«Плануємо створити на Львівщині базу даних ДНК усіх віднайдених останків воїнів УПА...»

Меморіально-пошуковий центр «Доля», який займається пошуком поховань учасників національно-визвольної боротьби, солдатів Першої та Другої світових воєн, а також пошуком жертв політичних репресій, працює в Україні з 2007 року. За цей час фахівцям вдалося розшукати кілька тисяч загиблих бійців та жертв політичних репресій! Від цих трагічних подій минуло понад 75 років, а чимало солдатів і досі залишаються безвісти зниклими… З якими труднощами нині стикаються пошуківці? Які поховання були знайдені у Бродівському котлі часів Другої світової війни? Чи залучатимуть фахівців до пошуку загиблих уже у новітній війні, на Донбасі? Про це журналісту «ВЗ» розповів директор Меморіально-пошукового центру «Доля», депутат Львівської облради Святослав Шеремета.

— Розкажіть про вашу екс­педицію до Золочівсько­го району та віднайдені тіла воїнів дивізії «Галичина». Чому ви ухвалили рішення власне у цих місцях прово­дити пошук?

— Ми провадимо наші експе­диції відповідно до пошукової методики. Шукаємо насампе­ред у тих місцях, де відбува­лися події часів Другої світової війни чи Першої світової війни, національно-визвольної бо­ротьби. Якщо маємо свідчення людей чи архівні матеріали про ті чи інші воєнні події, перевіря­ємо й ці місця. Це стосується, наприклад, пошуку воїнів Укра­їнської Повстанської Армії або жертв політичних репресій. За­галом шукаємо солдатів різних армій, у тому числі воїнів дивізії «Галичина». Коли говоримо про територію Бродівського котла, це події липня 1944 року. У той час німецькі війська відступали, а радянська армія наступала. 1943-го зголосилося близько 80 тисяч українців-доброволь­ців — охочих вступити у дивізію «Галичина», але потрапили туди лише 14 тисяч. «Дивізійники» фактично прорвали оточення та вийшли з котла. Основні по­дії відбувалися біля населених пунктів: Червоне, Ясенівці, По­чапи, Скварява, Княже, Бони­шин тощо. Шукаємо загиблих у полі, в лісі. Там, де знаходи­мо лінії окопів, воронки. Під час експедиції вдалося локалізува­ти три місця поховань загиблих солдатів. Зараз готуємо доку­менти для того, щоб отримати дозвіл на ексгумацію та пере­поховання. На сьогодні складно сказати, кому належать остан­ки. Це можуть бути солдати різ­них армій, які воювали в часи Другої світової війни. Робити висновки зможемо тільки після ексгумації.

— Чи існують поіменні списки загиблих «дивізійни­ків»?

— Є поіменні списки воїнів дивізії — їх складали Товариства колишніх вояків української ар­мії США та Канади. Також є списки, які складали україн­ські дослідники. Зокрема, ві­домий дослідник Ігор Іваньков, який написав кілька публіка­цій про дивізію «Галичина». Різ­ні організації віднайшли десят­ки останків «дивізійників», але їхні імена ще не розшифрова­ні. Відповідно до звернень Ме­моріально-пошукового центру «Доля», розшифровано 14 іден­тифікаційних жетонів воїнів ди­візії «Галичина». Проте усі дані про них містяться у німецько­му архіві. Лише торік німець­кий архів змінив своє підпоряд­кування і став більш відкритим. Зараз є більше шансів отрима­ти звідти інформацію. Сподіва­ємося, карантинні обмеження будуть зняті, і ми скеруємо до Німеччини своїх фахівців.

— Скільки бійців дивізії «Га­личина», за вашими даними, вважаються зниклими безві­сти?

