«За наміром перекроїти області проглядається бажання закрити декому рота…»
Кожна розмова про переділ територій у межах України, та навіть окремої області, — така ж болюча і небезпечна, як ділення сільських городів.
Вона зворохоблює людей, які, попри клятвене запевнення у благих намірах, бачать у «перенесенні меж» зазіхання на свободу, чийсь корисливий умисел, спрямований на те, щоб створити дискомфортне буття іншим. Що воно таке — перекроювати усталені адміністративно-територіальні кордони — добре знає колишній віце-прем’єр Роман Безсмертний. У «помаранчеві» часи він їздив на свою малу батьківщину з власним проектом реформ, переконував земляків, яке то добро, коли одних від’єднати від інших і приписати до чужих. Ледве тоді ноги виніс з рідного села Роман Петрович від розгніваного люду…
Цього року дискусії про «оптимальний» адміністративно-територіальний устрій відновилися. І викликали такий же негативний резонанс, як у часи Ющенка. У кінці травня у ЗМІ прокотилася інформація, що в президентських кабінетах надумали замість 24 областей утворити вісім потужних регіонів. Це, мовляв, надасть міцності та інтенсивності внутрірегіональним зв’язкам, значно зменшить кількість депресивних регіонів, розриви у їхньому соціально-економічному розвитку. Однак опозиційні політичні сили угледіли у цьому кон’юнктуру, бажання розмити протестний електорат і пожати дивіденди у вигляді позитивного результату на виборах.
Найбільше обурились територіальні громади, яким новація ускладнювала побутове життя. Пригадую гнівну тираду жителя Бучача, якому сказали, що у майбутньому за «земельною» довідкою він, замість Тернополя, добиратиметься до Львова, що удвічі далі…
З новою силою спалахнули «межові» пристрасті на початку жовтня. Саме тоді у парламенті було зареєстровано черговий законопроект про адміністративно-територіальний устрій. Він, зокрема, передбачав укрупнення областей — з 24 до 19. Якби народні депутати підтримали ці пропозиції, в Україні зникли б Кіровоградська, Луганська, Івано-Франківська, Київська та… Львівська області. За іронією долі, автором законодавчого «шедевра», який передбачав і ліквідацію «адмін.-терит. одиниці» у Прикарпатті, є випускник Івано-Франківського державного технічного університету нафти і газу В’ячеслав Кутовий. Своє вельми спірне напрацювання цей 42-річний нардеп, який пройшов у парламент під прапорами Об’єднаної опозиції, з колегами із «Батьківщини» не погоджував. Бо на той час, порушивши присягу, вийшов з неї, став «тушкою». Тож був вільним від будь-яких зобов’язань від опозиції та її виборців, значна частина яких живе на тій же Львівщині та Івано-Франківщині.
Ідея Кутового переформувати дві «західняцькі» області зі зміною їх назви має ту ж мету, що і пропозиція утворення восьми регіонів. Комусь муляє очі, ріже вухо одна лише згадка про Львів з його демократичними традиціями, про його світоглядного побратима Івано-Франківськ…
Менш як через місяць після реєстрації свого законопроекту Кутовий (видно, після жорсткої критики з місць) «доопрацював» його — залишив «право жити» Львівській, Івано-Франківській та іншим трьом областям. Однак передбачив можливість їх… злиття — у випадку «фінансово-економічної необхідності». Що воно таке — второпати важко. Можна лише здогадуватися, хто і для чого готовий вдатися до таких пертурбацій. Об’єднання може послужити покаранням для «неправильних» виборців…
Коментар для «ВЗ»
Володимир БОНДАРЕНКО, член Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва та місцевого самоврядування
Адміністративно-територіальний поділ зафіксовано у Конституції, і його зміна вимагає всебічного, зваженого підходу. Наприклад, дискутується, чому Київ і Київська область не є одним цілим. Наша столиця — єдине в Україні місто, яке не має власної сільськогосподарської території. І терпить через це. Скажімо, нині Київ потребує 60 тисяч тонн жита. Київська область його вирощує, однак продає кудись «на сторону», а Київ десь зі сторони його купує. Нонсенс. Щодо Києва територіально-адміністративна конструкція не зовсім правильна. З областю він міг би бути одним утворенням. Тоді більш ефективно вирішувалися б господарські питання, санітарні, природоохоронні. Бо нема окремо екології київської міської і обласної, вони пов’язані…
Свого часу звучали пропозиції повернутися до краєвого поділу України, відмовитися від штучно сформованих областей. В Україні є шість етнокраїв — карпатський, подільський, поліський, наддніпрянський, південний, слобожанський. З точки зору природно-кліматичних умов, способу життя, виробничих потужностей, ці регіони складалися віками. Такі регіональні підрозділи в унітарній державі можна було б створити — за прикладом федеральних земель Німеччини. І це було б краще. Бо величезна кількість адміністративного апарату, породжена обласними адміністраціями, — шкідлива.
Поза тим, треба виходити з того, що маємо. Наміри грубо перекроїти традиційний територіальний поділ зустрінуть протидію. Треба було би більше думати над відновленням структури місцевого самоврядування, яка давала би право громаді кожного села, селища, міста мати свою владу з належними повноваженнями і вибирати її за потреби — а не тоді, коли цього захоче хтось у Києві. Треба цим самоврядним органам дати надійну фінансову базу. Не 24% відрахувань, як це визначено сьогодні, а хоча б у співвідношенні 50% на 50%.
Адміністративно-територіальна реформа потрібна, однак підходити до неї слід не механічно. Знищення тієї ж Львівської чи Івано-Франківської областей зменшило б кількість самоврядних одиниць, які можуть інше слово сказати, ніж на Луганщині, Харківщині чи в Одесі. Цей регіон динамічно розвивається, у ньому, Богу дякувати, народжуваність перевищує смертність тощо. То чому ж його «різати»?
