У запорізьких маршрутках не шансон, а українська пісня

Місто на Дніпрі, промисловий адміністративний центр на південному сході України, осередок українського козацтва… Приблизно так може охарактеризувати Запоріжжя пересічний українець. У мене як у львів’янки це місто завжди асоціювалося ще й із російськомовним населенням і дещо іншим менталітетом. Нещодавно мала нагоду особисто познайомитися з Запоріжжям. Як виявилося, місто справді відрізняється від столиці Галичини.

Аби дістатися зі Львова до Запоріжжя, треба перетнути майже всю Україну. Поїзд Львів-Запоріжжя, чи не єдиний транспорт на цьому шляху, їде аж 24 години 47 хвилин... Під час посадки на потяг на львівському вокзалі провідниця вказала мені на моє “сорок первое место”, а пізніше люб’язно принесла “постельное белье”. Підозрюю, на цьому рейсі більшість працівників родом із Запоріжжя, але хіба це дає їм підстави розмовляти з пасажирами Укрзалізниці російською? Ні. Хоча, мабуть, то була своєрідна підготовка до того, що мені доводилося чути у плацкарті. Протягом усього часу серед своїх сусідів я не помітила жодної україномовної людини. Вдалося навіть підслухати розмову двох дівчат неподалік від мене, які, познайомившись, одразу знайшли спільну мову про те, що до їхнього «русского языка» у Львові не ставляться з розумінням... Цікаво, що всі ці люди, які нехтують державною мовою, робили в культурній столиці України?

Налякана зросійщеним Запоріжжям, останнє, що я могла уявити про це місто, – це бодай якась українізація. Але перше, що привернуло увагу ще на вокзалі й потім милувало око впродовж наступних трьох днів, – велика кількість вивісок українською мовою. Звісно, російської у написах цього міста також не бракує, але вона зазвичай ненав’язливо «схована» серед багатьох інших українських назв.

Через усе Запоріжжя, від залізничного вокзалу аж до ДніпроГЕСу, простягається центральна магістраль міста – проспект Соборний, який ще два роки тому називався на честь Леніна. Рішення про його перейменування прийняла трохи більш як половина депутатів Запорізької міської ради, і це сталося тільки після того, як відмовилися від назви «проспект Козацький». У лютому 2016 року декомунізацію пережили ще понад сто запорізьких топонімів. Деякі містяни сприймають такі зміни скептично, мовляв, за все життя звикли до одних назв, а тут треба різко запам’ятовувати інші. Моя нова знайома, яка проживає на колишній Гаврилова, не могла зрозуміти: «Чому тепер моя вулиця – Водограйна? Хіба в нашому районі є якийсь фонтан?».

Утім, топонімічна декомунізація була успішною. На карті Запоріжжя з’явилися назви, пов’язані з козацтвом, історією заснування міста, героями України, відомими людьми, які багато зробили для розвитку держави. Тепер у Запоріжжі є вулиці Незалежної України, Вільного козацтва, Гетьмана Івана Самойловича, Михайла Грушевського, Пантелеймона Куліша… Перейменували й три райони міста: Ленінський на Дніпровський, Жовтневий на Олександрівський, Орджонікідзевський на Вознесенський. Щоправда, таблички на деяких будівлях досі не оновлені, така ж ситуація із громадським транспортом.

Ще один очевидний і, мабуть, найяскравіший крок запорізької декомунізації – демонтаж найбільшого в Україні пам’ятника Леніну. Тепер на Запорізькій площі (колишній площі Леніна) розташований постамент, на якому зображено козака, що символізує дух автентичного Запоріжжя. На самому вершечку – українські прапори, які тріпоче вітер Дніпра, що тече позаду пам’ятки.

Попри декоміназацію, люди у запорізьких маршрутках, коли просять водіїв зупинитися на зупинках, називають їх по-старому. Українськомовні запоріжці – рідкість. За весь час перебування в місті серед перехожих солов’їну почула тільки від одного хлопчика років шести. Коли зверталася до російськомовних людей, на українську не переходили майже ніколи. Лише один водій маршрутки на моє «дякую» гарно відповів «будь ласка». Кав’ярні відвідувала рідко, але була приємно здивована, коли офіціант, почувши мою українську, відразу також почав розмовляти чистою українською. А ще трапився випадок, коли перейти на українську я попросила сама. Хлопчина приблизно мого віку, який на вулиці намагався продати стартові пакети, перестрів мене зі словами: «Девушка! Здраствуйте!». Коли ж я запитала, чи можна українською, він за секунду защебетав: «Дівчино, добрий день!». Похвально. Але, зрештою, варто визнати, що російськомовні люди не означає погані: принаймні, у Запоріжжі мені жодного разу не нахамили.

Приємно вразив у Запоріжжі громадський транспорт. Після Львова непросто звикнути до того, що потрібна маршрутка приїжджає одразу або майже одразу (через 1-2 хвилини) після твоєї появи на зупинці. Мабуть, через те, що практично весь запорізький транспорт курсує головним Соборним проспектом, в затори я жодного разу не потрапила. У маршрутках доводилося їздити часто: і в будень, і у вихідні, і в так звані години пік. Висновок один: у Запоріжжі немає понять «забита маршрутка» і «не влізти в маршрутку», таких звичних нам у Львові. І це при тому, що запорізькі маршрутні таксі за розміром менші за львівські. У них немає задніх дверей, а передні водій відчиняє вручну. Місця для стояння там значно менше, але переважно всі пасажири сидять. А до матеріального комфорту додався й духовний. Водії-запоріжці відзначилися гарним музичним смаком: на їхньому робочому місці грає не характерний для маршруток шансон, а… українська пісня, яка, здається, нарешті посіла чільне місце в нашому радіоетеріі серцях російськомовних слухачів. Дехто ж навіть підспівує…

Попри суттєву різницю в сервісі, вартість проїзду в маршрутних таксі Львова й Запоріжжя однакова – 5 гривень. У Запоріжжі пенсіонери вже давно оплачують проїзд у маршрутках, а ось трамваї та тролейбуси для них, як і у Львові, безкоштовні. Ціна на проїзд у запорізькому електротранспорті також 3 гривні, зате для студентів знижки 50% не передбачено. А ось запорізькі школярі в навчальні дні можуть їздити у маршрутках за півціни.

Навіть у вихідні дні в Запоріжжі спокійно і не гамірно. Після львівської архітектури будинки нагадують однакові сірі «коробки». Тут немає чітко визначеного центру міста, який обов’язково можна було б показати туристові. Крамницю або ятку з сувенірами важко знайти вдень зі свічкою... Врешті-решт магнітик за 35 гривень придбала аж на острові Хортиця.

Фото автора