Невідомий відомий Назарій Яремчук. Мозаїка львівських спогадів

Назарія Яремчука немає серед нас уже 26 довгих і водночас швидкоплинних літ. Неперевершений співець кохання, красень із синіх гір волею долі зв’язав прихід і відхід з життя в одну цифру — 30.

30 листопада великий співець українського народу народився, а 30 червня щорічно — сумуємо. Кумир і Гордість. Людина і Майстер. Легенда і Совість. Його ім’я стало музичним пісенним брендом України і відповідає рівневі національного героя. Його багатюща творча спадщина, величезний авторитет як людини і як художника–митця працюють не лише на сьогодення, а й на майбутнє України. Він один із небагатьох, хто після фізичної смерті залишився живим. Летять роки, змінюються ідеали. І співочі, і життєві. Рідко хто зміг і зможе заспівати так, як Назарій сам, а деякі пісні — з Василем Зінкевичем. Та й золотого рівня «Смерічки» Левка Дутковського зразка 1967–1973–іх років сягнути вдавалося одиницям.

В ювілейне 70–ліття співця по праву підносимо червону руту визнання, оточуємо його незабутнє ім’я водограєм любові, адже він залишив незрівнянний світ краси своїх пісень. У нашій пам’яті Назарій Яремчук назавжди залишиться гірським красенем в опришківському сардаку, підперезаний гуцульським чересом, з дивовижно чистим голосом. У книжці «Незрівнянний світ краси Назарія Яремчука», яка вийшла у чернівецькому видавництві «Букрек», Михайло Маслій розповів невідомі факти з життя і творчості співака, зібрав 70 спогадів його колег і друзів. «Високий Замок» пропонує увазі читачів своєрідну львівську мозаїку.

Оксана Білозір (співачка, громадська і політична діячка): З 1963 року на Львівському телебаченні надзвичайно популярними були концерти вітань (безкоштовні, глядач тратився лише на конверт і на папір) тривалістю 45 хвилин. Ідея належала Мирославові Скочилясу, якого вважали телевізійним батьком української естради. Рекордсменом їх ведення був легендарний диктор Роман Лемеха, який щонеділі понад чотири десятиліття своїм незабутнім голосом притягував рекордні аудиторії до екранів телевізорів. У тій програмі вітань Романа Лемехи Львівського телебачення вперше побачила 20–літнього Назарія Яремчука. Ось усі ми, Софія Ротару, Василь Зінкевич і я, лише з роками ставали зовнішньо привабливими. А Назарій вирізнявся тим, що був таким відразу. Мав неземну красу, таку рідкісну поставу гідності, що кожному видавалося: ось він, еталон, таким і тільки таким має бути артист. Саме такий як Яремчук має право виходити на сцену, співати, звертатися до людей. Він ніколи нікому не поступався в цьому, зміг ті найкращі риси і чесноти пронести крізь усю свою чвертьвікову творчість. І не лише чоловіча краса зваблювала в ньому перш за все і найбільше. Був красивий у комплексі. Немов магніт, притягував до себе і внутрішньо. Йому хотілося вірити, довіряти, брати з нього приклад, йти за ним. Усе заспіване було чесним, пережитим, пропущеним крізь його добре і чуйне серце. Усе, чого торкався, ставало красивим. Коли вперше зустрілася з Назарієм, він, з властивою лише йому привітною усмішкою, сказав: «Оксанко! Ти наша нова зірочка!» А я тільки починала, робила перші кроки на естраді. Було це 1977 року, ще в самодіяльних «Ритмах Карпат» Львівського автобусного заводу. Звертався завжди лише так: «Оксанко!» Літературно вивірено, у кличній формі. Міг ще ніжно назвати мене «Білозірочка». Якщо Яремчуку було приємно мене бачити і чути мої пісні, він уважно слідкував за моїм ростом, видавалося, що все про мене знав, то Василь Зінкевич, навпаки, наголошував, що жінка не повинна співати, вона має займатися дітьми, кухнею, господаркою… А Назарій відразу радо мене прийняв до гурту і підтримав. Дуже теплі, дуже дружні були стосунки між Ігорем Білозіром і Яремчуком. Обидва надзвичайно цінували це. Коли зустрічалися, здавалося, що щасливіших від них не було на Землі. Сміхованці, реготуни, весельчаки. Знаючи популярний Ігорів перл, Назарій його філігранно перефразував і з Білозіром, як і зі всіма ватрівчанами, неодмінно вітався «Куртка на «Ватрі»! Обидва ніколи не лаялися, не вміли, не гнівили Бога, не використовували навіть у найважчі чоловічі моменти жодних москальських «матюків»-паскудств. Обидва розуміли, що нема нічого випадкового, адже «Ватра» і «Смерічка», Назарій, я, Ігор живемо і творимо для України, завдяки нам живе і процвітає наша рідна пісня, мова, культура. І були горді з того. Усі зустрічі дуету Яремчук–Білозір були пронизані творчою наснагою. Хоча залишалися звичайними хлопчиськами, адже повсюдно, де була нагода, ганяли у футбол. Обидва вважали себе не лише палкими вболівальниками (один був фаном «Карпат», а другий — «Буковини»), а й затятими футболістами, причому грали лише в нападі! Як сяяли від забитих голів! І неодмінно визнавали: якщо зробити збірну з «Ватри» і «Смерічки», то легесенько переграють і «Баварію», і «Барселону». Які часи, яка команда нашої молодості — Ігор Білозір, Назарій Яремчук, Мар’ян Шуневич, Павло Дворський, Віктор Морозов, Ігор Лесько, Юрко Кедринський, Юрко Луцейко, Володя Прокопик… Назарій не був заздрісним, тому любив «Ватру», Ігоря, мене. Він у нас не вбачав конкурентів, як і в інших, адже вчасно зрозумів — Господь продумав все розумно, усім всього вистачить. Якось так сталося, що Яремчук доганяв мене з «Ватрою». Ігор написав на початку 1980–их «Світлицю», «Ніби вчора», які полюбилися українцям всього світу, і Назарій через кілька років продовжив нас у своїх вічних піснях «Родина», «Батько і мати». Я ж на Львівському телебаченні почала вести концерти вітань (з Романом Лемехою, Віктором Морозовим, Ігорем Богданом), Яремчук продовжив цю добру традицію через кілька років на Чернівецькому телебаченні. Наша «Ватра» у 1980–их була улюбленою на Львівському телебаченні й з нами ніхто не міг зрівнятися. Проте Назарій надалі залишався у нас топовим співаком і входив у трійку найпопулярніших. Інше було на Чернівецькому телебаченні, де Яремчук був поза конкуренцією. Треба доземно йому вклонитися, адже й нас популяризував. Благо, що ми мали записані музичні фільми, звідкіля буковинцям показували наші шлягери — «Світлицю», «Пшеничне перевесло», «Ніби вчора». Поза конкуренцією для Мирослава Скочиляса (не з львів’ян) залишалися буковинець Назарій Яремчук і прикарпатець Михайло Сливоцький (важко пригадати бодай один концерт вітань без його пісні «Нічого не треба, нічого не хочу від світу, Лишень аби мати на білому світі була...» Назар у душі був поетом, навіть є кілька пісень на його вірші. Та й до нього тягнулися львівські піснетворці, він мав про що поговорити з Романом Кудликом і Богданом Стельмахом, його захоплював Грицько Чубай. Благо, що й ми з Ігорем Білозіром ще встигли заприятелювати з Чубаєм, і він високо оцінив, один з перших, наше «Пшеничне перевесло». Передбачив, що буде мати особливу популярність. Якщо у столиці вбачали нас за серйозних конкурентів, ревнували і не визнавали, що у жанрі ВІА того часу «Ватрі» не було рівних в Україні, а то й не могли змиритися з тим, що такий цікавий та самобутній колектив не у Києві, то з легкої руки Мирослава Скочиляса ми мали змогу самі себе рекламувати і популяризувати у музичних програмах Львівського телебачення. Нині навіть складно полічити, скільки тисяч людей ми з Яремчуком привітали з телеекрана. А заодно стільки ж прозвучало й пісень і стільки разів показали тих, хто їх співав. Назарій Яремчук та Ігор Білозір своєю красою, своєю постаттю і своїми талантами піднесли українську пісню на високий п’єдестал, недосяжний для мільйонів. Минув не один десяток літ, зросло нове покоління, а нові Білозіри і нові Яремчуки не народжуються... Місце їхнє ніхто ніколи не заповнить, не займе, таких Господь посилає раз на віки…