— За різними даними, під час Бродівського котла заги­нуло кілька тисяч воїнів дивізії. Певна інформація зібрана, але багато з них вважаються зни­клими безвісти. Коли говори­мо про Другу світову війну — це мільйони загиблих і мільйони зниклих безвісти. Коли знахо­димо під час експедицій заги­блих радянської армії (серед них, звичайно, є й українці), їх складно ідентифікувати. Якщо «дивізійники» та німецькі сол­дати мали ідентифікаційні же­тони, то солдати радянської армії — ні. У них були капсули. Інформація зберігалася на па­пері і була вставлена у цю кап­сулу. Навіть якщо ми цю кап­сулу знаходимо, інформацію на папері дуже важко прочита­ти. Стільки років останки заги­блого пролежали у землі, а це вологість, сирість… Це ми го­воримо про 1941 рік. А після у радянській армії ще викорис­товувалися червоноармійські книжки, і тут питання ідентифі­кації є фактично неможливим. Адже шанси, щоб ця паперова книжка збереглася, — мінімаль­ні. Ще складніше ідентифікува­ти воїнів Української Повстан­ської Армії. Адже усі бійці мали псевда, щоб не наражати на не­безпеку своїх рідних. Щоб роз­шукати справжнє ім’я бійця, по­трібен час. Плануємо створити на Львівщині базу даних ДНК усіх віднайдених останків воїнів УПА та жертв політичних репре­сій. Але розуміємо, що немож­ливо ідентифікувати всіх заги­блих солдатів Першої та Другої світових воєн, — це величезний масив інформації.

— Були випадки під час експедицій, які вас особливо вразили?

— Ми проводимо досліджен­ня не лише на території Львів­ської області, а й по цілій Україні. Наші пошукові експедиції стосуються різних періодів: Перша світова і Друга світова війни, політичні репресії, На­ціонально-визвольна бороть­ба 40−50 рр., Національно-ви­звольна боротьба 17−21 року. Експедиції стосуються як армії Української Народної Республі­ки, так і Галицької армії.

У 2017 році вперше з Україн­ським інститутом національної пам’яті ми провели експеди­ції щодо пошуку поховань вої­нів армії Української Народної Республіки. Це територія По­ділля, Вінницької, Хмельниць­кої, Тернопільської областей. У нас були вражаючі експеди­ції, які стосувалися армії Укра­їнської Народної Республіки. У 90-х рр. на території Західної України було багато зробле­но щодо вшанування пам’яті воїнів Галицької армії. У Ланів­цях Тернопільської області ми віднайшли 41 воїна Армії УНР, у Великих Зозулинцях Хмель­ницької області — 26 останків, у Кукавці Вінницької області — 19 останків. За історичними да­ними, їх розстрілювали і руба­ли шаблями. Далі — скидали у яму. Була проведена ексгума­ція останків. Воїнам були відда­ні всі релігійні і військові почес­ті. У такі моменти розумієш, що робота, яку виконує наша ко­манда, надзвичайно важлива.

Торік у Вінниці нам вдало­ся локалізувати найбільше по­ховання воїнів Галицької армії. У 1919 р. 40-тисячна Галицька армія перейшла річку Збруч, з боями дійшла як до Києва, так і до Одеси. До 100-ліття прого­лошення Західно-Української Народної Республіки ми розпо­чали проєкт щодо пошуку похо­вань воїнів Галицької армії. Та­ких поховань багато на Поділлі. До нас звернулися наші колеги з Центру історії Вінниці, і ми у Вінниці локалізували найбільше у світі кладовище воїнів Галиць­кої армії. За різними даними, там може бути поховано близь­ко 9 тисяч загиблих. Це воїни Галицької армії, також части­на воїнів Української Народної Республіки, які у 1919 році вми­рали від тифу у Вінниці та око­лицях.

Завжди згадую одну з пер­ших своїх експедицій — у 2011 році в Золочівському районі, біля Сасова, ми знайшли місце поховання «дивізійників». Один «дивізійник», швидше за все, це був кулеметник, який на цій ді­лянці тримав оборону, як сидів навприсядки у воронці, так ми його і знайшли через майже 70 років…

— Ваш Центр, очевидно, залучатимуть і до пошуків загиблих на Донбасі. У вас достатній бюджет для та­ких експедицій? Чи платить Україні, наприклад, Німеччи­на за пошук німецьких сол­датів?

— Є відповідні підрозділи Мі­ністерства оборони, які займа­ються пошуком тіл під час бо­йових дій на Донбасі. Після завершення війни та звільнен­ня окупованих територій такі пошукові організації, як наша, будуть залучені. Нас фінансує Львівська обласна рада, також реалізовуємо пошукові про­єкти з Українським інститутом національної пам’яті, органа­ми місцевої влади та самовря­дування.

Наша організація не отри­мує коштів від Німеччини. Але є в Україні спеціалізовані підпри­ємства, які займаються тільки пошуком, ексгумацією та пе­репохованням німецьких сол­датів, загиблих у часи Другої світової війни. Їхню діяльність фінансує Німецька народна спілка догляду за військовими похованнями, яка уповноваже­на урядом ФРН займатися та­кою діяльністю у 44 країнах сві­ту, в тому числі і в Україні.