Джон Ющенко «воює» за Україну в тилу

Не лише всі свідомі українці борються проти російської агресії. Патріотами нашої держави стали і багато однодумців з-за кордону. Один із них — Джон Ющенко (на фото), канадець з українським корінням, однофамілець екс-президента. Уже третій тиждень він на добровольчих засадах працює механіком у розташуванні 80-ї окремої аеромобільної бригади — ремонтує БТРи. Джон приїхав в Україну з канадського міста Су Сент Мері, що у провінції Онтаріо.

Загорілий, міцної статури Джон виглядає набагато молодшим за свій 51 рік. Сім років тому одружився з львів’янкою Тетяною, яка переїхала до нього в Канаду. А от тепер доля закинула чоловіка у Львів. В Су Сент Мері на нього чекає Тетяна, а у Львові ним опікується її син Віталій. Джон добре, хоча й з акцентом, розмовляє українською, яку вивчив за допомогою дружини. Навіть засвоїв такі сучасні сленгові слівця, як «прикольно» і «ульотно». Він має золоті руки, тож у Львові він нарозхват — навіть у вихідні знайомі його кудись везуть, аби щось поремонтував. Джон — дуже скромний, весь час наголошує, що герої — це ті, хто їде на фронт, а він просто їм допомагає.

“Батько вчив мене історії, української мови. Можливо, тому так боляче сприймаю проблеми України, — розповідає Джон. — Не можу просто так сидіти і нічого не робити. Стежив за подіями в Україні з 1991 року. Багато читав, дивився новини. Але я не люблю політику, нехай нею займаються політики. Я механік, працюю руками. Тому і в Україні, коли почалася Революція гідності, хотів допомогти якоюсь конкретною роботою. Добре, що маю друзів у Львові, зокрема засновника українського руху хіпі Аліка Олісевича. Друзі давали мені посилання на правдиві новини, я весь час сидів в Інтернеті”.

Джон зрозумів, що просто не зможе сидіти вдома, у Канаді, склавши руки. Попередив жінку, вона сприйняла це з розумінням. Купив одяг і спорядження, яке могло б знадобитися на війні. Хотів воювати на фронті... З великими труднощами відпросився з роботи у відпустку за свій рахунок на місяць (у Канаді працює на механічному заводі, спеціаліст з ремонту локомотивів). Оплатив наперед усі комунальні послуги, залишив жінці гроші. Купив квиток і поїхав в Україну... У Львові через друга, лікаря військового шпиталю Івана Банаха, познайомився з волонтерами. Так і знайшлося місце роботи, де він дієво може допомогти українській армії. Бо на фронт його просто не пустили друзі...

“Був вражений знайомством з хлопцями у військовій частині. Хлопці — супер! — пригадує Джон. — Ніколи раніше не зустрічав таких доброзичливих, приязних, дружніх чоловіків. Командир частини дуже розумний і досвідчений. Українською спілкуюся нормально. Працювати мені дуже подобається. Щоправда, спочатку були певні труднощі із назвами інструментів, довелося вчити їх спеціально. Але хлопці мають терпіння, навчили мене. Тепер вже знаю, що таке монтировка, гайка, шайба. Працюю безплатно, робочий день ненормований, з 10-ї ранку і до вечора, скільки потрібно. У вихідні зустрічаюся з друзями, якщо не маю термінової роботи”.

Джон тримає у себе в гаманці фотографію дружини Тетяни. Показує її портрет — гарна витончена жінка. Джон і її син Віталій — справжні друзі. Віталій називає Джона “Джоніком”. “Одного разу Джонік прийшов і каже, що о 2-й ночі має їхати на полігон, — пригадує Віталій. — Я не хотів його пускати, боявся, що його заберуть на фронт, а йому ж не двадцять років і спеціального військового вишколу він не проходив... Але виявилося, що йому просто треба було забрати з полігону три БТРи”. Джон досі тішиться з тієї поїздки, бо йому дозволили їхати зверху на БТРі, він бачив все, що відбувається навкруги. “Якщо майор попросить мене залишитися надовше, я би залишився — якщо справді потрібна моя допомога, — ділиться планами на майбутнє канадієць — Звичайно, мені це буде важко, адже маю роботу в Канаді. Жінка вдома сама, маю роботу і по дому. Я лишив її саму, як в тій пісні про козака, який пішов воювати...”.

Джон крутить в руках свій записник, в якому помічаю нотатки англійською мовою. Час від часу він записує думки, які виникають у зв’язку з подіями в Україні.

“Багатьом людям у Канаді я навіть не казав, куди поїхав, чим займаюся, — розповідає Джон. — Бо багато хто мене б не зрозумів. Довго вагався, чи казати мамі. Але мама підтримала мене. Ми з нею спілкувалися через скайп. Вона мене спитала: “А що би твій тато на це сказав, якби він був живий?” Тоді я не знав, що відповісти. А тепер знаю: він би пишався мною. Мені не дає спокою думка, що в Україні є старі люди, які голодують, є люди без даху над головою. Є молоді люди, які вимушені красти, аби вижити. Не можу не зважати на це. Бо коли стану перед Богом, він мене спитає: що доброго ти зробив за життя? Я би сказав: нічого особливого не зробив, але спробував допомогти рідному краю. Бо вважаю Україну своїм рідним краєм. Канада так само мій рідний край, але зараз є серйозні проблеми в Україні. Західні санкції проти Росії нічого не дають. Треба допомагати Україні реально. Канада відправила військовий літак до Польщі. Чому до Польщі? Там же немає війни! Пошліть цей літак одразу на схід України. Дайте Путіну в писок! Оце би була реальна допомога!”.