Володимир Васильєв (співак, керівник ВІА «Арніка» 1971–1981 років): Якщо скажу, що все почалося з моєї мами, то буде чесно. Вона не тільки дала життя мені, а й ансамблю «Арніка». Пісня ж дала мені щастя дружби з такими геніальними її творцями і співаками, як Левко Дутковський, Володя Івасюк, Назарій Яремчук, Віктор Морозов, Олексій Екімян (вірменський самородок, генерал–композитор створив 18 пісень на вірші українських поетів, чотири з них ми записали на платівку). «Арніка» існувала завдяки ентузіазмові, далекоглядності та неймовірним потугам керуючої обласним аптекоуправлінням Віри Миколаївни Васильєвої (для кожного, хто коли–небудь до неї звертався за допомогою, ладна була навіть небо прихилити, якби могла, тому й досі її могила на Личаківському цвинтарі у Львові уквітчана вдячністю і шаною в будь–яку пору року). Закохана в українську пісню росіянка, яку так любили і шанували львів’яни, знайшла 1971 року можливість підтримати мою ініціативу щодо створення при обласному аптекоуправлінні вокально–інструментального ансамблю, який знали і любили у всій тодішній державі. Я там не лише співав, а виконував продюсерські функції та художнього керівника, зібрав докупи обдарованих музикантів, а Віра Миколаївна створила всі умови для плідної праці. Вона й погодила назву, адже слово «арніка», як і «аптека», має однакову кількість букв, починається і закінчується на «а». Перше знайомство з Назарієм і «Смерічкою» було телевізійним. А побачилися знову ж завдяки телевізору, точніше, телефестивалю «Алло, ми шукаємо таланти!» У лютому 1972 року в Чернівцях, у мармуровій залі університету, в якому Назарій стаціонарно навчався на другому курсі географічного факультету. Разом зі «Смерічкою» Левка Дутковського ми отримали найвищі бали журі й право виступу в фіналі. Усі колективи співали переважно естрадні речі, а «Арніка» — більше джаз–рокові. Плюсом були і наші імпровізації. Чомусь у Чернівцях усе злетіло так швидко, що ближче зійтися з Назарієм не встиг. Проте нас зі «Смерічкою» у кінці червня 1972–го Центральне телебачення (основний канал СРСР тих часів) запросило на фінал. Ось тоді уже, нарешті, мав щастя від спілкування з Назарієм, який був наймолодшим з нас. У тому турне ми здружилися. Хоча йому минуло лише 20, виглядав юнаком, але на сцені видно було, що він з народу, має міцний стержень, глибоке коріння, що в ньому немає фальші, а є цнотлива чиста поетична душа. Уже тоді було видно, що в нього буде яскраве майбутнє. Мав для цього все: талант від Бога, вчителя від Бога Левка Дутковського. Був надзвичайно привабливим. Коли повернулися додому, то й у Львові разом давали спільні концерти. Разом зустрічали новорічні свята. «Смерічка» приїжджала до нас, а ми залюбки — до них. Спочатку стрілися в Карпатах, неподалік Сколе. На конях каталися верхи, їздили на санях, ставили величезні свічки на снігу. Прикрашали ялинку. Як тут не згадати першоваріант пісні «Я — твоє крило» Володі Івасюка з віршем Романа Кудлика, яку співав Назарій. Так вірш і розпочинався з цього: «Свічки на снігу, свічки на снігу, веселі свічки новорічного свята…» Далі в тексті було ще «свічки на вінках». Йшов 1972 рік, несправедливий і суворий радянський час проти свічок: цензура цього би просто не пропустила. Тому Володя запропонував замінити слово «свічки» на «зірки». Ми були в Левка і Назарія у Вижниці, на Новий рік. Там у горах старший з братів Назарія Богдан організував для нас мисливський будинок для свята. Було весело всім, особливо нашим гостям, адже з нами були режисерка передачі «Алло, ми шукаємо таланти!» Лариса Маслюк (на жаль, уже покійна) і оператор Геннадій Зубанов. Вони прилетіли на один день. А сніг почав падати і падати. Ми далі веселилися, а коли зібралися їхати до Львова на летовище, в моїй «копійці» пропали ключі. Врятував Василь Стріхович, який знайшов якогось електрика, той завів авто, з’єднавши необхідні дротики. І за три години в ожеледицю я домчав до літака. Гостей не мав права підвести, адже вранці їх чекав прямий ефір. У нас завжди були дружні стосунки зі «Смерічкою», адже разом підносили рідну пісню. Назарій з Василем співали нашу «Кличу тебе» (музика спільна з Віктором Канаєвим, а вірш Віктора Морозова) в дуже цікавому та оригінальному аранжуванні Левка Дутковського. А ми у «Смерічки» взяли «Червону руту» і «Я піду в далекі гори» Володі Івасюка. Тоді могли обмінюватися творчими здобутками. І наша спільна справа від цього тільки вигравала. 22 травня 1979 року я зустрічав на пероні львівського вокзалу Левка, Назарія, Василя Стріховича і Анатолія Крима. Усі сумні, згорьовані, зболені поїхали на вулицю Маяковського… «Пальчики мої, пальчики...» — раз у раз повторював батько біля синівського гробу. Душогуби по–звірячому знущались із тіла, поламали Володі пальці на обох руках. Найближчі не зрадили. Приїхали Левко Дутковський, Назарій Яремчук, Василь Стріхович з Чернівців, Юрій Рибчинський і Вадим Ільїн — з Києва, Василь Зінкевич — з Волині… В усі роки слідкував за творчістю Назарія, тішився кожним його успіхом, кожною новою піснею. Купував квитки і не пропускав жодного його концерту у Львові. Чомусь соромився зайти за лаштунки, привітатися, подякувати… А треба було. І досі перед очима його зустрічі з моєю мамою. Вона з нами була тоді у Вижниці, на новий 1973 рік, в Назарія, в Левка. Сказати, що вона його любила і боготворила як співака і як людину — нічого не сказати. А він їй відповідав тим же. Назарій тоді вже був круглим сиротою, тож умів тішитися тим, що хтось ще має оте справжнє щастя — бути дитиною! Якнайдовше.

Таня Д’Авіньйон (всесвітньо відома фотохудожниця): У другій половині 1980–их кілька років співпрацювала з журналом «National Geographic». Видання мало наклад 12 мільйонів примірників, а я — щастя бути перекладачем у нині покійного Джеймса Мейса. Завдяки його дослідженням світ уперше дізнався про Голодомор в Україні. Робила тоді перші публікації про Чорнобиль, Крим… А 1986 року потрапила до Львова. Мене поселили в радянський готель «Інтурист» (усім нині знаний «Жорж»), у номер люкс. Коли покоївка мені показувала апартаменти з двох кімнат (у першій був холодильник і білий рояль), а в другій — два ліжка, то по великому секрету зізналася, що в тому найкращому люксі часто зупиняється Назарій Яремчук, якого дуже люблять львів’яни, і він часто навідується в місто Лева з концертами разом зі своєю «Смерічкою». Я відразу ж вирішила, що спати буду на двох ліжках, по черзі: одну ніч — на одному, другу — на іншому. Так, як каже молодь, для приколу, щоб розповідати, що з Назарієм спала в одному ліжку. Так і зробила. Минуло чотири роки. 1990-го отримала офіційне запрошення приїхати до Києва. Як виявилося пізніше, цього домоглася Оксана Білозір. Для піднесення іміджу та престижу організатори «Пісенного вернісажу» на своє дійство запрошували знаних у світі українців. Оксана запропонувала мене. Хоча знала і давно любила багатьох артистів, проте наживо більшість з них побачила вперше. У перерві Оксана запросила мене у гримерки палацу «Україна». Ми йшли з нею довгим коридором, до всіх були відчинені двері, хтось знайомився, хтось фотографувався на згадку, хтось мило усміхався. Видавалося, що це моя рідня, всіх знала, кожного впізнавала. І в якусь мить переді мною з’явився Назарій Яремчук. — А як так сталося, що ви всіх знаєте, усі — вас, а ми ще не знайомі?! — радісно вигукнув улюбленець мільйонів. — Неправда! Ми знаємося уже кілька років. Ми спали в одному ліжку! — підіграла я йому. — Може бути?! — підіграв і мені Назарій. — А коли і де це було? Він мав вишукане почуття гумору. Його не можна було не любити! Ось так уперше зізналася Яремчукові про свій львівський «гріх». Є люди, з якими знайомишся, а видається, що ви вже знаєтеся давно. Таким був Назарій. Ми заприятелювали.

