Міни у Мінську під Україну...

Домогтися припинення кровопролиття на Донбасі — таке завдання стояло перед тристоронньою контактною групою Україна-Росія-ОБСЄ, яка зібралася по обіді 1 вересня у Мінську, у Будинку прийомів білоруського уряду, що у провулку Войсковому. Великі надії на ці домовленості покладав президент України Петро Порошенко, який, перебуваючи у суботу в Брюсселі, заявив, що “треба зупинити все і почати дипломатичний формат переговорів”. Порошенко світився оптимізмом, сказавши, що на поточному тижні чекає реального прогресу у переговорах з досягнення миру у східному регіоні держави. Очікувалося, що на перших порах сторони домовляться про припинення вогню, встановлення українською стороною контролю на кордоні від проникнення бойовиків і зброї, звільнення заручників. Озвучуючи ці надії, глава нашої держави обмовився, що після консультацій з іноземними лідерами у свій попередній мирний план він вніс певні корективи. Які саме, не конкретизував, однак було зрозуміло, що Київ готовий піти на компроміс з тими, проти кого воює, обстоюючи територіальну цілісність...

Уже перша поступка виявилася в тому, що, попри попередні категоричні відмови, ми сіли за один стіл із сепаратистами, лідерами ДНР, ЛНР, яких вітчизняна Генпрокуратура і СБУ визнали терористичними організаціями. У вчорашніх мінських перемовинах разом з представником України, екс-президентом Леонідом Кучмою, російським послом в Україні Михайлом Зурабовим, посланцем голови ОБСЄ з урегулювання ситуації в Україні Адельхейдом Тальявіні брали участь... “співголова тимчасового коаліційного уряду ДНР” Андрій Пургін і “голова Верховної ради ЛНР” Олексій Карякін. Виглядало на те, що ми мимоволі легітимізували цих осіб...

Хай там що, можна було з цими “лідерами” домовлятися про одночасне припинення вогню, про обмін військовополоненими у режимі “всіх на всіх”. Про гарантії вільного використання російської мови на Донбасі (а хіба хтось колись донеччанам у цьому перешкоджав?). З тяжкою бідою, за певних умов можна було би погодитися навіть на... “безумовну амністію учасників народного ополчення, політичних діячів, депутатів, працівників урядів та інших структур народних республік”. Але всьому є межа. Виглядало на те, що до білоруської столиці представники “Новоросії” приїхали ледь не з ультиматумом. Вони вимагали “відповідно до духу і букви женевських домовленостей” визнати особливий статус контрольованої “ополченцями” території, гарантувати особливий порядок зовнішньоекономічної діяльності з врахуванням необхідності інтеграції з Росією і Митним союзом. Сепаратисти наполягали на тому, щоб їм дали можливість встановлювати особливий режим охорони громадського порядку на вказаних територіях, у тому числі — силами “спеціальних формувань озброєних громадян”. Київ, на думку посланців “ДНР”, “ЛНР”, має також погодитися на призначення визначених керівництвом цих “народних республік” прокурорів і суддів. На проведення “вільних”, в їхньому розумінні, виборів депутатів усіх рівнів “народних республік” — на принципах “незалежного народного управління без права дострокового позбавлення мандата”. В обмін на це при прийнятті законодавчих гарантій і при поручительстві Євросоюзу та Росії керівники самопроголошених республік обіцяли “докласти максимум зусиль для підтримки миру, збереження єдиного економічного, культурного і політичного простору України і (увага!!!)... всього простору Російсько-Української цивілізації”.

Якщо говорити просто — проросійські емісари хотіли, щоб Україна погодилася на утворення у Донецькій і Луганській областях автономного, непідконтрольного центру анклаву на зразок Придністров’я — зі своїми, точніше, написаними у Москві, правилами і порядками. Тобто того, про що напередодні в інтерв’ю рідному телебаченню заявляв Путін, кажучи про державність для південного сходу України.

На підступність такого задуму кілька днів перед тим вказував колишній радник російського президента Андрій Іларіонов. На його думку, Путіну невигідна незалежність Донецької і Луганської областей, адже це ляже важким тягарем на плечі Росії — тому господар Кремля хоче залишити “Новоросію” у складі України, але на правах автономії. У такому випадку у цього регіону завжди буде змога блокувати будь-які політичні рішення центральної української влади, включаючи інтеграцію з Євросоюзом і НАТО. Саме того, про що так мріє Москва...

Що відповів український представник у Мінську на всі ці “захцянки” сепаратистів та їхнього московського ляльковода, на час підписання цього номера до друку не було відомо. Сподіваємося, досвідчений Леонід Данилович, який колись нагадував Єльцину, що “Україна — не Росія”, розбереться у всіх імперських підступах та інтригах...

Володимир ФЕСЕНКО, політолог

Хочу відразу застерегти: жодних переговорів у Мінську немає! Повноваження тристоронньої консультативної групи, яка працює там, пов’язані, швидше за все, з виконанням домовленостей на більш високому рівні — зокрема, між президентами. Наприклад, домовилися на верхах про обмін військовополоненими — переговорники вирішують, як це зробити. Після вчорашніх зустрічей з представниками “ДНР”, “ЛНР” наша сторона може взяти до уваги їхню інформацію, узгодити свої пропозиції. Однак самостійних рішень ця група не ухвалює.

А на те, що прозвучало з уст представників “ДНР”, “ЛНР”, скажу таке: абсолютна більшість цих пропозицій є неприйнятною для України. Нам пропонують взяти ці самопроголошені “народні республіки” на утримання, але підпорядковуватимуться вони не Києву, а Москві. Жодна людина при доброму розумі на це піде. Це троянський кінь...