Передплатити Підтримати

По її ніжках пройшли 60 вагонів...

Протези дитині виготовив лікар, який у дитинстві через рак втратив кінцівку

Сергій Еберлін (крайній зліва) з Софійкою та директором клініки, де виготовляли протези.

З Німеччини повернулася Софійка Науменко, дівчинка, про яку ми розповідали читачам. Поспішаючи до школи, Софійка втрапила під товарняк. По 9-річній дитині пройшли 60 вагонів… Шанс ходити знову їй дала німецька клініка.

Про те, що сталося у перші дні минулого на­вчального року, Софійка згадує без сліз. Зда­ється, та трагедія уже не торкається її душі. Ді­вчинка розповідає впевнено, наче гарно завчений напам’ять вірш. А серце стискається від кожного по­чутого слова. Дивуєшся мужності дитини! Минулого разу ми спілкувалися з мамою, аби важкими спогада­ми не ятрити її й так зранене тіло. Тепер доня тверду ініціативу бере на себе і намагається не випустити з уваги жодної деталі.

— У мене уроки мали починатися в другу зміну, але ми з подружками в той день домовилися зустрітися в школі раніше, — говорить Софійка. — Мама приготува­ла мені сніданок, і ми поспішили в місто з документа­ми, бо тато не платив для мене аліменти. З нами була маленька сестричка. Втомилася і хотіла спати. Коли ми прийшли додому, мама почала її годувати, а я взя­ла рюкзак і побігла у школу. Я запізнювалася…

Софійка згадує, як, виходя­чи з дому, запитала у мами, чи можна піти коротшою дорогою — через колії. Тоді кілька хви­лин — і вона буде на місці. А в обхід довше на два кілометри. «Під'їдь маршруткою, коліями — ні!» — гукнула мама. Але донечка не зважила на заборону. Хотіла прийти в школу якнайшвидше й попрямувала навпростець.

На коліях стояв багатотон­ний товарний поїзд. Софійка не раз бачила, як люди пролазять на інший бік під вагонами. Вона перекинула ранець й полізла під потяг сама. Раптом він рушив. 60 вагонів (!) — чух-чух-чух… Ко­леса набирали швидкість, шма­туючи дитину.

Коли машиніст зрозумів, що переїхав 9-річну школярку, схо­пився за голову. Маленькі ніж­ки валялись окремо, а Софій­ка безсило старалася спертись на ручки. Вона стікала кров’ю. Чоловік знайшов портфель ді­вчинки, а в щоденнику — номер телефону її мами, і зателефо­нував.

Той дзвінок і сьогодні час від часу зринає у спогадах та виби­ває Оксану Науменко із життє­вої колії. У голові знову звучить той тривожний голос і повідо­млення: «Ваша дитина в лікар­ні». Летіла у реанімацію як на крилах. Хоч подумки готувала себе до того, що донечка трав­мована, та не готова була по­бачити таке… А Софійка хотіла жити, чіплялась за кожен новий день. Завдяки тому, що вдало­ся швидко спинити кров та про­оперувати дівчинку, вона отри­мала цей шанс. Але попереду чекала довга реабілітація, інва­лідний візок та… людська жор­стокість.

Оксана Науменко не хоче згадувати, що їй із дітьми вже довелося пережити.

— Я виховувалася у дитячо­му будинку, тому не можу і не хочу допустити, щоб мої дівчат­ка росли як я, — каже. — Мої діти для мене — все!

Коли перший шлюб дав трі­щину, жінка спробувала поєд­нати долю з іншим чоловіком. Та після трагедії з Софійкою по­чула від нього: «Інвалід у хаті мені не потрібен». Важкий удар долі. Куди йти, якщо ні родини, ні друзів, які могли б прихисти­ти, нема… І руку підтримки сім’ї простягнули волонтери.

Із великою вдячністю мама згадує свою першу помічницю Тетяну Антончук. Завдяки їй та іншим небайдужим людям, які організовували не лише збір коштів на лікування та реабілі­тацію, а й допомогли отримати власне житло, влаштовували ці­каві поїздки, фотосесії, розва­ги, з’явилася віра у завтрашній день.

Сьогодні вони з Софійкою в Німеччині у клініці «Новаліс». Ді­вчинкою опікується головний ортопед, який добре знається на усіх особливостях протезів. Це — Сергій Еберлін. Він сам без однієї ноги, адже кінцівку втра­тив через рак.

У 13 років мені поставили ді­агноз «остеосаркома». Це рак кісток. Лікарі вже не давали жодного шансу. Тоді наша сім’я жила в Казахстані. Але мої бать­ки — німці. Вони й так збиралися повертатися в Німеччину, а моя хвороба це прискорила, — роз­повідає лікар.

За Сергія погодилася взя­тися відома онкологічна кліні­ка. Він один з перших пацієн­тів, що пройшли лікування за новою технологією. Вона вия­вилася надзвичайно успішною. Ракові клітини вдалося вбити, у 14 років він вже бігав з допомо­гою протеза, який замінив йому праву ногу, а в 17 сам загорів­ся бажання допомагати хворим, які втратили кінцівки.

Сьогодні його досвід проте­зування — два десятиліття! Лі­кар зізнається, за його практи­ку через руки та серце пройшли тисячі хворих. Але з таким ви­падком, як у Софійки, довелося працювати лише раз у житті.

До нас з Росії привезли хлоп­чика, якому комбайн пошмату­вав дві ноги. Травма така ж, як і в Софійки. Ми його поставили на протези, — не без гордості за своїх пацієнтів розповідає Сер­гій Еберлін.

У розмові згадує, що родина того хлопчика знайшла можли­вість й переїхала до Німеччини. Софійка — перша дитина з Укра­їни, яку ставить на ноги. Лікар вражений її веселою вдачею і мотивацією ходити. Але наголо­шує: емоційний та психологіч­ний бар’єр слід долати дівчин­ці разом з мамою, бо трагедія дуже вплинула на обох.

А поки Софійка робить пер­ші кроки! Тримається ще не дуже впевнено, але вже «ганяє» м’яча. Звісно, поки мама їй ки­дає з рук в руки. Але коли м’яч падає, донечка вже без боязні б’є по ньому ногою! Це велика перемога, без сумніву.

Сергій Еберлін допомагає Софійці одягнути протези.

Я так хочу всім подякувати — і волонтерам, і тим, хто робив про мене публікації, і тим, хто допомагав грошима, і тим, хто все для мене робив, хто лікував, влаштовував екскурсії. Всім-всім-всім! — щебече Софійка.

Їй ще важко довго бути у про­тезах, докучають фантомні болі, але вона з нетерпінням чекає можливості знову вдягнути свої ніжки. Розповідає, що поки вони в неї «навчальні», але через пів року має повернутися в Німеч­чину за «постійними». А поки хоче побачити море. Хай щас­тить тобі, дитино!

Читайте також: «Навіть коли їх сварю, кажу, що усіх дуже люблю»