Хто врятує Протезний завод?

Львівський завод вже понад рік не виготовляє такої вкрай потрібної, особливо з огляду на війну, продукції. Тут заблоковано рахунки, відключено світло, зупинилися цехи. Підприємство має понад 43 млн грн загальної кредиторської заборгованості, з них — понад 11 млн грн заборгованості із зарплати перед працівниками за останні десять місяців. Зневірені люди поступово звільняються з колись потужного та успішного підприємства…

110 працівників, які ще залишилися, приходять тільки на два дні на тиждень — аби не було «прогулів», бо ще сподіваються, що їм виплатять зарплату. А Міністерство соцполітики, у сфері управління якого є завод, схоже, вирішило остаточно позбутися «непотрібного» йому підприємства. Для того і роблять «чехарду» із керівниками, яких постійно змінюють. Будь-які звернення з проханням врятувати Протезний завод або натикаються на глуху стіну, або завершуються відписками… Таким є меседж ініціативної групи працівників Протезного заводу, які звернулися до редакції «ВЗ».

Але ж Протезний завод потрібен! Це унікальне експериментальне підприємство, яке виготовляло не лише протези та ортопедичне взуття для інвалідів, а й колісні крісла (єдині в Україні), вертикалізатори (засоби для реабілітації, які тримають тулуб у вертикальному положенні), триколісні велосипеди для дітей і дорослих з інвалідністю, дошки для пересування (після ампутації обох ніг), електричне колісне крісло, яким можна керувати за допомогою підборіддя (таких не виробляє жодне підприємство).

Крім того, тут був стаціонар на 24 ліжкомісця, де інваліди проходили реабілітацію і спеціальне лікування. З 2014 року тут реабілітовували воїнів АТО… Адже люди, які вперше зіткнулися з протезуванням, мають пройти курс адаптації і фахової підтримки.

Протезний завод, або ж Львівське казенне експериментальне підприємство засобів пересування і протезування, має багатолітню історію. Починався з майстерні, заснованої ще 1921 року. Далі підприємство розрослося до державного заводу із багатьма філіалами, мета якого — соціальний захист людей з інвалідністю, які потребують реабілітації.

Трудовий колектив заводу звинувачує у катастрофічній ситуації перш за все Мінсоцполітики. Саме міністерські чиновники виявляти бездіяльність або ж заколисували обіцянками. Почалися проблеми з 2017 року, коли змінилося законодавство. Тодішнє керівництво не переуклало договорів на забезпечення інвалідів протезами, кріслами та ортопедичним взуттям. Відтак зменшилися обсяги виробництва, збільшилася заборгованість із зарплати перед працівниками, державою і постачальниками. Коли почався загальнодержавний карантин, борги нагромаджувалися…

«Ми писали всюди, куди тільки можна, про нашу ситуацію писали ЗМІ та знімали сюжети. Але все намарно, — розповідає „ВЗ“ голова ініціативної групи Любов Турок. — На офіційні запити ЗМІ до Міністерства соцполітики не було жодної відповіді з варіантами розв'язання проблеми заводу, лише відписки. Ми пропонували, аби нам, згідно із законодавством, збільшили статутний фонд. Якби погасили кредиторську заборгованість, завод би повністю виконав виробничу програму і отримав позитивний фінансовий результат. Однак всі звернення залишаються невирішеними…»

Не вдалося журналістці «ВЗ» додзвонитися до нинішнього директора Андрія Желтякова. Керівник уникає спілкування. А хотілося запитати, як так сталося, що завод ввели у ступор, коли пан Желтяков ще був заступником директора? Але і без нього все зрозуміло. На заводі кажуть, «Желтякова призначили, щоб він розвалив завод». Подейкують, вже бачили в соцмережах проєкт майбутнього житлового комплексу, який хоче збудувати на землях заводу черговий львівський забудовник. Зневірені працівники готові вийти на акцію протесту…

А що з АТОвцями?

Справжньою «родзинкою» заводу був стаціонар, де люди з інвалідністю могли реабілітуватися і навчатися носити протези. У 2016 році нове дихання стаціонару дав Фонд Маркіяна Паславського, американського героя українського походження, який загинув у боях за Іловайськ. Тоді тут створили сучасний реабілітаційний центр. Було все, щоб ветеран із протезом руки чи ноги міг відновити втрачені побутові навички і не почувався безпорадним інвалідом.

«Найбільше шкода реабілітаційного центру, — розповідає колишня медсестра стаціонару Ярослава Василитчук. — Стаціонар відкрили у 1976 році. Я там працювала із 1986 року по 2020-й. Пішла на пенсію за станом здоров’я. З допомогою фонду імені Паславського у 2016 році там виготовили дуже гарні ліжка, обладнання, працював тренувальний зал, реабілітолог. І це все безкоштовно. І так просто взяти й закрити! Шкода інвалідів, які ходять на шкіряних протезах. Такі протези робили тільки у нас на заводі. Жодна приватна фірма шкіряних протезів не робить. А люди мають такі захворювання, куксу (культю), що їм не підходить пластмаса. Ми у стаціонарі вчили їх ходити, готували до протезування, робили масажі, підганяли протези. Це був один із кращих стаціонарів України. Обслуговували всю Західну Україну — понад 300 осіб на рік. Наші бригади їздили по районах до інвалідів. Кожен обласний центр Західної України мав наш філіал…».