Володимир Дубас (фотохудожник): 1970 року в газеті «Вісті з України» (Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном) уперше побачив фото Назарія Яремчука і Василя Зінкевича на фоні Карпатських гір в національному вбранні невимовної краси. Відтоді мріяв сфотографувати обох співаків, які ставали кумирами молоді. Після армії влаштувався в «Ленінську молодь», почав ходити на всі концерти, які відбувалися у Львові. У редакції однієї з найпопулярніших українських газет (мали наклад 240 тисяч примірників) працював з відомими і знаменитими митцями: поетом Богданом Стельмахом, письменником Дмитром Герасимчуком, позаштатно дописував матеріали Володимир Яворівський, частенько заходив до нас Микола Петренко. І ось настав той довгожданий день 1973 року, коли до Львова приїхала «Смерічка» Левка Дутковського і встановила своєрідний рекорд: за 23 дні чесних 46 аншлагів! Там уперше побачив Левка, Назарія, Василя, які мали неймовірну популярність — весь світ співав їхні пісні. А я був нікому невідомим пацаном, тому навіть подумати підійти до них було важко. Фото робив з глядацької зали. І тепер аж самому приємно згадати той час і те, що першу знимку Назарія та професійної «Смерічки» Левка Дутковського у Львові пощастило зробити мені, а перші вдячні і влучні слова про кумирів народились у Володимира Яворівського. Пройшов ще якийсь час, і у рідному Львові мене з Яремчуком (нарешті!) познайомив Ігор Білозір. Редакція нашої газети мала своїх улюбленців, в трійку входили Володя Івасюк, Назарій Яремчук та Ігор Білозір. Володя заходив до Дмитра Герасимчука і Богдана Стельмаха ще в старе приміщення газети, яке було на проспекті Тараса Шевченка. Коли 1975 року перебралися у видавництво «Вільна Україна», Івасюк приїжджав до мене. Час від часу просив зробити йому різні фотографії. Я ніколи не відмовляв, навпаки — робив це з приємністю. Інколи міг мене запитати щось стосовно фотомистецтва. А так міг проявляти плівки Івасюкові й друкувати з них фотографії. Якось не мав часу, то він сам друкував для себе в моїй фотолабораторії. Не раз бачив Володю з фотоапаратом. Вже пізніше мені відкрився, показав свої роботи з фото. Часто до мене навідувався Ігор Білозір. До мого колеги Максима Міщенка приїжджали Павло Дворський, Віктор Морозов. Назарій у редакції не був ніколи. Проте ми з Максимом, з яким доля звела по роботі, йшли на всі концерти Яремчука. Його не можна було не любити. Видавалося, що не мав ворогів. Він ще не приїхав, а у нас вже було передчуття великого свята. І воно було завжди. Назарій любив дивувати красою, адже і сам таким був. Пригадую, як заспівав українською «Христину» з репертуару Здравко Чолича. (Серб був однолітком Яремчука і пісня його «Jedna Zima Sa Kristinom» була хітом, мабуть, вона подобалася й буковинцеві, тому Левко Дутковський попросив Миколу Бучка зробити свій текст. А як йому пасувала пісня Карела Готта «Ať láska má kde kvést» («Там, де розцвітає моя любов»). Співав мовою оригіналу не гірше великого чеха!) Ми з Максимом на всіх концертах підспівували Назарію його пісні рідною мовою. Знали, любили і вони ніколи не набридали. І не набриднуть! 1986 року мені пощастило з Назарієм і Максимом Міщенком побувати на концертах у військовій частині, що у Яворівському районі. Була пізня осінь, я мав уже сміливість попросити співака позувати. На природному фоні вдалося зробити багато чудових кадрів, не тільки статичних, а й у русі. Тоді ж помітив, що він з повагою і особливим трепетом ставився до моєї професії фотографа і Максима як журналіста. Згодом він мені усміхався зі сцени на переповненому стадіоні «Дружба» 1989 року, де вперше хтось з глядачів відважився винести на поле, до сцени, жовто–синій прапор. Чи не кожних гастролей у Львові, ще на під’їзді, Яремчук щасливо усміхався, уявляючи, що ми з Максимом будемо його зустрічати. Не передати, якими щасливцями були й ми. Коли Україна виборола незалежність, якої так чекав Назарій, та й усі ми, наша газета стала «Молодою Галичиною», де ми з Міщенком й надалі рекламували Назарія як одного з передвісників нашої самостійності. Ті часи, мабуть, були найкращими. І не тому, що були молодими. Були ми справжніми, без жодних «понтів», без вишуканих страв і дорогих застіль. Брали один від одного лише добре та красиве. Разом жили, дружили, разом творили, разом допомагали один одному робити добро. Не думаючи про якусь прийдешню славу, якесь зоряне майбутнє. Слава Богові, що того добра було багато. І йшло все від серця, було джерельно чистим і незрадливим. І чесним! З тодішньої історії української естради варто зробити своєрідний фотолітопис, принаймні, матеріалів для нього у мене чимало. Це було би гарним подарунком моєму поколінню і моїм колегам–співакам та музикантам, які віддали своє життя на вівтар служінню українській пісні, рідному народові. І серед них трійка улюбленців, які передчасно, у розквіті сил, залишили наш грішний світ — 30–літній Володя Івасюк, 43–літній Назарій Яремчук і 46–літній Ігор Білозір. Цікаво, якими були б, якби жили досі? І скільки могли ще добра для нас, українців, зробити кожен. Окремо, і всі — разом… На все воля Господня...

Марія Ісак-Савко (солістка ВІА «Смерічка» Левка Дутковського 1969–1972 років): Так сталося, що у фільмі «Червона рута» за сценарієм «Водограй» мала співати головна героїня (Софія Ротару) разом з Василем Зінкевичем. Не знаю, з яких причин, але вони в дуеті не змогли заспівати і записати її. У фільмі звучить виконання наше з Назарієм, хоча в кадрі «співають» Василь і Соня. А далі в період найбільшого розквіту «Смерічки» Левка Дутковського я залишила колектив. Шкодувала за цим, ще й як шкодувала… Тоді, 1972 року, мій майбутній чоловік Остап Савко створив у Івано-Франківській обласній філармонії ВІА «Беркут», куди перейшла зі «Смерічки» після успішного виступу на телефестивалі «Алло, ми шукаємо таланти!» З «Беркута» 1975 року ми перебралися до Львова. Остап рік очолював у обласній філармонії «Ватру». Потім, до 1979–го, (якраз тоді народила сина) ми працювали у рівненському ВІА «Олеся». А потім присвятила себе зовсім не співочій професії... Так розпорядилася доля, що з 1980 року працювала обрядовим старостою у львівському Палаці урочистих подій. Ще в комуністичні часи, коли шлюб у церкві був заборонений, Назарій жартома називав мене «радянським священиком». Свого єдиного сина назвала на честь Назарія Яремчука, і десь підсвідомо знала, що він теж буде співати… Коли моєму Назарчику було п’ять рочків, настав час познайомити його з Яремчуком. Ось фото з того незабутнього дня збереглися. Є там і школяр старших класів Тарас Чубай. Ми ж усі роки мешкали з Чубаями на одному подвір’ї, в одному будинку, мій Остап і Галя Чубай (дружина легендарного поета Грицька Чубая) від однієї мами, рідні. Був 1984 рік. Я йшла центром Львова разом зі своїм чоловіком Остапом Савком і очам своїм не могла повірити — назустріч йшов сам Назарчик Яремчук! Радості у всіх не було меж! Він мав кілька днів концерти у місті Лева. Домовилися, що він прийде до нас, додому, в гості, а ввечері всі підемо до нього на концерт. Так і було. Наступного дня він прийшов до нас — простий, щирий, доступний, рідний. Невибагливий до кухні, якихось особливих страв не просив і не вимагав. Я спекла курку, зробила салати, м’ясну нарізку… Це не було головне для нього. Він жив спілкуваннями, тим, що віддавав сам, і тим, що давали йому його вдячні співбесідники. А ми мали багато доброго для нього, а він — для нас. Йому приємно було, що підростає юна співоча зміна — Назарчик Савко. І що йому нема чого вибирати, адже доля уже закладена батьками, — співоча. Як виявилося, він все передбачив. Нині ми гордимося своїм єдиним сином, який займає свою нішу в нашій пісні, на рідній сцені. Шкода, що час збіг так швидко, треба було збиратися на концерт. Ми з Остапом підспівували всі пісні «Смерічки», все Назарчику вдалося на славу, його дуже любили львів’яни, тож мав тут не тільки постійні аншлаги, а й вічну, вірну і незрадливу любов народну. А потім була ще й вечірка, того разу в дружній родині Крисів-Івасюків, які мешкають неподалік від нас. Галя, старша зі сестер Володі Івасюка, і її чоловік Любомир Криса становили шляхетне високо духовне і патріотичне подружжя. Жили завжди душа в душу, їх не можна було не любити. Ми багато співали пісень, були там і Володині — «Червона рута» й «Водограй». Радість, сміх, приємні спогади весь вечір. У світлиці, в якій колись мешкав геній Володимир Івасюк, бігали безтурботні діточки Галі і Любка: Софійка і Володя. Івасюки завжди шанували і любили тих, з ким мав честь працювати і дружити Володя…

