Жертовне ягня чи лис в овечій шкурі?

На тлі так званого україноґейту, який розгорівся після витоку інформації про «пресингову» телефонну розмову очільника Білого дому Дональда Трампа з українським президентом Володимиром Зеленським, новина про відставку секретаря Раднацбезу Олександра Данилюка промайнула ледь не у телеграфному стилі. «Написав заяву. Крапка». Однак замість крапки доречнішим тут виглядав би знак запитання, і не один. Через що подав у відставку? Чому саме зараз? Чи задовольнить заяву президент? Із цих трьох запитань точна відповідь прозвучала лише на останнє: (30 вересня на президентському сайті з’явився указ про звільнення Данилюка з посади секретаря РНБОУ). Щодо інших двох — набір версій: від «підніжних» здогадок до глибокої конспірології (з репертуару «Данилюк, вхожий у „клуб реформаторів“ під егідою американських „демократів“, злив інформацію про резонансну телефонну розмову Трампа із Зеленським, через що і потрапив у немилість»).

Підозри про те, що крісло секретаря РНБОУ під Да­нилюком як максимум — захиталося, як мінімум — поскри­пує, почали закрадатися ще два тижні тому. Саме тоді, коли у ЗМІ просочилася інформація про можливе призначення Данилю­ка послом у США чи Велику Бри­танію. «Його хочуть відправити до США, бо виникли деякі непо­розуміння із членами команди Зеленського. Думаю, у США він буде більш корисним», — цитува­ла неназваного співрозмовника з Офісу президента (ОП) «Укра­їнська правда». В осад з цієї ци­тати випадає зовсім не звістка про можливу зміну місця робо­ти Данилюка, а супровідна до неї інформація. «Виникли непоро­зуміння з членами команди Зе­ленського» — тут вам не лише причина (у версії джерела з ОП) можливої портфельної рокі­ровки для секретаря РНБОУ, а й промовистий натяк на те, що, отримавши посаду у «Зе!владі», Данилюк так і не отримав статусу члена команди «Зе!президента». Слова «у США він буде більш ко­рисним» теж з підтекстом. «Да­нилюк не впорався з роллю се­кретаря РНБОУ», — прочитується між рядків.

Дипломатичного відряджен­ня Данилюка у Вашингтон не сталося. Проте ключові версії, якими обросла історія з відстав­кою Данилюка, по суті, повто­рюють усе те, про що говорив «дзвонар» з президентського Офісу.

Пройдемося по кожному пункту окремо. Те, що Дани­люк не отримав диппосади, не означає, що варіант з його при­значенням послом не розгля­дався. Можливо, на Банковій і обговорювали таку альтернати­ву для секретаря РНБОУ, але че­рез певні обставини вирішили від неї відмовитися. Проясни­ти, що насправді відбувалося і хто якою мотивацією керувався, могли б головні герої цієї істо­рії. Але ні Данилюк, ні ОП з пояс­неннями не поспішали. Мовчан­ка затягнулася, примножуючи чутки і здогадки на тему «Що трапилося, хто винен, і до чого тут рука Коломойського?».

Саме руку Коломойсько­го першою записали у винува­тиці відставки Данилюка. Зре­штою, підстав для цієї версії на інформаційній поверхні чи не найбільше. Конфлікт Данилюка з главою президентського Офі­су Андрієм Богданом, якого на­зивають ставлеником Коломой­ського, — секрет Полішинеля ще відтоді, як Богдан і Данилюк стали радниками Зеленського у президентській кампанії. Наївно було б думати, що, опинившись на одній «Зе!командній» лаві, «прокурор» і «адвокат» у досі резонансній справі щодо націоналізації дитяти Коломойсько­го, «ПриватБанку», забудуть про «навколоприватівську» дуель і розкурять люльку миру.

