Покинув роботу у Світовому банку — пішов на фронт

Ніщо у цьому інтелігентному 47-річному чоловікові з тихим «професорським» голосом не виказує офіцера української армії. Як для воїна, його біографія зовсім нетипова. Олег Халаїм народився у львівському мікрорайоні Майорівці. Закінчив факультет міжнародних відносин університету Франка і військову кафедру. Працював у секретаріаті Верховної Ради, у Міністерстві економіки. Переміг у конкурсі і поїхав вчитися до Америки. У Гарварді отримав фах магістра державного управління, економіста. Після повернення зі США викладав у Києво-Могилянській академії. Добре зарекомендував себе у київському відділенні Світового банку і, вигравши ще один конкурс, потрапив до його центрального офісу у Вашингтоні. 15 років живе і працює в Америці, там одружився, три роки тому народився син. І раптом в Україні повномасштабна війна…

«24 лютого прийшов у військкомат»

— Рік тому у мене помер­ла мама, — згадує пан Олег. — Приїхав до Львова на похорон, у справах зайшов до військко­мату. Там мене запитали: якщо буде треба, чи готовий служити за своєю військовою спеціаль­ністю? Я відповів: так! Ще тоді військові готувалися до війни, прораховуючи її ймовірність.

До речі, у Світовому банку іс­нує спеціальний фонд для кра­їн, які мають статус «держав, що страждають від конфліктів» і спеціальні програми підтримки. Але Україна, на яку у 2014 році напала росія, не мала цього ста­тусу. Цей статус може відляку­вати інвесторів. Можливо, у діа­лозі Світового банку з Україною зійшлися на тому, що нам кра­ще не говорити про війну. Тож відсутність згаданого статусу свідчить про те, що у влади були оптимістичні сподівання…

Тож я приїхав в Україну у середині лютого провідати батька, якому 92 роки, а також — щоб пройти військові збори (за військово-обліковою спеціаль­ністю я — перекладач). Пройшов медкомісію. Заплановані збори повинні були розпочатися у по­неділок, 28 лютого. А у четвер, 24 лютого, розпочалася вели­ка війна. Того ж дня я прийшов у військкомат.

— Що вами рухало, коли зі США їхали в охоплену війною Україною?

— На мене сильне вражен­ня справила розмова у Лича­ківсько-Залізничному військко­маті у травні минулого року. Я побачив людей, які стратегічно мислять, розуміють ситуацію з військовими кадрами, знають: десь потрібен знавець англій­ської, десь — «айтішник»… Зі мною ґрунтовно переговорили військком і його заступник, які фахово займаються комплекта­цією війська.

— В уяві багатьох наших співвітчизників військкомат — місце, де, зокрема, «відма­зують» від армії…

— Через це уявлення так до­бре сформувалася Територіаль­на оборона. Держава пішла на створення цього паралельного процесу мобілізації, можливо, і через те, що була певна недові­ра до військкоматів…

— Після восьмимісячного перебування на війні дружина вас не кличе додому?

— Кличе, скучив за сім'єю. Але кажу дружині: ще не час. По­вернуся після перемоги.

— А якщо війна затягнеться ще на рік?

— Ні, не на рік, на менше…

— Які враження склалися у вас від служби в українсько­му війську?

— Здивувало, наскільки ЗСУ виявилися готовими до того, що сталося. Армія — це великий ме­ханізм, який працює цілодобо­во. Армія передбачає шалену відповідальність від найвищого до найнижчого рівня. І мене вра­зило, що все це працює злаго­джено, що люди знають, хто чим має займатися. Багато хто, як і я, прийшли із цивільного жит­тя. Всі були мотивовані. Нашим командирам, особливо під час перших днів війни, було віднос­но легко, бо, незважаючи на те, що багато людей не були про­фесійними військовими, вони хотіли якомога швидше вчитися і були дуже дисциплінованими. Від служби отримую шалене мо­ральне задоволення. Ніколи не думав, що побачу її такою.

— Чим ви це пояснюєте: якістю людей чи обставина­ми, які склалися?

— Обставинами, які зму­сили усіх мобілізуватися, по-дорослому сприймати завдан­ня, чітко і вчасно виконувати їх. Ми жартували між собою: якби це було цивільне життя, мо­гли б один з одним сперечати­ся: «зробимо так чи так», «я сьо­годні втомився, тому зроблю це завтра», «мені потрібно біль­ше часу» — а нічого цього на війні немає. Ми спали на кариматах, дехто без спальників, у порож­ніх приміщеннях — і при цьому віддавалися роботі на всі 100%. І у такому режимі працювали всі Збройні сили, включаючи лю­дей, які армію бачили вперше.