Ігор Критович (звукорежисер ВІА «Смерічка» 1980–1989 років): 1979 року я з’явився у «Ватрі» Ігоря Білозіра і був першим звукорежисером того п’ятого складу, який 25 червня очолив молодий і талановитий композитор. Мене запросив скрипаль Роман Лозинський (Царство йому Небесне). Музичного обладнання «Ватра» не мала, надзвичайно багато нам допоміг фанат своєї справи Зеновій Мельник (на жаль, уже покійний), який мав певні статки і можливості. Дав нам на виплату (своєрідний кредит у часі) дванадцятиканальний мікшер, кіловатний підсилювач (оригінальні англійські), акустику, мікрофони. А через рік не без Романа Лозинського (він уже працював на Буковині) в чернівецьку «Смерічку» переманив Левко Дутковський. Чесно кажучи, колектив Назарія Яремчука мав слабеньке музичне обладнання. Але я зі Львова привіз одну з найкращих апаратуру. Це дало змогу «Смерічці» відразу вийти на інший рівень, набагато вищий. У ті часи подібне на естрадних сценах держави не використовували. Тепер мені видається, що саме це і стало тим приводом, чому мене й запросили. Зеник Мельник зумів у Львові придбати фірмовий сірий імпорт, який довгий час обслуговував «Смерічку». Ми багато гастролювали, зустрічалися з найвідомішими колективами і співаками, проте подібного мікшерного пульта Н/Н electronics 12–2 (згодом Н/Н 16–2, доповнений М/М 12/2), який був у мене, ніде і ні в кого не бачив. До Чернівців я не знав Назарія. Лише з перших репетиційних днів відчув, з ким маю справу. Мені завжди видавалося, що чернівецький період був у моєму житті золотим, адже Господь дав невимовне щастя пліч–0–пліч працювати не тільки зі співаком міжнародного рівня, а близько знатися з унікально світлою і рідкісно доброю людиною. Дуже делікатний і лагідний. У такт йому і тільки найкращих слів заслуговував Левко Дутковський, який відчував Назарія філігранно витончено, вони розумілися з погляду. Левко також вирізнявся дуже гарними людськими рисами. Саме він мене брав на роботу в «Смерічку». Назарій був чистим вокалістом. У мене з ним завжди були стабільно добрі робочі стосунки. Я старався бути на пульсі часу в своїй професії. Покращував звучання «Смерічки» і Назарія всі роки. Нині мені не соромно за жоден концерт, за жодну пісню, за жодну секунду звуку. Це дуже подобалося Назарію. Йому імпонували відповідальні та надійні члени колективу. Принаймні, жодних претензій не мав до мене з точки зору безвідповідальності чи бодай якогось натяку, що міг підвести. Назарій мав високопрофесійних музикантів зі Львова, лише Володя Прокопик був з Тернопільщини. Ну і наш гуру Левко Дутковський — гордість і слава буковинців. На його репетиції всі ходили як до церкви. А ще Павло Дворський був чернівецьким. Різні казуси траплялися в концертах. Не раз гасло світло через незалежні від нас причини. Жодної розгубленості чи паніки ні в Назарія, ні в музикантів це не викликало. Адже ніколи за всі роки (ніколи!) в нас не обірвалася фонограма на півслові. Тоді йшло живе спілкування, Назарій умів завести публіку своїми розмовами, цікавими і дотепними історіями. Звук також не пропадав ні з того ні з сього. Наше обладнання працювало надійно. І якісно. А я тихесенько, зробивши свою роботу, пишався, що в тому є і моя частинка праці. Мабуть, доброї, чесної, адже не навчився халтурити, чи робити абияк. Таким ніколи не був Назарій, такими не могли бути ті, що працювали поруч з ним. На сумлінні у мене не залишилося нічого такого, щоб мене мучило, чим би міг Назарію принести біль, розчарування чи смуток. Окрім того дня, коли залишав «Смерічку» і переходив у театр «Не журись!». Назарій завжди дуже добре до мене ставився. Навіть не сказав би, що до нього таким був, хоч любив і шанував його. Але він до мене ставився набагато краще, аніж я до нього. Я був добрим, а він — ще добрішим. Коли вимушено залишив «Смерічку» і повернувся до рідного Львова, Назарій був сумний. І досі бачу його очі. З тих пір на душі залишився той осадок. Що чогось не сказав, не переконав, щось не довів до кінця, щось зробив не так. Щоб його не боліло, щоб йому стало легше. З того нашого відходу Назарій був надламаний… Хтозна, який там був відсоток смутку, що я йду, мені завжди хотілося якийсь десяток разів перед ним вибачитися. Я все-таки залишився перед ним винний. Адже не тільки йшов сам, а й забирав ту апаратуру, яка упродовж десятка років служила вірою і правдою самому Назарію Яремчуку. Це тепер ми починаємо розуміти, що рідна культура є основним пріоритетом національної безпеки. А Назарій — національний скарб. Як шкода, що пізно це зрозуміли, що мало тих добрих слів говорили йому за життя.

Ігор Лесько (музикант ВІА «Смерічка» 1979–1988 років): Наші дороги з популярним буковинцем раніше не перетиналися. Уперше ми зустрілися в Криму. В Ялті, де разом перебували на гастролях, Назарій побачився зі мною. Розмова була про роботу в «Смерічці». Яремчук гарантував добрі оклади, прекрасні костюми, сучасну музичну апаратуру, умови для репетицій та проживання. Ми якраз мали проблеми з керівництвом Львівської філармонії, де дирекція любила вставляти «палиці в колеса». Отож, усією дружною командою перебралися до Чернівців. Усе, що Назарій нам обіцяв, ми справді там мали. До 1983 року нашим керівником був сам Левко Дутковський. З перших днів відчули увагу і повагу до кожного, не випадково наш звукорежисер Ігор Критович визнав, що навіть на репетиції до Левка і Назарія ми ходили як до церкви. У кожній було своє таїнство, якась містерія особливого свята. Я вже мовчу про аншлагові концерти і любов глядацьку як до Левка Дутковського, так і до Назарія Яремчука. Обидва організували шикарний творчий процес. Усе нам вдавалося. Усе пасувало. Такий інструментальний склад дібрався у «Смерічці», що з нами рідко хто міг змагатися. А які ми мали костюми Алли Дутковської! І був результат: нас радо приймали від Прибалтики до Сахаліну. Таке ж тепло відчули ми в Індії, Лаосі та Монголії. Треба визнати, що жили ми всі однією дружною сім’єю. І велика заслуга в тому була як Левка, так і Назарія. Обидва шанували не лише кожного музиканта, такими ж людяними залишалися й для інших. Ми ж мали своїх вантажників (наша апаратура з нами «гастролювала» повсюдно), освітлювача, звукорежисера, тоді його називали радистом. Ніякої зірковості чи якихось понтів ні в кого не було. Хоча щодо творчих питань могли бути суперечки. Вони завжди були виправданими, адже від цього вигравала справа. Чи не кожен музикант «Смерічки» мав своє прізвисько, яке з любов’ю та пошаною передавалося (залежно від зміни) від старого складу смерічан — до нового. Прізвиська мали улюбленці, аура колективу, ті, кого поважали найбільше і ті, хто був на слуху, мав популярність, тобто щоб тебе обізвали чи прозвали — цього треба було заслужити. Що цікаво, ні Назарій Яремчук, ані Левко Дутковський прізвиськ не мали ніколи, вони були в такій пошані, що «кликухи» просто не були з ними співзвучні. До них вони ніяк не клеїлися і не прилипали. У більшості наших музикантів прізвиська походили від прізвища: Луцик — це Юрій Луцейко, Мороз — Віктор Морозов, Паця і Лозік — Роман Лозинський. Ще до «Смерічки» мене в музичних колах завжди знали як Марцефала. Якось під час гастролей у Середній Азії мені жартома запропонували спробувати покурити наркотичного дурману. Там у мене вирвалося: «Може, замарцефалим?! » Відтоді й став Марцефалом (марцефаль — наркотичне кайфування). Назарій мене дружньо кликав або Марцефалом, або Ігорком. Так само чинив і Левко Дутковський. Майже 9 років пропрацював там. І досі перед очима майже всі деталі вимушених «гастролей» у Чорнобильську зону та Афганістан. Зі «Смерічкою» там побував по разу. Згодом від нас пішов Саша Соколов, у львівську «Ватру» перейшов Юра Луцейко, і 1988 року мене до Львова повернув Ігор Білозір. Я знав, що таке популярність, ще працюючи у «Смерічці» з Назарієм Яремчуком: аншлаги, квіти, море оплесків, автографи, вулицями спокійно не пройти. Усе те саме було й з «Ватрою». Глядач любив Ігоря, Оксану, кожного музиканта. З Назарієм і надалі були чудові стосунки. Коли бачилися, він завжди ще здаля з властивою Яремчуківською усмішкою вітався, перефразовуючи перл Ігоря Білозіра: «Куртка на «Ватрі»!

