Війна і мир Путіна

Розстріляний «мирний» автобус під Волновахою, стертий з лиця землі Донецький аеропорт, зрешечений мінометами тролейбус у Донецьку, десятки загиблих і сотні поранених у Маріуполі, теракти у Харкові, Одесі, Запоріжжі... Цей чорний список продовжує поповнюватися чи не щодня. Зведення з донбаського фронту дедалі більше сіють сумніви, чи гібридна війна, яку досі вів Кремль, не перетнула позначку «масштабне знищення». Путіну, мовляв, геть імперський дах знесло. Липкі від крові руки вирішив не по лікоть, а до плечей забагрянити. А потім прикластися ними до ядерної кнопки: втрачати, мовляв, уже нічого. Та чи справді Путін готовий запустити програму самознищення, виставивши таймер так, аби вистачило часу не лише Україну кров’ю залити, а й змусити Захід від страху перед ядерною війною шаленіти?

Після запропонованого Путіним чергового «мирного плану» здавалося: ось воно — документальне підтвердження путінського діагнозу «безумство». У листі до президента Порошенка очільник Кремля запропонував двостороннє відведення важкого озброєння від так званої лінії розмежування. І знаєте, де цю лінію провели на доданій до листа карті? Ні, не там, де вона вимальовувалася відповідно до Мінських домовленостей. А там, де умовний кордон між нашим і «ненашим» Донбасом проходив станом на 13 січня. Фактично Путін запропонував Україні розписатися під здачею понад 550 квадратних кілометрів своєї території, яку бойовики відшматували за чотири місяці так званого перемир’я. Ось що заявила з цього приводу представниця США в ООН Саманта Пауер: «Ми бачили такі мирні плани і раніше. Це було в Абхазії, Південній Осетії та Придністров’ї. Давайте називати речі своїми іменами. Це план російської окупації України»...

Потім був кривавий розстріл мирного Маріуполя. І чергове загострення словесної кремлівської шизофренії. Україна, мовляв, сама напросилася. Керманич російського МЗС Лавров так прямо і заявив: якби Порошенко прийняв «мирний план» Путіна, трагедій під Волновахою, у Донецьку і Маріуполі могло б і не бути. «Близько тижня тому ніхто інший, як президент Порошенко публічно оголосив про відновлення бойових дій. У цій ситуації очікувати якоїсь риторики умиротворення з іншого боку було б наївно. Чекати, що сили ополчення сидітимуть склавши руки, коли за наказом президента України їхні населені пункти, цивільні об’єкти почали обстрілювати з важких озброєнь, чекати, що вони просто змиряться з тим, що їх розбомблять, було б наївно», — пускав жовч Лавров. Тоді як у жодної тверезо мислячої людини не було ні грама сумніву, що закривавлений Маріуполь — справа рук бойовиків.

На жах маріупольської трагедії наклалася серія терактів за межами Донбасу і лячна статистика про рекордне розростання кровожерного путінського спрута в Україні. У Раднацбезі озвучили цифру: на українській території вже дев’ять тисяч російських військових (найбільше з початку конфлікту на Донбасі). А через кілька днів постійний представник України при ООН Юрій Сергєєв заявив: вже не дев’ять, а 12 тисяч. Плюс — 235 російських танків, 720 БТРів, 263 артилерійські системи.

Чого ж домагається Путін, наро­щую­чи свої криваві сліди на Донбасі і стягуючи в Україну і на підступи до неї усе більшу армію «ватників»? Більшість аналітиків називають це путінським примусом до миру. Тільки миру не у розумінні безкровного розв’язання конфлікту на Донбасі. Мета Путіна — переграти ситуацію на свою користь, змусивши Україну і Захід до переговорів на більш вигідних для Кремля умовах. «Це була велика стратегічна помилка Путіна, коли він думав, що Мінські домовленості зможуть врятувати його від чергової жорсткої хвилі економічних санкцій Заходу. Зараз він не може вийти одночасно і з-під санкцій, і з перемир’я, тому хоче спочатку вийти з Мінських домовленостей, — каже політичний експерт Володимир Горбач. — Це все одно, що у шаховій партії, коли бачиш, що у тебе стратегічно програшна позиція, перевернути дошку, розкидати фігури, а, можливо, ще й вдарити дошкою по голові свого опонента».