Мотиваційним фактором для всіх було те, що Україна не про­гравала. З перших днів була на­лаштованість на перемогу, хоча слово «перемога» вживали не так часто і не так пафосно, як те­пер.

«Дізнались, що я на війні, — не беруть плати за дитсадок»

— Свою армійську платню відсилаєте додому — як це роблять багато наших воїнів?

— Ні, не відсилаю. Дружина пішла працювати у райдержад­міністрацію.

Живемо ми в Арлінгтоні, пе­редмісті Вашингтона. Дружині самій важко. Але ми отримали несподівану підтримку. Раніше за кожен день перебування Кли­мента у дитсадку платили 115 доларів. Коли керівництво са­дочка дізналося про те, що я пі­шов захищати свою країну, спо­вістило нас, що найближчі кілька місяців ми не будемо платити…

— Що українського є у ва­шому американському домі?

— У нас є вишиванки. Моя дружина любить Україну. Вона була тут. Як і все американське суспільство, вважає цю війну дуже несправедливою…

Моя Женеві за національніс­тю — перуанка, трохи знає мову своїх предків — інків. Між собою розмовляємо англійською, а з сином я спілкуюся українською. Сподіваюся, незабаром вони приїдуть до мене в Україну…

— Як загалом американці, ваші друзі, сусіди, сприйма­ють російсько-українську війну?

— Один мій друг переказав на потреби українського вій­ська 20 тисяч доларів. Багато хто приходить до моєї дружини і запитує, яка їй потрібна допо­мога. Відколи мене немає вдо­ма, сусіди, колеги по роботі їз­дять у супермаркети і за власні кошти роблять для нас тижневі закупи.

США не дадуть диктаторам виграти

— Впливи російської про­паганди в Америці відчува­ються? Чи зустрічалися ви з тими, хто не підтримує Укра­їну?

— У нашому колі спілкуван­ня немає таких людей. Аме­рика дуже строката. Близько 12% населення там — чорнош­кірі, близько 25% - амери­канці латиноамериканського походження. Є американці ін­дійського походження. Пред­ставники цих меншин присутні у владі. У віцепрезидентки Ка­мали Гарріс індійсько-кариб­ські корені. Ці люди є важли­вою частиною американського суспільства, яке підтримує Україну. А от у деяких країнах їхнього походження менше пе­реживають за нас.

— А як вам поведінка екс­президентів США Трампа, Обами, які виступають за компроміси з росією, готові підігрувати їй?

— Якби Україна не виграва­ла на полі бою, її підтримували б ще менше. Ріст української на­ції, її проходження через жор­на пекла, додають нашій краї­ні ваги. Коли показуємо, що ми сильні, нас підтримує ще більше людей.

Є країни, які вважають, що від розгляду «українського» пи­тання потрібно утриматися. Не знаю, наскільки емігранти із цих країн солідарні з урядом США чи з урядом тих країн, вихідця­ми з яких вони є. Всі вони аме­риканці, але при цьому вклю­чені у два культурні простори. Невідомо, наскільки вони пере­дають культурний простір Аме­рики у країни, звідки походять, де у них є родичі, друзі. А може, навпаки — вони більше тяжіють до цієї нейтральності-байду­жості і переносяться в Америку. Але США ухвалили стратегіч­не рішення підтримувати Укра­їну, підтримувати демократію, не давати диктаторам виграти.

— Як ви сприймаєте остан­ні заяви деяких представни­ків Республіканської партії про те, що у разі свого при­ходу до влади просувати­муть ідею про зменшення допомоги Україні?

— Сприймаю це як внутріш­ньополітичні дискусії. В Аме­риці сильний парламентський контроль. Ми знаємо, як кулу­арно призначають заступни­ків міністра в Україні. А у США кандидат у посли або у заступ­ника міністра чи директора де­партаменту іде на співбесіду у профільний комітет Верхньої Палати і бере зі собою дружи­ну, батьків. Цього не вимага­ють, але така практика. Може­те собі уявити, що потенційний посол України у Кенії перед призначенням іде на співбе­сіду у профільний парламент­ський комітет з мамою і татом? А в Америці таке є. Заяви, про які кажете, я зрозумів як запев­нення про більший парламент­ський контроль за американ­ською допомогою.