Максим Міщенко (журналіст, педагог): Він любив Львів більше, ніж усі інші міста, за винятком рідних Чернівців і Вижниці. А Львів був закоханий у нього. 1973 року, коли «Смерічка» Левка Дутковського стала професійним колективом Чернівецької філармонії, ансамбль дав у Львівській філармонії протягом 23 днів 46 аншлагових концертів. Після кожного сцена була встелена квітами. Або інший рекорд «Смерічки» Левка Дутковського з Назарієм: 1980 рік, «обкатка» програми до московської Олімпіади, протягом червня — 96 концертів у різних містах України. Переповнені зали, все «наживо», про «фанеру» і мови не могло бути. Назарій роками знав, що я смалю цигарки, немов швець, багатьом видавалося і досі так є, що роблю це безупинно, одну замінюю іншою. Його ж курцем можна було вважати лише умовно, правда, кілька разів був очевидцем, як він це незграбно і «непрофесійно» робив. Переважно, коли шалено змерзав, то міг пакнути і таким чином «зігріватися». Він навіть прикурити чи затягнутися добре не вмів. І слава Богові. З кожної поїздки з–за кордону, а його гастрольні дороги пролягали не тільки в різні країни, а й на різні материки, Назарій привозив мені сувенірні запальнички. Маю їх до десятка, треба якось зібрати докупи весь цей раритет і упорядкувати, полічити. Ніби дрібничка, і коштували вони якісь копійки, проте я тішився кожною новою, неначе дитина. Він за мене і зроблене мною добро (а я писав багато про нього і друкував матеріали у різних багатотиражних виданнях, та ще й неодмінно все ілюстрував знимками Володі Дубаса) ніде й ніколи не забував. Є запальничка у вигляді кенгуру, є якісь інші чуда–юда, привезені з Лаосу, Індії, країн Латинської Америки (Аргентини, Бразилії і Парагваю). А є й найпростіша, яку можна було купити в кожному канадському містечку, вона для мене найдорожча. Жовтого кольору. Привезена з Вінніпегу, де йому робили операцію. Й досі вона у мене на видному місці, «заправлена», «на ходу», працює. У ній палає його ватра, щоразу вогонь зігріває мене світлими спогадами і повертає у ті незабутні часи. Щороку 30 листопада вітав Назарія з новим прожитим роком, бажав того, чого бажають найріднішим людям. Тоді ж мобільних не було, не завжди можна було знайти і застати за домашнім номером телефону. Але я мав у «Смерічці» таких друзів, які мені підказували і говорили, де і як можна у святковий день привітати. Тому там є й свої історії, адже знаходив іменинниками у найнесподіваніші способи і влаштовував йому святкові сюрпризи.

Марія Могильницька (Никоряк) (банкірка, науковиця): 1 вересня 1959 року ми з Назарієм Яремчуком пішли до школи у рідному селі. Що цікаво, в нього в метриці та паспорті було записано місцем народження Рівня. До 1 січня 1952 року так було, а потім нас приєднали до Вижниці. Я народилася у квітні 1952–го і стала уже вижничанкою. Назарій народився в листопаді, а дітей у перші класи набирали тих, хто з’явився на білий світ до 1 вересня. Тому він навчався з тими, хто був уже 1952 року народження. Коли ми вже були Вижницею, ще з десяток років наша початкова Рівнянська школа першого — четвертого класів навчання зберігала свою назву. Мала вона дві кімнати, невеличку вчительську і ґанок. Навчали школярів два вчителі — Сергій Петрович Мельников і Марта Теодорівна Поясик. Оскільки дітей було мало, то нас об’єднували у два класи: перший і третій з одним учителем, та другий і четвертий — з другим. У моєму першому класі було всього п’ятеро школярів, а в третьому — більше десяти. У тому, де другий і четвертий, учнів було більше. Сиділи ми за партами також розділено — половину займали першачки, а другу — третьокласники. Сергій Петрович почергово проводив уроки. Давав завдання і опитував нас, а потім те саме робив з третім класом. З першого дня мене з Назарієм посадили за одну парту. Так було аж до випускного четвертого класу. Я сиділа під вікном, а він — з проходу. У нас було два хлопчики (Назарій і Василь Симовенюк) і три дівчинки (я, Наталя Сизман і Матіос, з тієї славетної родини, ім’я не можу згадати, і навіть нема вже в кого спитатися. На жаль). Назар був уважний до всіх. І до мене. Хоч як хлопчисько докучав мені не раз: і смикав, і щипав, і скакав. Не приведи Господи сказати було йому щось образливе. А інколи «дувся» з нічого. Був закритий, немов мушля, і багато собі додумував зайвого. Мама в нього була невеликого зросту, звичайної статури, завжди вдягала хустину. Мала приємну усмішку, яка передалася в спадок і Назарію. Пам’ятаю її покручені артритом руки. Ні до неї, ні після неї такого не бачила. Усі діти Яремчуки були особливо дружні, трималися разом і допомагали один одному. Ніби зараз бачу, як Марія Даріївна дивно тримає ножа і незвично чистить бараболю. Назар дуже любив мамину смажену картоплю. Коли прийшов у перший клас, його всі кликали Цьопцик. Так його змалечку звала мама. З першого погляду кидалася в очі Назарова краса, був дуже симпатичний, з темними оченятами і пухнастими та кучерявими віями, як у дівчинки. І губки були в нього як намальовані. Був дуже гарний. Яремчуки жили навпроти школи, Назарію треба було пройти лише з 50 кроків на навчання, і стільки ж — додому. Я ж мешкала трошки далі. Не без того було, щоби Назар не підніс мені портфель. Але робив це так, щоби я, не дай Боже, чогось не подумала. Що є його симпатією. Якось дуже боявся проявити свої почуття, відкритися. Яремчуки жили бідно, ледь зводили кінці з кінцями (тоді особливо ніхто не розкошував, а в сім’ї було четверо дітей), тому Марія Даріївна після четвертого класу наймолодшого Назарка віддала до Вижницької школи–інтернату. Була вона за півтора кілометра від його рідної хати, проте міг прийти додому лише на вихідні. Там навчався, харчувався і проживав. Чи не щодня чекав тієї хвилини, коли я поверталася з навчання і проходила поруч. Сумний–сумний, з очима засмученими–засмученими виходив до інтернатської брами, щоб привітатися зі мною. До мене тоді заходив зрідка, чомусь бочкував, соромився. Сміливішим став аж у старших класах, де разом ходили повсюдно. З п’ятого і до восьмого класу навчалися окремо: я пішла у Вижницьку середню школу №1, а він — в інтернат. Але вже в дев’ятому і десятому знову зійшлися. Назар попросився у мій клас. З першого дня сів окремо, проте я сама пересіла до нього. Якщо добре знала фізику, хімію, математику, то Назарій випереджав з історії та географії. Нас єднала тільки дружба, хоча він носив мій портфель і хтозна про що думав. Було це доти, доки не почала зустрічатися з іншим хлопцем. І тьотя Марійка мені сказала: «Ну, що ж, Марусю, поміняла ти мого Назарка на москаля…» Лише тоді до мене дійшло, що не все так просто було між нами. І той портфель, і все решта… Обопільна дитяча симпатія у нас була з першого до четвертого класу. Назарій ні з ким у школі не зустрічався. Коли закінчили 10 клас, дівчини у нього не було. А як сильно розчарувався після однієї вечірки. Тоді сказала йому: «Назаре, нині ми з тобою разом додому не йдемо». «Чому?» — здивовано перепитав. «А тому, що піду з тим–то…» Я мала вже кавалера. Незадовго до смерті тьотя Марія з гордістю в голосі зізналася мені: «Ти би, Марійка, піднялася на стрих і подивилася скільки листів там від дівчат, пишуть йому «поклонниці» звідусіль… А ти мого Назарка не любиш…» Мама Назарія померла у серпні 1971–го. Його вже знали і любили. На похорон не змогла піти, дуже боялася смерті. На другий день пішла до Назарія. У дворі мене зустріла Катерина, я запитала, де її брат. Вона відповіла: «А Назар тебе чекає…» Знайшла його на горищі і ледве вмовила піти на цвинтар. До мами. «А чому не прийшла на похорон?» — запитав. «Я плакала, ти ж знаєш, як боюся, коли вмирають близькі та рідні люди…» Мала зі собою квіти і хотіла помолитися. Як міг, заспокоїв. Після цвинтаря запропонував піти в ліс. Дуже любив природу, був її фанатом. Ось там розкривався його романтизм. Мені в ті миті видавалося, що він не від цього світу. Міг зі мною заговорити італійською. Наголошував, аби звернула увагу наскільки ця мова співоча. Як і наша. Коли виходили в поле, у трави, як він мені співав! На ввесь голос! Назбирував квітів і казав лягати на траву. Сипав на мене квіти… Не дай Боже було посміхнутися в той момент. Образився би назавжди. Романтик! Після школи вступила у Львівський політехнічний інститут. Потім пов’язала свою долю з банківською справою. Стала тією, ким мала стати. І ні за чим не шкодую. Назарій визнано здобув популярність, його любили у світах як символ свого покоління. Ми й надалі зустрічалися. І у Львові, і у Вижниці. Зберегли прекрасні дружні стосунки. Повсюдно був усміхнений, уважний, привітний. Щасливий. Видавалося, що так буде завжди…