Зрештою, навіть якби цього протистояння і не існувало, на мирне співжиття Богдана і Да­нилюка під одним «Зе!дахом» годі було розраховувати. Зва­жаючи на амбіції обох, конфлікт був запрограмований ще на «передвладній» стадії. Данилюк під час президентської кампа­нії намагався зарекомендувати себе як ледь не універсального помічника-радника для Зелен­ського, місток до налагодження важливих контактів, у тому чис­лі із міжнародними партнерами та донорами України, включно з МВФ. Репутація Данилюка мала ефект не лише у тому плані, що була сигналом про готовність «Зе!команди» залучати кадри з так званої реформаторської обойми під патронатом західних «опікунів». Вже сама присутність на «Зе!орбіті» ексміністра фі­нансів, який доклався до «роз­привачування» «ПриватБанку», спрацьовувала як контраргу­мент проти страшилок про ледь не тотальний вплив на Зелен­ського олігарха Коломойського.

З репутаційної точки зору хід Данилюком був для «Зе!команди» однозначно виграшним. Але і Богдан не зби­рався залишатися у програші, мовчки спостерігаючи за тим, як «зайда» (у розумінні — людина, яка влилася у «Зе!ряди» через запасний вхід, по суті, без про­текції ключових груп впливу) Да­нилюк завойовує репутацію VIP-персонажа при Зеленському. Формулу природного відбору «виживає сильніший — вижива­ють слабшого» ніхто не скасову­вав. Питання було лише у тому, кому які ролі у цьому «акті кані­балізму» дістануться.

Зрозуміло, що Богдан добря­че приклався до того, аби «при­землити» амбітного Данилюка. І привілей глави ОП частіше за інших прикладатися до прези­дентського вуха зіграв у цьому процесі точно не останню роль. Як і можливість максимально обмежити прямі контакти із пре­зидентом «небажаних персон». Менше комунікації — більша дис­танція. Показовою у цьому плані є навіть «інтер'єрна» деталь, яку підмітили журналісти «УП»: «Ка­бінет секретаря РНБОУ на дру­гому поверсі Офісу президента, який займав Олександр Турчи­нов, у Данилюка забрали і пере­дали першому помічнику прези­дента Сергію Шефіру».

Недооцінювати хватку Богда­на не варто. Але і переоцінювати не слід. Як і роль Коломойського в історії з відставкою Данилюка. Швидше можна повірити у те, що Коломойський із Богданом знайшли «залізні аргументи» для Зеленського, чому не варто було навіть розглядати варіант «Данилюк — прем’єр», ніж схи­лятися до версії про абсолют­ний «фактор Коломойського/Богдана» у звільненні Данилю­ка з посади секретаря РНБОУ. Якби «Ко!вплив» на Зеленсько­го був настільки тотальним, як його малюють (і як намагається подати сам Коломойський), Да­нилюк навіть крісло у Раднацбе­зі навряд чи отримав би.

Можна, звісно, припустити, що спроби не допустити і цього призначення були. Але Зелен­ський, мовляв, зваживши «за» і «проти», оцінивши заслуги Да­нилюка під час президентської кампанії та прогнозовану реак­цію західних партнерів на від­торгнення «цінного реформа­торського кадра», не пішов на поводі у Коломойського. Якщо і так, тоді логічно напрошува­лося продовження: стараннями Богдана Коломойський нама­гатиметься максимально «зне­цінити» вплив і можливості Да­нилюка, звести їх до рядових, навіть попри те, що посада се­кретаря РНБОУ далеко не рядо­ва. Судячи з того, що за чотири місяці «секретарства» Данилю­ка Раднацбез нічого особливо­го не продемонстрував — ні по­казових результатів роботи, ні резонансних (у позитивному значенні) рішень, питання щодо ККД цього органу є. Але відпо­відь, чиєї і скільки у цьому «за­слуги», може бути з варіантами: а) «Ко!зусилля» з «девальвації» Данилюка дали результат; б) Данилюк був приречений на не­ефективність, оскільки РНБОУ — не та стихія, в якій він міг по­казати результат; в) обидва ва­ріанти правильні.

