Воїн Тарас і кіт його Марс

Сім місяців тому, 10 липня 2020-го, подружжя педагога і колишнього правоохоронця Матвіївих із Жидачева втратило на фронті свого єдиного сина Тараса. Журналіста за фахом, захисника України — за покликанням. Свій невимовний невідступний біль мати-батько тамують щемливими спогадами, перечитуванням щоденників-роздумів, що залишив по собі їхній найрідніший. І проникливими віршами, котрі ледь не щодня виходять з-під пера Валентини Павлівни. У їхньому з чоловіком двокімнатному помешканні на вулиці Зеленій є ще один, хто не знаходить собі місця від втрати молодого господаря. Це рудий кіт Марс шотландської породи «скотіш страйт». Тарас подарував його матері перед самим від’їздом на схід. Хоча «наживо» між собою воїн і мурчик не бачилися ні разу…

На прикладі Тараса можна знімати фільм про сучасного українського патріота. У сценарії нічого не треба було б домислювати: кожен факт із його життя — героїчна новела. У перші дні Ре­волюції Гідності цей хлопець помчав на Майдан. Після його перемоги разом з ін­шими ентузіастами взявся розшукувати тих, хто внаслідок протистояння із «бер­кутами» зник безвісти. Згодом бойо­ве перо журналіста змінив на автомат — добровольцем пішов боронити Україну, спільно із побратимами у складі «Карпат­ської Січі» бив ворога, зокрема у Пісках під Донецьком.

Повернувшись із фронту, Тарас Мат­віїв продовжував свою, уже мирну бо­ротьбу за вільну, заможну і справедливу державу. Крім його гострих публіцистич­них виступів у пресі на злобу дня, жида­чівці запам’ятали, як вчорашній воїн бло­кував незаконні вирубки лісу, боровся із власниками підпільних залів ігрових ав­томатів. «Давав шпрайсу» усім, хто цьо­го заслуговував. Як місцевий депутат, був автором-співавтором багатьох про­єктів для рідного міста. З його ініціати­ви з’явилися спортивний тренажерний майданчик просто неба та дитячий ігро­вий з назвою «Веселий мурашник». Тарас ініціював відродження місцевого фут­больного клубу «Авангард», проведен­ня благодійних ярмарків, концертів і збір на них коштів для хворих жителів Жида­чева. Сам зібрав експонати й організував у музеї міста виставку «Жидачівщина у полум’ї Революції Гідності та російсько-української війни». Проводив екскурсії, розповідав молоді, школярам, містянам про ці події як очевидець. Допомагав ро­динам загиблих на війні, з подарунками відвідував їхні сім’ї. А ще — організовував фолькфестивалі, військово-патріотичні вишколи, де вчив краян захищати рідну землю.

Він був одержимий місією Воїна. Саме тому, відклавши журналістику, пішов на «лідерські» курси в Академію Сагайдач­ного. І через рік молодший лейтенант Та­рас Матвіїв (позивний «Сармат») знову вирушив на фронт.

Торішнього 10 липня про його по­двиг дізналася вся країна. Російські найманці під Троїцьким на Луганщині обстрілювали позиції українських вої­нів, якими командував «Сармат». Один зі снарядів влучив у бліндаж, де пере­бували його підлеглі. Тарас кинувся до охоплених вогнем руїн і виніс звідти у безпечне місце двох покалічених хлоп­ців. А через кілька секунд неподалік ви­бухнула чергова «сєпарська» міна — і Та­раса не стало…

Указом президента 31-річному офі­церу 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила Тарасу Матвіїву по­смертно присвоєно звання Героя Украї­ни.

Бойові нагороди «Сармата», вій­ськовий берет, вервичка, образки, інші особисті речі зберігаються в його домівці. Крім рідних, до цього куточ­ка постійно підходить Марс. Застрибує на столик, довго і пильно вдивляється у портрет Тараса. Лапкою водить по фотографії, немовби гладить її. Іноді склада­ється враження, що він цілує Тараса. На атласній подушечці із Зіркою Героя Марс засинає.

Інший напівмістичний епізод з їхніх за­очних побачень. Ще один портрет Тара­са створив воїн-«айдарівець» з Луцька Руслан Кашаюк. Після важкого поранен­ня і контузії у нього з’явився дар малюва­ти картини, які йому сняться. Почувши іс­торію про «Сармата», намалював його в образі воїна-монаха. На цьому полотні є багато іншого символізму. Як-от, на місці серця — карта України… У день відкриття меморіальної дошки Тарасу цю картину доставили до його дому друзі із «Пошу­кової ініціативи Майдану». Після сумних урочистостей мама прийшла додому — глянь, а кіт лежить на новому портреті і обіймає її сина лапкою…

— Раніше мені було якось моторошно, а тепер звикла, — розповідає пані Вален­тина. — Часом шукаю Марса по хаті, а він біля портрета Тараса сидить…

У помешканні Матвіївих рудий сим­патяга з’явився 29 березня 2020 року, коли Тарас відбував на фронт. Цьому передувала розмови сина з матір’ю, незадовго перед днем народження Ва­лентини Павлівни. Офіцер саме приїхав з Яворівського полігону додому і, поміж іншого, каже: «Мам, щось мені не подобається у нашій хаті — надто тихо. Ні, тут має бути рейвах, рух! Вибирай, що тобі більше до вподоби: песик чи ко­тик?». А згодом подзвонив мамі і каже: «Я тобі вже вибрав подарунок — рудого кота. Він — неймовірний! Сонечко по хаті у тебе буде бігати!».

Породистого кота воїн-романтик ви­брав через… Інтернет. Не встиг його особисто піднести мамі, тож зробила це його кохана дівчина Оля. Вона провела Тараса до потяга, що повіз його на схід, а наступного дня привезла до Жидачева Марса. Одне мамине сонечко відбуло з дому, інше переступило поріг хати…

Назву свою Марс немовби підказав собі сам. У нього на чолі у складках шер­сті проглядається буква «М». Думали-га­дали, а мама каже: «У нашого котика тем­перамент вогняний — нехай буде Марс!» «О, кльово!» — погодився Тарас, перебу­ваючи далеко від дому.

Так склалося, що Марс із Тарасом знайомі були дистанційно. Котик лише чув його голос. Коли на бойовій службі синові випадали короткі паузи відпочин­ку, мати пересилала на його телефон ку­медні відео за участі того, що робить обі­цяний «рейвах» у хаті. Або вмикала на голос слухавку і казала: «Послухай-но, Марсе, свого майбутнього господаря!». Переглянувши надіслані ролики, втіше­ний Тарас жартівливо говорив: «Мамо, той твій коцур такий нечемний! Як приїду додому, він маршируватиме, як мої сол­дати: раз-два, раз-два! Я його вишко­лю…».

Кольору сонця Марс не просто хатня тварина, а щось значно більше у домів­ці Матвіївих, чого не передати словами.

— Коли Марс бачить мене сумною, за­плаканою, то залізає мені на коліна, на груди, лапкою торкається обличчя. І ди­виться в очі. Я не можу передати ті від­чуття. Він наче хоче мене заспокоїти, — ділиться своїми переживаннями Ва­лентина Павлівна. — Інколи мовлю про себе: «Що, дивишся на мене, Тарасику? Шкодуєш маму…». А потім ловлю себе на думці: що ж я таке кажу — це всього-на-всього кіт. Містики тут нема. Але є щось дуже тепле і рідне.