Віктор Морозов (співак, композитор, перекладач): Коли «Смерічка» виступала у Львові, Назарій ніколи не пропускав нагоди завітати до мене додому, де ми обмінювалися музичними і літературними новинами — річ у тім, що Назарій не тільки чудово співав, але й захоплювався поезією, ба навіть і сам пробував писати вірші. Ці перші його спроби були ще невправні і вторинні, тож я намагався підказувати йому, в чому різниця між справжньою поезією і графоманським віршомазництвом, пропонуючи почитати вірші Гарсія Лорки, Богдана–Ігоря Антонича або Грицька Чубая. Ну, а я завжди намагався при нагоді відвідати Левка і Назарія у Вижниці. Пригадую, як одного разу Назарій повів мене високо в гори збирати гриби, і як він тоді відкрився мені своєю справжньою, глибинною суттю, як дитя природи, дитя гір. Це була друга половина 1970–их, коли в «Смерічці» почалася чорна смуга, колектив залишив Василь Зінкевич і змусили це зробити Левка Дутковського, а нові керівники набрали до складу музикантів і співаків, які не відчували духу «Смерічки», робили все поверхово й бездушно, і Назарій дуже важко переживав цей занепад. Він і далі чудово співав, але його завжди така щира і приваблива посмішка ставала штучною і награною, коли він виходив на сцену. І от коли ми вирушили разом із ним у гори, він раптом цілковито змінився прямо на моїх очах, став знову справжнім, радісним, щасливим і щирим Назарієм, немовби його окропили дивовижною живою водою, і він знову ожив, очистився і возз’єднався з любими його серцю смереками, полонинами, птахами і звірятами. Так гарно було стати свідком цього чудесного преображення! Невдовзі Назарій доклав всі свої зусилля, зумів умовити повернутися до «Смерічки» і знову керувати нею Левка Дутковського. Той погодився, але з умовою набрати цілком новий склад, залишивши тільки самого Назарія і Павла Дворського. 1979 року в пошуках нових музикантів Левко приїхав до Львова і зустрівся зі мною, розпитуючи, кого б я міг порадити. «Арніка» на той час уже розпалася, я працював у Львівській філармонії з чудовими музикантами, але не все нас там задовольняло і ми розмірковували над тим, що робити далі. От я і сказав тоді напівжартома–напівсерйозно Левкові: «А чого ти маєш когось шукати, якщо у нас уже є готовий склад професійних музик? Бери нас до себе, і навіть не думай». Левко, звісно, трохи обміркував мою пропозицію, але невдовзі дав згоду, і таким чином розпочалася моя майже десятирічна співпраця з Назарієм Яремчуком у одному колективі, в славнозвісній «Смерічці». Багато сталося приємних і незабутніх подій за ці роки, але мені хотілося б пригадати одну з них. Це було в середині 1980–их, коли, гортаючи збірку «Буковинські народні пісні», я несподівано натрапив на... стрілецьку пісню «Повіяв вітер степовий!» А це ж були ще вісімдесяті роки, коли стрілецькі пісні були абсолютно заборонені. Щоправда, в збірці замість рядка «Впав в бою стрілець січовий» було надруковано «Впав в бою козак молодий», і це підштовхнуло мене на думку спробувати заспівати цю пісню в «Смерічці». Але ж твір треба було затвердити на філармонічній художній раді так, щоб ніхто нічого не запідозрив. Я порадився з Назарієм і Левком, і ми вирішили ризикнути. Зібралася поважна худрада, я сів за піаніно, наспівав пісню, а Назарій почав плести байки про те, що це старовинна козацька пісня, яку колись співали на Буковині, худрада схвально помахала головами і затвердила. Ми її почали виконувати на концертах, а коли приїхали до Львова, на телебаченні вирішили зняти кліп на цю пісню, проте під час запису до студії випадково зайшов бандурист Остап Стахів, почув пісню, не витримав і радісно вигукнув: «О, та це ж стрілецька пісня!» Усі в студії перелякалися і розмагнітили плівку. Але ще через деякий час «Смерічка» знімала музичний телефільм у Києві і Назарій порадив режисерці включити до фільму і пісню «Повіяв вітер степовий». На щастя, київська телевізійниця не мала жодного уявлення про якісь там стрілецькі пісні, послухала її (а наш музичний супровід дещо нагадував стиль «кантрі») і сказала: «Добре, ви будете їхати на конях у ковбойських капелюхах»! На що Назарій відповів, що коні — це чудово, а от ковбойські капелюхи — не дуже, ми зняли пісню на конях (і без капелюхів), а після того, як відбулася всеукраїнська прем’єра музичного фільму, у Львові вже не боялися показувати «Повіяв вітер степовий» у концертах на замовленнях, і пісня стала настільки популярна, що коли я йшов містом Лева, дітлахи озиралися й показували пальцями: «О, це той, що на коні!» Таким чином, з легкої руки Назарія я став «Тим, хто на коні», а з телеекранів ще радянської України вперше прозвучала пісня усусусів! А насамкінець хотів би ще раз повернутися назад, у 1970–ті. Йшов 1973 чи 1974 рік. Якось я сидів самотньо у львівській квартирі у препаскудному настрої і без копійки в кишені. Мою «Арніку» намагалися розігнати за нібито страшенно буржуазно–націоналістичну пісню «Чорна рілля ізорана», яку ми заспівали на телеконкурсі «Алло, ми шукаємо таланти», а мене самого відрахували з останнього курсу Львівського університету за участь у самвидавчому альманасі «Скриня». Раптом пролунав дзвінок у двері. Це був Назарій! Він зі «Смерічкою» саме був на гастролях у Львові. Посиділи, погомоніли. Він побачив мою ситуацію, усе зрозумів без слів, але нічого не сказав. Коли ж Назарій пішов, я виявив у доти порожній кишені свого піджака, що висів у передпокої, значну суму грошей. Крім Яремчука, покласти її туди не міг ніхто. Коли вже працював з ним у «Смерічці», нагадав йому той випадок. Але Назарій зробив круглі очі і зобразив щире здивування: «Та що ти, Вітю! Які гроші? Нічого такого не пригадую». А от я, дорогий друже Назарію, постійно це пригадую і ніколи не забуду цього шляхетного і безкорисливого твого вчинку. Я назавжди перед тобою в боргу, але обіцяю — коли ми нарешті зустрінемося знову на небесах, обов’язково тобі віддячуся! Не знаю, ще як, бо купюри (тим паче, рублі зразка 1970–их років) там, мабуть, не в ходу, але я щось придумаю і все ж таки поставлю тоді там пляшчинку якоїсь небесної амброзії! Сядемо з тобою десь на кучерявій хмаринці, тихенько заспіваємо нашої і згадаємо все, що було в нас доброго, а було цього дуже багато! До зустрічі, друже! Іван Попович (співак, композитор): 1973 року я став лауреатом Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Берліні. Анджела Девіс подарувала мені там червону гвоздику і сказала: «Вона буде тебе оберігати». Згодом виходив на сцену в білому костюмі з червоною гвоздикою в петлиці. Гарна квітка, яку більшовики чомусь визнали революційною, стала моїм талісманом. Після повернення з Берліна перший раз побачив Назарчика. Якраз «Смерічка» Левка Дутковського з Вижниці перебралася під дах Чернівецької філармонії і мала перші професійні концерти у Львові, де я був студентом хорового відділення консерваторії. Купив квиточок і в переповненому залі філармонії кайфував від кожної заспіваної пісні, від костюмів, від невимовно святкового дійства! На фоні тодішньої радянської естрадної сіризни, «Смерічка» дихала чистим карпатським джерельним повітрям, весь виступ — екологічний, справжній озон! Під емоційними враженнями перебував дуже довгий час. Лише через кілька років усвідомив і зрозумів, що «Смерічка» — плід величезної титанічної праці Левка Дутковського. Для мене вчитель Назарія відкрився тоді, відколи сам почав керувати різними ВІА, лише тоді зрозумів його. Коли ти все робиш сам: організаційні питання, побутові, пишеш пісні, навчаєш співати (та ще й когось без елементарних музичних знань), вирішуєш море нікому не потрібних проблем, марнуєш час... І найбільш болюче — невдячність. Зради! Ближче познайомився з Назарчиком на спільних концертах, які проводив режисер Борис Шарварко — сильна, працелюбна, високопрофесійна, авторитетна особистість, яка ні на мить не сумнівалася у жодному своєму творчому кроці. Він ніколи не був другим. Тільки першим і тільки єдиним! А згодом Яремчук мені зателефонував: «Я у готелі «Львів»! Заходь в гості!». А я тоді мешкав у місті Лева, мав там уже свою квартиру. Взяв зі собою пляшчинку 70-градусної паленки, закарпатського сала. А оскільки був уже одруженим, то зі мною пішла моя Марічка. Коли причастував колегу паленкою, Назарчик скривився і перше, що мовив: «Де той спирт узяв?!» Проте далі нам пішло добре, гарно і довго посиділи. Як розходилися, то сказав мені, що дуже любить ім’я Марічка: «У мене мама Марія. Якщо ще народиться дівчинка, то я обов’язково назву Марічкою…» Ми здружилися. Ніколи не сварилися, навіть натяку не було на подібне. Він не визнавав співу під фонограми. Навіть важкохворий собі не дозволяв такої вольності. Вважав подібне великим гріхом. Не раз підмічав, як він тихенько і уважно з–за лаштунків слухав мої виступи. А потім коментував почуте і побачене: «Але ти, мадяриско, взяв «верх», я би так не зміг!» Ніжно називав мене мадяриском, на що я ніколи не ображався, на нього не можна було ображатися... Ми були не тільки гуцулами по обидва боки Карпат, а й по обидва боки теситурних голосів. Він ніколи не брав пісні, яка йому теситурно не підходили: великі верхи чи недосяжні низи. Співав тільки під свій голос. У нього ніколи не було випадкових пісень, чужих не брав. А свої не тільки співав, вони були і театралізовано поставлені, він грав їх. Кожна пісня — неначе прожите життя. Кожна пронизана Україною, рідним. Тим він разюче відрізнявся. І не лише вродою і чарівною посмішкою.