Версія про те, що секрета­ря РНБОУ намагалися ви­жити молитвами Коломой­ського і стараннями Богдана, не виключає й іншої: розуміючи, що попереду для нього — глу­хий кут, Данилюк вирішив дія­ти за принципом «або пан, або пропав». Спершу був виступ на програмі у Савіка Шустера — із доводами про правильність на­ціоналізації «ПриватБанку» і від­сутність механізмів його «рена­ціоналізації». Та із заявами про «позасудову розправу» над екс­очільницею Нацбанку Валері­єю Гонтаревою як виконавицею «єдино правильного» рішення про «здержавлення» «Привату». Але цей крок Данилюка вигля­дав радше як «затравка». У його «приватівській» риториці нічого нового не прозвучало. А каме­ні щодо Гонтаревої у город Ко­ломойського Данилюк закидав обережно. «Коли відбуваються позасудові розправи — це вели­кий ризик дестабілізації, ризик недовіри до нової влади. І я як секретар РНБОУ вважаю, що не маю стояти осторонь», — заявив Данилюк, додавши, що умови для звинувачень і дестабілізації були створені безпосередньо Коломойським. Але, вів далі, на даному етапі звинувачувати Ко­ломойського неправильно, бо хто у чому винен, мають встано­вити розслідування і суд.

Чи міг виступ Данилюка ста­ти приводом для примусової відставки? Сумнівно, з огля­ду хоча б на те, що Зеленський не став би так підставлятися, розуміючи: після такого кро­ку про принесення Данилюка у жертву Коломойському кри­чатимуть навіть ті, хто ділив на два чутки про «Ко!залежність» «Зе!президента». Заява на звільнення виглядає радше як наступний хід у грі «Пан або про­пав». Данилюк пішов ва-банк, вибравши максимально зруч­ні для себе обставини і час. За­яву він написав перед візитом президента до США. Психонув, дізнавшись, що Зеленський ні­бито власноруч викреслив його прізвище зі списку української делегації? Можливо. Але Дани­люк настільки «битий» і політич­но загартований посадовець (для нього знаходилося місце у владній обоймі не за одного пре­зидента, починаючи від Віктора Ющенка, і далі — за черговістю), що повірити у версію «психонув і тому написав заяву» важко. Його ризиковому кроку мало б пере­дувати не одне «психонув».

Подавши заяву на звільнен­ня, Данилюк не надав цьому розголосу (інформацію підтвер­див лише після того, як вона просочилася у ЗМІ з інших дже­рел). Не влаштував розбір по­льотів, як це було перед відстав­кою з посади міністра фінансів в уряді Володимира Гройсмана. Тоді Данилюк не лише озвучив свої претензії перед камерами, на засіданні Кабміну, а й виклав їх у листі до послів G7 (поскар­жився, зокрема, на те, що йому не дають призначити свого за­ступника, а намагалися посади­ти у це крісло креатуру «любого друзя» тодішнього президен­та Петра Порошенка Ігоря Ко­ноненка). Ба більше: заявив, що сам у відставку не подавати­ме, хай її ініціює прем’єр. А те­пер що? Подав заяву по-тихому, у той момент, коли президенто­ві було не до розбірок. Виглядає на холодний розрахунок із еле­ментами шантажу. А ля: «Даю вам, пане президенте, час по­думати і розставити усе і всіх на свої місця. Або ви достойно оці­ните мене, амбітного реформа­тора, який заслуговує більшої уваги і можливостей, або вам доведеться багато що поясню­вати після моєї відставки, від­биватися від незручних запи­тань, і про роль Коломойського з Богданом — теж».

Розрахунок не спрацював. Але і після появи президентсько­го указу про звільнення секрета­ря РНБОУ Данилюк не став вда­ватися у скандальні подробиці з називанням прізвищ. Обмежив­ся заявою (у коментарі виданню «Гордон»), що мотивацією його рішення піти було те, що йому «не цікаві підкилимні ігри, яки­ми займаються деякі персона­жі». При цьому спалювати мости із «Зе!президентом» не планує («Стосунки у нас залишилися конструктивними. Не відкидаю, що буду йому допомагати, кон­сультувати»).