Путін використовує військову агресію як шантаж, переконана російський експерт Лілія Шевцова. «Нинішнє криваве загострення у Кремля — це не вияв безглуздя, — написала вона на своїй сторінці у Facebook. — Це впевненість у тому, що «західні слабаки» відступлять, прогнуться, здадуть.

Адже деякі з них продовжували підморгувати, що готові запропонувати Москві пряник. А тому, мовляв, треба дотиснути! Але, очевидно, січнева агресія Москви переповнила чашу. Захід змушений буде зробити крок, на який він ще вчора не був готовий. НАТО починає переглядати свої воєнні загрози. Тепер Україна точно отримає оборонне озброєння, а заразом — й інструкторів. І не тому, що Заходу шкода українців. А тому, що йдеться про відновлення репутації і ролі західного співтовариства».

Як далеко Путін готовий зайти у своє­му кривавому примусі до «миру»? Точкові удари продовжуватимуться, прогнозують експерти. Можливо, буде навіть спроба захопити Маріуполь, щоб прокласти сухопутний шлях до Криму. Але на широкомасштабне вторгнення в Україну Кремль не наважиться. І не лише через брак економічних і фінансових ресурсів для ведення тотальної вій­ни й утримання окупованих територій. Перед очима в кремлівського боса мая­чить стоп-сигнал чергової хвилі санкцій: аж до убивчого для Росії відключення від міжбанківської системи SWIFT та заморожування Заходом особистих активів Путіна і його сім’ї. Та й окупація України Кремлю ні до чого. Йому потрібен постійно тліючий конфлікт — як гарантія того, що ні Євросоюз, ні НАТО українцям не світитимуть. Успішна і процвітаюча Україна — ось найбільший путінський жах.

Вадим ТРЮХАН: «Натякаючи на можливість масштабного вторгнення в Україну, Путін блефує»

— У Путіна було дві стратегічні мети: отримати гарантії збереження Криму у складі Російської Федерації і вийти за геополітичним впливом на один рівень зі Сполученими Штатами. Жодної з цих цілей він наразі не досяг. Тому всіляко намагається шантажувати Захід, у тому числі і через ескалацію конфлікту в Украї­ні. Щодо широкомасштабного вторгнення, то для реалізації цього плану Путіну треба накопичити набагато більше військ на кордоні з Україною. Наразі, за розвідданими, йдеться про 50-60 тисяч військових. Цього недостатньо. Натякаючи на можливість масштабного вторгнення в Україну, Путін блефує.

— Але у багатьох закралися сумніви, чи такий вже це блеф. Не в останню чергу через активні, як ніколи, рухи влади у відповідь на посилення російської агресії. На Донбасі запровадили режим надзвичайної ситуації, у решті областей — режим підвищеної готовності. Верховна Рада нарешті ухвалила рішення про визнання Росії країною-агресором і прийняла у першому читанні законопроект, який називають кроком до визнання «ДНР» і «ЛНР» терористичними організаціями. Дехто розцінив таку активність як підтверд­ження того, що небезпека з боку Росії наростає.

— Україні потрібно нарешті розставити крапки над «і», аби міжнародна спільнота повноцінно підтримувала наші зусилля щодо протистояння російській агресії. А то де-факто перебуваємо у стані війни з Росією, але продовжуємо економічно-торговельні відносини з нею. Треба називати речі свої­ми іменами і діяти адекватно. Перевести економіку на воєнні рейки. Негайно визнати «ЛНР» і «ДНР» терористичними організаціями. Лише після цього можна вимагати відповідних кроків від світової спільноти. Необхідно також активізувати дипломатичні зусилля, спрямовані на отримання від Заходу як нелетальної, так і летальної зброї. Оскільки очевидно, що озброєння, яким оснащені наші Збройні сили, програє порівняно з тим, яке використовують російські війська і так звані армії «ЛНР» і «ДНР».