На щастя, інвалідів не залишили напризволяще. Колишня заступниця директора Протезного заводу Вікторія Оліх три роки як звільнилася з заводу, коли туди прийшла «нова команда». Саме пані Вікторія була душею створення на базі Протезного заводу сучасного реабілітаційного центру. Зараз працює на підприємстві, яке також надає допомогу інвалідам.

«Я пішла з чистою совістю з Протезного заводу, багато років віддала цій роботі, — розповіла „ВЗ“ Вікторія Оліх. — Продовжую допомагати людям з інвалідністю. Працюю на приватній фірмі. Тут працює ще шестеро колишніх працівників заводу. Займаємося протезуванням, ортезуванням, надаємо послуги. Практично усі АТОвці, які обслуговувалися на Протезному заводі, перейшли до нас. У 2016 році, коли відкрили на заводі реабілітаційний центр, я їздила у військовий госпіталь, розповідала і показувала, що у нас продукція не гірша, ніж імпортна. Бо тоді була недовіра до державного заводу. Попри це реабілітаційний центр запрацював. І АТОвці прийшли до нас. У нас були дуже потужні проєкти на заводі. Державний завод мав би бути. Бо утримувати стаціонар не дозволить собі жодна приватна фірма».

Нарешті директор знайшов час поговорити з журналісткою «ВЗ». (Оновлено 20.10.2021)

— Що буде з працівниками, коли їм виплатять борги?

— Зараз тут працюють тро­хи більше ніж сто людей, серед них — 75 пенсіонерів, — говорить Андрій Желтяков. — Щойно при­йшли на завод гроші — 600 ти­сяч гривень — які зняла з нашого арештованого рахунку виконав­ча служба, для виплати зарп­лати. Тобто зараз я грошима не розпоряджаюся. Тільки ви­конавча служба. Вони нас тіль­ки ставлять до відома, як вони розпорядилися цими грошима. Ця сума, звичайно, не погасить весь борг із зарплати. Десь із літа ці гроші потихеньку зніма­ють з рахунків і виплачують лю­дям.

— Ви прийшли директо­ром лише у вересні на завод, який у такому поганому стані. З якою місією?

— Тоді у міністерства була думка, щоб цей завод все-таки якось врятувати. Наскільки вона зараз актуальна — не знаю. Я особисто бачу, щоб на цей за­вод зайшов власник з грошима без права зміни призначення. Думаю, у принципі міністерство рухається в цьому напрямі. Тому що приватний бізнес не буде сюди вкладати гроші, поки не розумітиме відносин з держа­вою. По-іншому завод врятува­ти — не знаю чи можна.

— Працівники мені гово­рили, що держава перевела завод із «казенного» у «дер­жавне» підприємство. А це буцімто дає змогу збанкруту­вати й продати завод…

— Ще не перевели у «держав­не». Що значить «продати» за­вод? Візьмімо найгірший варі­ант — оголосити банкрутом. Але під час банкрутства все одно відбувається реалізація майна. І ці гроші в першу чергу йдуть на погашення заборгованості із зарплати. Тобто в будь-якому разі люди отримають свої гроші.

— А ви про це говорили лю­дям?

— Люди все чудово розумі­ють. У нас були загальні збори, були збори із заступником голо­ви ЛОДА. Він погодився з тим, що на ринку завод не може бути в такому стані, як він зараз є, по­трібно робити реорганізацію. Є наказ, де всі начальники відділів розписалися, що ознайомлені. Просто, яка би влада не була, ні­коли всім подобатися не буде. Ті люди, кому вона не подобаєть­ся, будуть розпускати чутки… У статуті нашого підприємства закладено отримання прибут­ку. Ми робили дослідження і з’ясували, що завод може виро­бити прибутку 3,5 млн гривень. При тому, що фонд зарпла­ти може бути 10% від прибут­ку, виходить, що зарплата буде 350−400 тисяч грн. Це на всіх, за штату 136 осіб. Як це можливо?

— А як було раніше?

— До 2018 року тут був інший принцип розподілу грошей. З «Укрпротезу» приходили цен­тралізовано гроші, і тут їх про­сто освоювали. До того завод продавав до 10 тисяч візочків на рік. А коли перейшли на ринко­ві відносини, тобто інваліди самі почали обирати, які візочки ку­пувати, одразу ця цифра зни­зилася до 800. Інваліди своє як отримували, так і далі отриму­ють — візочки, протези, взуття. Є дуже багато приватних фірм. Інваліди не страждають від за­криття заводу. Навпаки, молоді інваліди віддають перевагу су­часним протезам перед тими, які тут виробляли. У нас пра­цювала аудиторська фінансова комісія. Вони зробили офіційні висновки щодо нашого підпри­ємства. Їхні рекомендації такі: звернутися до Мінсоцполітики щодо реорганізації Львівського казенного експериментального підприємства згідно із постано­вою Кабміну про реорганізацію казенних підприємств. Це по­станова 2020 року. Там ідеться про те, щоб із «казенного» зро­бити «державне». А далі будемо дивитися — чи Мінсоцполітики має можливість залучити сюди якогось інвестора. І як бути з тим штатом людей, який зараз є на підприємстві. Тому що зарп­лата не може бути більшою, ніж обороти підприємства. Тому такі борги й виникли…

Читайте також: По її ніжках пройшли 60 вагонів…