Мар’ян Шуневич (співак): Чого гріха таїти, стосовно вокалу львівська «Ватра» була номер один серед вітчизняних ВІА, тож і Назарова «Смерічка» програвала у цьому. Яремчук, який славився своєю справедливістю, погоджувався, що в Ігоря і «Ватри» є і варто багато чого навчитися. Назарій сприймав Білозіра як фахівця вокалу найвищого ґатунку. Далася взнаки консерваторська освіта хорового відділення. «Смерічка» Назарія Яремчука завжди мала постійні аншлаги у Львові, а «Ватра» Ігоря Білозіра заслужила такий же успіх у Чернівцях. У великодній тиждень 1988 року ми з Ігорем Білозіром на пероні львівського залізничного вокзалу зустрічали Бориса Гладкого. Уродженець Хмельниччини (дружина в нього була львів’янкою) керував культурою в ЦБРА (Центральному будинку Радянської Армії) Міністерства оборони СРСР. «Ватру» вдруге відряджали в Афганістан, і Борис Карпович (залишив по собі тільки приємні враження) приїхав для затвердження концертної програми. Усім відняло мову, коли у натовпі на вокзалі ми побачили Назарія Яремчука! Його добре знав також наш гість, адже чернівецька «Смерічка» уже була на «гастролях» в Афганістані, якими також опікувався товариш Гладкий. Нам усім було про що поговорити. Назарій повідомив, що має їхати до Києва, але не пізно це зробити і вечірнім потягом. А була 12 година дня. Та й почали ми всі «козу водити», було багато наболілого, мали про що поговорити. Нас ятрила та незагоєна афганська рана. Хоча Назарій там був раз, але його би вистачило на десятки, «Ватра» ж мала виїхати вдруге. Ходили містом Лева. Кава тут, кава з коньяком — там. І так «наговорилися», що настав час проводжати Яремчука. Казав, що має у столиці телезйомки. Ми з Назарієм та Ігорем Білозіром приїхали на вокзал. На пероні поруч стояли два потяги: один — на Київ, інший «Львів — Чернівці». Провідники обох, особливо чернівецького, упізнали Яремчука і навперебій почали кликати до себе у вагон. Один із потягів рушив. Назарій саме стояв з провідниками біля входу, зайшов у тамбур і довго махав нам рукою, поки потяг не зник за поворотом. Тільки тоді ми з Ігорем второпали, що він поїхав не у бік Підзамча, на Київ, а у протилежний — то був чернівецький потяг. Київський далі стояв на пероні. Наступного ранку телефонуємо Назарієві в Чернівці: як доїхав? «Чудово! Дякую, що провели». «А як же телезйомки?». «Ет! — сміється в трубку. — Головне — я вдома!» Не раз бачив, які теплі стосунки у Яремчука і Дутковського. Якось Назарій мені сказав: «Не було би Левка, не було би тієї української естради, яку маємо нині. І яку любимо». Тепер від себе додаю: «Не було би Дутковського і Яремчука, Володі Івасюка і його «Червоної рути», не було би такого Ігоря Білозіра і такої львівської «Ватри». Господь невипадково усіх звів докупи у потрібний час. Усі були гвинтиками того єдиного механізму, який мав назву українська пісня. Забрати бодай одного, і все зупинилося б…