— Які правові наслідки матиме визнання Росії країною-агресором?

— По суті, це констатація того, що Росія першою застосувала збройну силу проти іншої держави, діючи усупереч міжнародному праву. Країна-агресор стає певним ізгоєм. Зменшуються торговельно-економічні операції з нею, знижується рівень дипломатичних відносин, вона позбавляється доступу до фінансово-кредитних ресурсів, не запрошується на політичні заходи.

Визнання того, що Російська Федерація першою розв’язала збройні дії проти України як суверенної і незалежної держави, є підставою визнати дії Росії на території України воєнними злочинами.

Вікторія ПОДГОРНА: «Головна стратегічна ціль Кремля — виставити Україну як державу, яка не може відбутися»

— Путін проводить дві кампанії. Одна — це воєнні дії на Донбасі. Друга — пропагандистська кампанія проти нової мобілізаційної хвилі в Україні. Це складові кремлівської стратегії, націленої на те, щоб дискредитувати Україну в очах Заходу, показати, що ні на рівні влади, ні на рівні громадян вона не здатна відстоювати власні інтереси. У нас є проблема з реформами, яка вже давно дратує Захід. Крім цього, Путін намагається показати, що нація, яка хоче бути самостійною, незалежною, не здатна відстою­вати власну незалежність. Путін провокує і вип’ячує наші слабкі місця, ніби говорячи Заходу: вони ні на що не здатні, за кого ви заступаєтеся? З тактичної точки зору це боротьба за перегляд санкцій перед новим етапом переговорів, який неодмінно настане, бо економічно Росія почувається усе гірше. Але головна стратегічна ціль Путіна — виставити Україну як державу, яка не може відбутися. Це дуже небезпечно. І тут багато залежить від наших політичних еліт. Потрібні ефективні реформи і чітка стратегічна лінія. В нинішніх умовах у нас навіть військова доктрина не сформована. А це дуже важлива річ. Бо тоді зрозуміло, під які конкретні цілі структурується держава, армія, суспільство. Якщо не буде такої стратегічної концентрації, Україна виглядатиме усе гірше. У тому числі і на зовнішньополітичному рівні. На Заході і так багато запитань: «Чому ми заступаємося за Україну? Можливо, краще рахуватися з інтересами Росії?». Так, Росія поводиться з нами як агресор. Але це не скасовує того, що Україна має стратегічно визначитися. Не просто «ми йдемо на Захід», а що конкретно це означає: якою має стати держава, армія, як повинна будуватися політика. На жаль, цього немає. Є лише окремі кроки. Іноді не зрозумілі, які лише зайвий раз дають можливість Кремлю нагнітати антиукраїнську пропаганду і чинити провокації.

— Судячи з вівторкових рішень Верховної Ради, хоч якісь зрушення намітилися? Принаймні агресором Росію визнали.

— Це, швидше, месидж для Заходу. По ідеї, Україна вже давно мала б перервати торговельні, економічні зв’язки з Росією. Навіть США про це висловлювалися: чому, мовляв, продовжуються торговельно-економічні відносини з Росією, таке враження, що це не ворог, а партнер. Захід вводить проти РФ санкції, іде на певні втрати, а Україна проводить політику подвійних стандартів. Сподіваюся, що визнання Росії країною-агресором не залишиться просто декларацією задля піару, а означатиме конкретні кроки щодо розірвання відносин з Росією, насамперед — економічних.

— План широкомасштабного вторгнення залишається у путінських загашниках? Чи у Кремлі вже списали його у розряд «місія нездійсненна»?

— Не можу сказати, що цей сценарій на 100 відсотків неможливий. Усе залежить від того, як Росія почуватиметься економічно. Путін залишився у дуже вузькому колі оточення. Це кілька осіб з так званої партії війни. Вони можуть штовхати його на радикальні дії. Від широкомасштабного вторгнення Росію утримує економічна ситуація. Для ведення війни потрібні гроші, а це стає проблемою. Але, враховуючи російську ідеологію, психологію, Кремль може змушувати свій народ голодувати, та від зовнішньої агресії не відмовлятиметься.