірург загальної медицини Дмитро Бешлей

— Пане Дмитре, ви — кардіо­хірург, а яку роботу найчастіше виконуєте на фронті?

— Пацієнтів з пораненнями груд­ної клітки багато, а із серцево-су­динними пораненнями — мало, оскільки більшість з них помирають одразу після поранення. Тим, ко­трих довозять до нас, найчастіше робимо процедуру зашивання су­дин для того, щоб не допустити критичної крововтрати, після якої пацієнти не виживають. Операції на серці у передових по­льових хірургічних групах є рідкістю, але більшість з проопе­рованих пацієнтів виживає.

— Розкажіть про найскладнішого пацієнта, якого дово­дилося оперувати за вашу військову практику.

— Це був 40-річний пацієнт з важким кульовим пораненням лівої грудини, в якого настала зупинка серцево-судинної ді­яльності. Його привезли до нас у стані клінічної смерті, протя­гом 15-ти хвилин наша команда його реанімувала. Нам вдало­ся запустити його серце, зупинити дуже сильну кровотечу та успішно прооперувати.

Був випадок, коли оперували пораненого 21-річного бійця, в якого була відірвана ліва нирка. Під час операції вдалося зу­пинити кровотечу, він переніс цю операцію добре. Був ще осо­бливо важкий пацієнт з подібною клінічною картиною: 24-річ­ний боєць втратив чотири літри крові під час поранення, і нам теж вдалося його прооперувати, а кровотечу зупинити. Він та­кож живий.

— Знаю, панічні атаки за симптомами дуже схожі на серцеві напади. Дайте практичні поради, що робити па­цієнтам у гострому стані панічної атаки, коли до лікаря далеко.

— Насамперед потрібно покликати на допомогу когось зі своїх близьких. Бажано, щоб пацієнта обняли. Це потрібно для того, щоб людина не почувалася самотньою. Тоді слід випи­ти ліки на рослинній основі типу валер’янки, корвалолу чи се­давіту. Та найважливішим лікуванням є непохитна віра у наші Збройні сили. Саме віра у нашу швидку перемогу є єдиним не­порушним правилом для стабілізації і психологічного стану, і роботи серцево-судинної діяльності у таких пацієнтів.

— Якими бачите шанси України на перемогу у цій війні?

— Наші шанси на перемогу — 100-відсоткові! Ця війна є єди­ним шансом для нас позбутися такого поганого «сусіда», яким є росія для України.

«24 лютого я пішла у військкомат, не чекаючи, поки покличуть»

Медсестра-анестезистка відділення реанімації новонароджених у Львівській дитячій лікарні на вулиці Орлика, зараз анестезистка передової хірургічної групи у Донецькій області Олена Занов’як

— Пані Олено, що спонукало вас — 29-річну незаміжню дівчи­ну — піти на війну? Кажуть, у ві­йни не жіноче обличчя.

— Піти у медичну службу ЗСУ спонукало внутрішнє відчуття гро­мадянського обов’язку. У 2014-му мені було лише 20 років, та коли отримала повістку, одразу пішла на фронт. Відслужила у передовій групі мобільного хірургічного військового госпіталю до 2017 року, демобілізувалась та працювала у Львівській дитячій лі­карні на вулиці Орлика. Коли о 5.30 ранку 24 лютого мені зате­лефонували друзі і сказали, що почалась війна, пішла у військкомат, не чекаючи, поки мене покличуть.

— Чи не було лячно?

— Звичайно, що було страшно йти на війну. Але відчувати страх у таких ситуаціях цілком нормально!

— Як відреагували ваші батьки?

— Батьки знають мій характер, знають, що я цілеспрямова­на: якщо ставлю собі якусь мету чи берусь за роботу, то за­вжди доводжу її до кінця. Вони мене «благословили», оскільки також є патріотами нашої країни. Попри всі складні моменти, на війні бувають і добрі миті.

— Що може бути доброго на війні, тим паче у хірургії, з важкими пацієнтами?

— Справді, роботи багато, пацієнти дуже складні, постійно чути вибухи за вікном. Дев’ятий місяць ми у справжньому пе­клі. Добрими є ті моменти, коли рятуємо життя нашим захис­никам. Добрими є також наш бойовий дух і віра, що з перемо­гою повернемось додому.

— Чи оберігають вас ваші колеги — чоловіки-лікарі?

— На кожному кроці відчуваю їхню турботу і піклування. Вони всі тут такі молодці, люблять мене як рідну доньку, деко­ли не будять зранку до роботи, щоб я трохи довше поспала…

Схожі новини