Володимир Якимець (художній керівник вокальної формації «Піккардійська Терція»): Назарій Яремчук, безперечно, належить до кумирів моїх батьків. Коли ж я народився, він уже другий рік натхненно працював на професійній сцені у складі ВІА «Смерічка» Левка Дутковського Чернівецької обласної філармонії, а також був найвідомішим студентом Чернівецького університету, саме закінчив четвертий курс. З ранніх років голос Назарія найбільше звучав у нашій родині з популярних тоді телепрограм Львівського телебачення і з татового програвача. Дуже добре пам’ятаю перші платівки «Смерічки» Левка Дутковського і першу велику «пластинку» Назарія Яремчука «Незрівнянний світ краси». То був час, коли радянська фірма грамзапису «Мелодія» випускала гнучкі платівки–міньйон, які коштували близько 60 копійок. Були вони блакитного кольору. Відносно жорстких вінілових були «неважненькими». Пригадую гнучку платівку, де з одного боку було дві пісні Фредді Мерк’юрі і його групи «Queen», а з другого — Назарій у супроводі ВІА «Смерічка» Левка Дутковського співав «Зачаруй» і «Матіоли». Тоді, в кінці 1970–их — на початку 1980–их, гнучкі платівки вклеювали в журнали як звуковий додаток. Як приклад — до радянського щомісячного журналу «Кругозор», який мав неабияку популярність. А ще як різновид гнучких платівок їх випускали у формі листівок. Радянський звукозапис створив цілу мережу такого «дива». Були спеціалізовані магазини, де кожен бажаючий міг за відповідну доплату своїм голосом наговорити щось для когось (мами, тата, учителя, коханої, друга). Потім твій голос і замовлену тобою пісню продруковували на лаковому шарі, що покривав фотографію або листівку. Якість звуку була ще гірша, ніж на гнучких грамплатівках (і заснованих на них листівках), і довго такі платівки не зберігалися через викривлення і пересихання лаку. Гнучкі платівки–листівки були прямокутної або круглої форми з одностороннім записом, скріпленим з поліграфічною карткою–основою з отвором в центрі. Як і гнучкі платівки, вони мали обмежений робочий діапазон частот і час звучання. У кожній спеціалізованій точці (а у моєму Львові таких було понад десяток) існував перелік популярних творів для замовлень. Ніхто, мабуть, ніколи не складав подібного хіт–параду, але безперечним лідером була тоді «Червона рута» Володимира Івасюка у виконанні Назарія Яремчука, Володимира Івасюка і Василя Зінкевича. Дуже мене вразив концерт Назарія з ВІА «Смерічка», який транслювало Українське телебачення. Хоча мені тоді було всього лиш шість рочків, найкращі спогади про побачене і почуте залишилися на все життя. Мабуть, врізався у пам’ять тим, що чи не вперше зрозумів, яким має бути артист насправді: мусить гарно виглядати, мати красиву зовнішність, гарно співати і ніколи не фальшивити перед своїм глядачем. Таким як Назарій уявляв еталонного митця, в якого все лилося і все вихлюпувалося з самого серця. Назарій Яремчук, як і вся група «Смерічка», для нас були легендами — ще задовго до того, як ми самі почали виходити на професійну сцену. Тому, коли 1994–го ми брали участь в пісенному фестивалі «Доля» у Чернівцях і вперше зустрілися наживо з Яремчуком, який був головою журі, для нас (а «Піккардійській Терції» на той час виповнилося лише два роки, ми тільки–но робили свої перші кроки) це було справжнім дарунком долі. Саме з рук Назарія Яремчука ми отримали свої дипломи «Найкращі у всіх жанрах» — як переможці одразу у трьох номінаціях: «Фольклор / Обробка народної пісні)», «Співана поезія» і «Поп–музика». Пригадую, вручаючи диплом, голова журі «Долі» сказав, що у нас дуже оригінальна музика, що стоїмо на правильному шляху, і побажав не припиняти працювати над собою. Для нас це було найвищою оцінкою, великим натхненням. А через рік його не стало… У час нашої першої і єдиної зустрічі Назарій Яремчук як справжній великий артист виглядав підтягнуто, був гарно одягнений, з усмішкою на обличчі і морем позитиву. Завжди з великим теплом згадую золотий склад «Смерічки» Назарія Яремчука за участю Віктора Морозова, гітариста Юрія Луцейка, композитора Павла Дворського, барабанщика Ігоря Леська (знаного у світах як Марцефала, улюбленця всіх музикантів, який не один рік присвятив становленню нашого колективу), покійного скрипаля Романа Лозинського… Це завжди була дуже жива і цікава музика, що базувалася на фольклорі і мала неординарні аранжування. Дуже добре запам’ятався музичний фільм Чернівецького телебачення, де прозвучало багато обробок народних пісень. І як не забути «Повіяв вітер степовий!» Це було не тільки сміливо і відважно, воно вже дихало українською незалежністю. «Смерічку» неможливо було переплутати з ніяким іншим знаним на той час українським ансамблем — чи львівською «Ватрою», чи волинським «Світязем» або київською «Кобзою»... І значна заслуга в цьому саме Назарія Яремчука, якого тепер називали б лідером, фронтменом групи. У нього ніколи не було творчого затишшя, бо завжди жив у пошуку, експериментував, випробовував нове, цікаве, незвичне. І завжди знаходив. Якби жив Назарій досі, його, думаю, вабило багатоголосся «Піккардійської Терції». Що відрадно, у нього в «Смерічці» завжди були чудові музичні керівники, тому Яремчук не тільки визнано був лідером, а випереджав час, як це було притаманно творчості Володі Івасюка і Левка Дутковського. Чомусь з усіх заспіваних пісень Назарія виокремив для себе саме «Добрий вечір тобі, моя доле» (вірш Михайла Ткача, музика Олександра Пушкаренка). «Знов твоє я шепочу ім’я, Ти сьогодні така, як ніколи! Добрий вечір, любове моя! Добрий вечір тобі, моя доле!…» Мені видається, що саме її варто було би взяти до свого репертуару, аби вона прозвучала у нашій інтерпретації. На все свій час… На превеликий жаль, нездійсненною мрією була спільно заспівана пісня. І неважливо, чи це був би твір з нашого репертуару, чи зі «Смерічки». А може, Назарій міг би погодитися на якусь народну пісню. До прикладу, «Чорнії брови, карії очі», яку він так любив… Пригадую одне з останніх інтерв’ю Назарія Яремчука — і як його боліло, що після вибуху української пісні й усього українського наприкінці 1980–их — на початку 1990–их знову поверталося оте тотальне зросійщення… Яремчук був артистом з великої букви. Як мало хто умів тримати зал, ніколи не дозволяв собі ігнорувати прохання людей вийти «на біс». А головне — це була дуже тонка і глибока українська душа, у ньому відчувався дух української культури. Назарій був одним із тих, хто ще при совку, задовго до проголошення Незалежності України, створював і втілював у життя духовно–культурну Конституцію України.

Іван Яремчук (футболіст команди «Динамо» (Київ) 1985–1990 років): Інколи людям видається, що футболісти, окрім м’яча і спортивних баталій, нічого не знають, що їх більш ніщо не цікавить. Що з уроків утікають, не вчаться, обмежені, живуть лише футболом. Хочу розчарувати: ми такі самі люди, як і всі інші. З тими ж радощами, з тими ж проблемами, кривдами і правдами. І навчався я повсюдно, і книжки читав та читаю, і в театр ходив і ходжу, і пісні українські любив і люблю. Інколи собі думаю, наскільки був би біднішим, осиротілим, якби доля не звела мене з Назарієм Яремчуком. Ми не могли не зустрітися, було би нечесно, якби наші стежки серед тисяч інших не пересіклися. Я знав, що при щільному гастрольному графіку артист не завжди мав час на перегляд футбольних матчів по телевізору, вже мовчу про те, щоб посидіти й повболівати на стадіонній трибуні, а був він уболівальником зі стажем. А я, також у вільний від матчів і тренувань час, старався піти до театру чи в концертні зали на виступи своїх улюблених виконавців. Я слідкував за ним, а він — за мною. Видавалося, що ми рідні, немов брати, правда, я — набагато молодший, на 11 років. І Назарій мені розповідав, що відчував те саме. Я бував на концертах «Смерічки» не раз, ще до нашого офіційного знайомства віч–на–віч. Яремчук з Яремчуком. Співак зі спортсменом. Артист зі футболістом. Проте наважитися самому підійти не зміг. Хоча нині розумію, треба було, адже найкращий день — нинішній. І на завтра не варто відкладати. Я тричі ставав чемпіоном СРСР з футболу, нам святково в Палаці спорту вручали золоті медалі, співали відомі виконавці. От чи був там в ті роки Назарій, навіть згадати важко. Наша команда була всенародною і мало хто зі свідомих українців за нас не вболівав, особливо в часи міжнародних матчів чи першості тодішнього Союзу. Було нонсенсом, аби закарпатець чи буковинець у матчах між «Динамо» і кимось з московських команд вболівав за росіян. Хоча, до прикладу, як було з Назарієм, більшість іногородніх (не киян) вболівали за дві команди. Яремчук переживав за чернівецьку «Буковину» і київське «Динамо». Львів’яни вболівали за свої «Карпати» і «Динамо». Коли ж наставали очні зустрічі, то у Львові, на стадіоні «Дружба», трибуни вибухали від голів одних і других. І найкраще в таких випадках, коли перемагала дружба і матч закінчувався внічию. Так само серед меломанів. Хтось любив Яремчука, хтось — Софію Ротару, а хтось — Василя Зінкевича. «Ватра» мала своїх фанів, «Смерічка» Левка Дутковського — своїх, а когось зачаровував своїми мелодіями Ян Табачник. Усім усього вистачало. Коли їздив потягами, то у львівському переважно «співала» («крутили» касети з записами у вагонах) Оксана Білозір і «Ватра» Ігоря Білозіра, у чернівецькому лідером залишався Назарій. А стадіони також, як і ресторани чи концертні зали визначали популярність пісень. Думаю, що з «Червоною рутою» у виконанні вболівальників ніхто не міг змагатися. Хоча й полюбилася «Черемшина», ще з 1960–их, де під її мотив досі чую «Всюди буйно виграють кияни, Не страшні їм форварди–титани. Бібу і Мунтяна, Сабо й Поркуяна Ждуть медалі, ждуть...» чи «Та прийдуть часи, що і «богиню» Заховають в українську скриню...» Як мені світло заздрили тренери і футболісти київського «Динамо», що маю такого славетного друга — співака Назарія Яремчука! А я гордився тим, що ми, обидва Яремчуки, прославляємо Україну в світах: він — піснею, а я — футбольними перемогами. Хоча ми, динамівці, представляли честь України і українського спорту, мовою команди завжди залишалася російська… Грішили. На відміну від Назарія, який повсюдно розмовляв і співав рідною мовою. Я ж зі своєї закарпатської довгі роки переучувався на іноземну, на російську… На стадіонах перед матчами також звучали пісні. І я завжди прислухався, чи співає Назарій. А коли чув його голос, світився від радості. Коли несподівано так швидко обірвався пісенний лет Назарія, я відчув якусь прірву, пустку. Те, що його ніхто не замінить, що другого такого не буде — факт безперечний. Тепер мені болить, що замало бачилися, що мене завжди носило світами, навіть зайвий раз набрати за його домашнім номером телефону не мав часу. А треба було знайти.

Читайте також: Відомо, хто став лауреатом відзнаки "Золоті письменники України"