«Станцюю і на своєму весіллі!»

Коли у Дрогобицькому механіко-технологічному фаховому коледжі відзначали 100-ліття закладу, запросили свого випускника — воїна ЗСУ Олега Сливара. Його виступ був кульмінаційним на святі. Разом з колишніми колегами — учасниками народного танцювального ансамблю «Верховинка» — хлопець виконав хореографічну композицію «Люди-титани». Зал вибухнув оваціями. Найперше вони були адресовані Олегу, якого теж можна записати у «титани». Танцював однією ногою. Іншу у нього забрала війна.

6 листопада 2022 року Олег запам’ятає назавжди. Цей день застав його біля контрольного пункту в'їзду-виїзду «Майорськ» біля Горлівки — до по­вномасштабного вторгнення це був кордон між підконтрольними Україні територіями і тимчасово окупованим Донецьком.

— Ми відбивали штурм росіян, — згадує колишній нацгвардієць. — Під час мінометного обстрі­лу мене поранило в обидві ноги. На праву я наклав турнікет і че­кав евакуації. Ворог близько, тех­нікою забрати поранених майже нереально. Хлопці несли мене попід руки орієнтовно два кіло­метри і робили все, щоб я «не від­ключився».

Через два дні прокинувся у лі­карні Дніпра. Збоку сидить мама, яка, дізнавшись про моє пора­нення, відразу примчала у гос­піталь. Кажу: «Мам, ти чого пла­чеш? Все заживе!». Дивлюся під ковдру, а там…

Лише згодом дізнався про свої діагнози: клінічна смерть, зламане ребро, пробиті легені, перебиті ноги. Можна сказати, я народився у сорочці.

Під час операції праву ногу мені намагалися врятувати. Але перестало битися серце. Згідно з усіма медичними протоколами, лікар після 10-ї хвилини масажу мав право зупинитися і повідо­мити, що я — «двохсотий». Проте побачив, що моє тіло бореться за життя і ще 20 хвилин продовжу­вав стимулювати серце. І «завів» його.

Батькам казали: навіть якщо виживу, у мене будуть серйозні проблеми зі здоров’ям: на 95 від­сотків є ймовірність того, що мій мозок не відновиться — оскільки туди протягом пів години не по­трапляв кисень. Тобто буду «ово­чем». Лікарі давали лише 5% на те, що адекватно сприйматиму життя. Я увійшов у число тих п’яти відсотків…

— Як звати вашого спасите­ля, який (мабуть, дефібриля­торами?) «заводив» ваш орга­нізм?

— Ні, йшлося про прямий ма­саж серця. Мені зробили над­різ на тілі у ділянці серця, запха­ли туди руку і нею робили його масаж. Лікаря звати Олег Сер­гійчук, звідки він — не знаю. Пра­цював у мобільному військовому госпіталі.

— Кави з ним за своє оду­жання випили?

— На жаль, ні. Я тут, на Львів­щині, а він — на сході нашої краї­ни і далі рятує наших хлопців. Те­лефоном подякував за те, що не здався і продовжив стимулювати моє серце.

— Після того, як ви побували на порозі смерті, напевно, по-іншому почали сприймати до­вколишній світ?

— Почав цінувати кожну хви­лину. Намагаюся брати від життя якнайбільше.

— Ми бачили відео, коли ви, перебуваючи в Антаркти­ді, стрибаєте у крижану воду…

— З протезом побував на краю світу, куди інші, здорові люди, по­трапити не мають змоги. Бага­тьох мій приклад стимулює до ак­тивнішого життя.

Крім Антарктиди, я побував у Європі, їздив туди до своєї ді­вчини. З рідним мені колективом — народним ансамблем «Верхо­винка» — танцював на головній сцені країни, коли там у присут­ності перших осіб держави про­водили церемонію нагородження лауреатів відзнаки «Національна легенда України». Досяг успіхів у скелелазінні - вилазив на рівень третього поверху! Врешті, знову підписав контракт із ЗСУ. Знову служу Україні!

Мені захотілося поїхати в Ін­донезію, подивитися на тамтешні вулкани. Хочу на власні очі поба­чити процес виверження магми, вивільнення велетенської енергії.

— Коли зустрічаєтеся з мо­лоддю, які настанови даєте?

— Старайтеся хоч якось набли­жати нашу країну до перемоги! Якщо не маєте можливості роби­ти це на фронті, займайтеся во­лонтерством. Багато потрібно­го для воїнів можна виготовити власними руками…

— Чому для вас було важли­во знову затанцювати — нехай на протезі?

— Коли я отримав поранення, люди почали збирати мені ко­шти на протез. Мій танцюваль­ний колектив, в якому висту­пав 12 років, провів благодійний концерт. Пообіцяв колегам, що знову станцюю з ними. Це по­чула моя вихователька. Заро­дилася ідея створити танець зі мною «Люди-титани». За­раз створюють іншу постанов­ку, щоб я міг продовжувати танцювати.

— Не важко вам це робити?

— Навпаки — приємно. Я тан­цював залюбки. Знаю чотирьох людей, які під музику з постанов­ки «Люди-титани» танцюють на протезах. Я перша людина, яка, втративши коліно, станцювала. Мені подобається, що інші на­слідують мій приклад. Є хлопець, який, втративши обидві кінцівки вище коліна, теж станцював. Це проймає до мурашок!

— Ви згадали про свою дівчину…

— Її звати Софія. Вона теж з Дрогобича, ми поки що не одру­жені. Вона допомогла мені вижи­ти. Не хотів бути для неї тягарем. Але вона зі мною…

— На своєму весіллі станцюєте вальс?

— Це навіть не обговорюється! Думаю, наше весілля відбудеться якнайшвидше.