«Як би прикро це не звучало, ДТП дала змогу реалізувати мою давню мрію…»

Після трирічної перерви на великий подіум повернувся Lviv Fashion Week. Цього року організатори Lviv Fashion Week збирають кошти на потреби 47-ї окремої механізованої бригади, де служить багаторічний фотограф модних подіумів Ігор Федорів. Якщо раніше відвідувачі модних презентацій купували квиток, тепер діє «запрошення за донат». Аби потрапити на показ дизайнера, гостям потрібно зробити благодійний внесок. Свої колекції презентують одинадцять брендів.

На подіум вийшла 27-річна львів’янка Вікторія Хемич з протезом ноги. Дівчи­на презентувала колекцію двох дизайнерів — Олесі Марчук та Світлани Микитюк. Про поді­ум Вікторія мріяла з раннього дитинства, але зі зростом 1,67 сантиметра ця мрія здавалася недосяжною…

За освітою Вікторія кухар-кон­дитер. Сьогодні працює менто­ром реабілітаційного центру «Не­зламні», організовує захисникам дозвілля. Ногу дівчина втратила внаслідок жахливої аварії у груд­ні 2022 року: у центрі Львова, за Оперним театром, на неї наїха­ла маршрутка.

«Я потрапила у ДТП, — розповідає Вікторія. — Йшла з роботи десь о 20-й годині, переходила дорогу. Світ­лофори не працювали через російську агресію. Світ­ло та камери тоді були вимкнені. З боку готелю «Львів» до Оперного проходила сама, людей поруч не було. Переконалася біля переходу, що ніхто не їде, і пішла. Раптом на середині пішохідного переходу мене збила приміська маршрутка № 184. Водій не відчув, що мене збив, і «провіз» по дорозі ще шість метрів. У момент, коли мене було збито, я робила крок лівою ногою. Ту­лубом лежала на асфальті рівно, ноги — одна на од­ній. З іншого боку дороги за маршруткою почали біг­ти люди, аби зупинити водія. Водій різко почав робити маневр вліво, тоді одна моя нога потрапила під коле­со. Я була при свідомості весь час… «Швидка» трохи затрималася, бо були затори, не працювали світлофо­ри. Коли водій від’їхав від мене, одна жінка, яка чека­ла на зупинці, наклала мені на ногу турнікет. Вона про­йшла медичну підготовку і мала при собі турнікет. Це було так само боляче, як момент наїзду на мою ногу.

Коли лежала на землі з турнікетом, хотіла одного — підвестися, аби побачити, що з ногою. Біль був не­стерпний. Думала, що це відкритий перелом…

— Як дізналися про те, що вам доведеться ам­путувати ногу?

— Оскільки я сирота, до мене в лікарню приїхали подруги, які до ранку сиділи біля мене. Лікарі стара­лися протезувати судини, але в мене був тромбоз усіх судин на цій нозі. І вони ухвалили рішення про ампутацію. Ситуація була на межі життя і смерті.

Про ампутацію ноги дізналася після операції, на другий день. Прийшли головний лікар і завідувач хі­рургії. Повідомили про це. Мені стало погано. Та я до­вірилася лікарям. За два тижні у мене загоїлася кук­са. На 27-ий день після ДТП я стала на протез.

Пригадую випадок у таксі. Коли їздила на амбу­латорне лікування, ходила на милицях, під штанами протеза не було видно. Таксист почав розпитувати, що трапилося. Розповіла свою історію. Він подивив­ся на мене співчутливо і каже: «Шкода, що ви неза­міжня»… Я відповіла: «Чому?». Сказав, мовляв, хто на вас тепер подивиться, ви інвалід… Відповіла йому на це нецензурною лексикою, попросила негайно зупи­нити авто. Не дозволив мені вийти, довіз. Потім напи­сала скаргу на цього водія.

— Чи зверталися тоді до психолога?

— Коли лежала в лікарні, до мене приходив психо­лог Олексій. Розуміла, якщо зараз почуваюся більш-менш стабільно, то травма може відгукнутися у по­дальшому. Його сеанси мені допомогли. Психолог готував мене до реального життя з протезом. Олек­сій говорив мені фразу, яку запам’ятала назавжди: «Твоє життя не буде таким, як раніше, буде інакшим».

Протез вплинув на мою фізичну активність. До травми мала норму — 17−20 тисяч кроків за день. За­раз у рази зменшила кількість кроків. Розумію, що треба знімати протез, відпочивати, в деякі дні — пере­суватися на милицях. Вісім годин на день можу спо­кійно провести з протезом.

Займаюся з тренером боксом. У такий спосіб ви­кидаю негативні емоції. Тренер підібрав тренування з боксу суто для мене, аби залучати усі групи м’язів. Мрію вийти на ринг і перемогти, але не з суперником на протезі. Бо тренуюся з людьми без ампутацій.

— Як вам запропонували вийти на подіум на презентацію колекції провідних дизайнерів?

— Про подіум мріяла з дитинства. Про цю мрію зна­ла Юлія Логвиненко із фонду «Незламні». Вона роз­повідала різним людям, що є жінка з протезом, яка марить подіумом з дитинства. Раптом мені написа­ли з Lviv Fashion Week, запропонували взяти участь у показі колекцій. Не вагалася ні секунди, одразу по­годилася. Зараз мене наповнюють позитивними емоціями кілька речей — робота з ветеранами, бокс та подіум. Як би це прикро і дивно не звучало, ДТП дала змогу реалізувати мою давню мрію…

Обидва дизайнери запропонували мені вибрати собі якусь річ з колекції. Ще не обрала, дали час по­думати…