— Ви могли спокійно пра­цювати у Вашингтоні…

— До речі, я працюю не у Спо­лучених Штатах. Я працюю у Світовому банку, який є ексте­риторіальним. Він розташова­ний у центрі Вашингтона, поруч з Білим домом. Коли заходжу на територію Світового бан­ку, то залишаю територію США. Так само, коли заходжу у По­сольство України або у штаб-квартиру ООН у Нью-Йорку — то покидаю територію Сполучених Штатів.

Україна має свою невеличку частину у Світовому банку. Має її Польща. Сполучені Штати ма­ють більшу частину СБ. Членом Світового банку є і росія…

«У вільний час вчив хлопців англійської»

— Перед війною міжнарод­ні фінансові інституції бук­вально тряслися над кожним доларом-євро для України, обставляли ці позики різними вимогами. Зараз дають нам кошти майже без затримки. Що змінилося?

— Коли йшлося про кандидат­ство України в Євросоюзі, нам поставили сім вимог щодо ре­форм. Під час війни ми їх вико­нали! Я собі думаю: так, як пра­цювали ми у своїй маленькій злагодженій команді, у таких же командах на рівні держави пра­цюють усі. Тому, можливо, нам зараз набагато простіше вико­нати ці вимоги, які раніше ви­кликали дискусії, можливо — са­ботаж.

— У нашому цивільному житті ви бачите реформи? У чому ми змінилися на краще?

— Впадає у вічі розмах будів­ництва. У Львові з’явилося бага­то гарних нових будинків. Відчу­вається естетика. Хтось скаже: а де соціальні реформи? Все це з часом буде. Наша освіта, наші архітектори, які навчилися буду­вати красиво, наші талановиті «айтішники» — це те, на що звер­тає увагу світ.

— За вісім місяців в армії знайшли собі друзів?

— Так. І дружимо міцно. Люди­ні для того, щоб визначитися з друзями, потрібно пройти через спільні випробування, співпере­живання — спільно формуватись як особистості. Таких можли­востей не так багато у цивіль­ному житті дорослих. Мій улю­блений філософ Іммануїл Кант доводив, що в порядних сові­сних дорослих людей не може бути друзів, оскільки це дискри­мінує і веде до непотизму. Тому й люди дружать з дитинства чи від навчання — коли набираєш­ся досвіду, який тебе формує. Можна з людьми ходити в офіс, пити каву — при цьому ти людину не пізнаєш. Це не формує осо­бистості.

— Як виглядає ваш відпочи­нок на війні?

— Якийсь період з побрати­мами дивилися фільми. А потім їх обговорювали. Бувало, хлоп­ці просили мене навчити їх ан­глійської - щоб розвиватися. І я їх вчив по американських муль­тфільмах для дорослих — паро­діях на «Великий Гетсбі» Скотта Фіцджеральда.

— Ви обмовилися, що ни­нішня війна затягнеться не так уже й надовго… Що дає підстави для такого оптиміз­му?

— Ворог знесилений. На це вказує його брязкання ядерною зброєю, звертання по допомогу до країн, які не є на піку розвитку науково-технічного прогресу. Згадайте, як у росії відкладали рішення про мобілізацію, відтя­гували і відтягували, а коли ого­лосили її, люди почати втікати з країни. У нас, навпаки, з почат­ком великої війни під військко­матами стояли черги. Подивіть­ся, як путіна відчитує президент Таджикистану!

— Як, на вашу думку, війна може завершитися: військо­вим чи дипломатичним шля­хом?

— Це запитання не до офі­цера ЗСУ… Війна точно завер­шиться нашою перемогою. Україна відновить суверені­тет над своїми територіями по­вною мірою. Сьогодні росій­ська еліта не може уявити собі, що ЗСУ деокупує Крим. А ко­лись Австрія не могла уявити собі, що буде такою малень­кою зараз. Німеччина часів Гіт­лера не могла уявити, що буде під окупацією, що буде якийсь час роз'єднаною, що місто, де народився і працював Імману­їл Кант, належатиме росії. Бри­танія не могла собі уявити, що сонце буде дуже швидко прохо­дити над нею — а колись сонце не сідало над Британською ім­перією…