Рибак, який вивудив спікерське крісло

Новий спікер Верховної Ради Володимир Рибак — хоч і помітна фігура на політичній шахівниці, але для багатьох — маловідома. Непублічним його важко назвати (Рибак частенько коментує події, пов’язані з рідною Партією регіонів), хоча і публічним — теж. Він не ходок на політичні ток-шоу (каже, дискусія, яка перетворюється на базар з образами, — це не його), та й у «Регіонах» не особливо висувається.

То хто ж він — пан-товариш Рибак? А міг і лабухом стати

Дорогому товаришу Сталіну «жовтеня» Володя Рибак міг подякувати хіба що за назву міста, в якому народився (до 61-го року Донецьк називався Сталіно). Але аж ніяк не за щасливе післявоєнне дитинство. Навіть за пролетарськими мірками багатодітна сім’я Рибаків жила більш ніж скромно. «Все дитинство на голій глиняній підлозі провів. А що їсти доводилося, одному Богу відомо», — пригадує Володимир Рибак свої дитячі роки. Каже, про іграшки чи велосипед міг хіба що мріяти. Навіть одяг, і той за старшим братом доношував.

Коли батько працював на шахті, легше було. Та недовго: через виробничу травму Рибаку-старшому довелося звільнитися. Колишній шахтар з чотирма класами освіти влаштувався робочим на водоканал. На сім’ю з трьома дітьми зарплати не вистачало, навіть з підробітками. Тож після закінчення восьмирічки Володимирові довелося йти на свій хліб. На сімейній нараді вирішили, що хлопець вступатиме в училище — не лише заради професії, а й стипендії у 18 рублів.

Батьки планували, що молодший син навчатиметься у культосвітньому. Стане, казали, дипломованим баяністом (на інструменті грати Володя навчився сам). А там, глядиш, і завклубом влаштується. Без копійки у кишені не залишиться, ще й виступами на забавах підзароблятиме. Он, мовляв, сусіди скільки його на весілля кликали (тільки платили не грошима, а їжею). Але у Володі були інші плани: потай від батьків вирішив вступати у будівельний технікум — той самий Ясинуватський, який закінчив його старший брат. З першого разу у хлопця навіть документи не прийняли, бо йому ще 15 не виповнилося. «Кажу брату: тебе ж директор знає, поговори з ним, — пригадує Рибак історію з технікумом. — Директор прийняв нас. Питає: «Дуже хочеш у нас вчитися?». Так, кажу. Він розпорядився, щоб у мене документи взяли».

Перед вступними іспитами Володимирові довелося викручуватися вдома. Батько запитував, чому не бере з собою баян, якщо треба екзамен з гри на інструменті складати. Володя заспокоював: навіщо, мовляв, зі собою баян тащити, якщо в училищі усе є. Лише після вступу хлопець зізнався батькам, що вчитиметься не на «культовика», а на будівельника. «Було багато шуму, — каже. — Я батькові сказав — і швиденько на вулицю, до першої ночі додому не з’являвся».

Зі самоволки повернувся... жонатим

На додачу до диплома випускника будівельного технікуму Рибак отримав повістку в армію. Коли у військкоматі дізналися, що призовник — кандидат у майстри спорту з настільного тенісу, потішили: «Служитимеш у Підмосков’ї, виступатимеш за Московський військовий округ. Вже й солідний «покупець» («гонець» з військової частини, який приїздить по новобранців. — «ВЗ») на тебе знайшовся». Разом з іншими «відбірними» призовниками Рибака і справді направили у Москву. Та тільки звідти одразу ж перекинули у Калузьку область. Служити довелося не з тенісною ракеткою, а біля ракетних шахт.

Призвали в армію холостяком, а на дембель пішов вже одруженим. Романтичного освідчення не було: яка там романтика, коли треба було терміново ситуацію рятувати. Ні, ви не про те подумали. Розписатися вже і негайно армієць Рибак вирішив, щойно довідавшись, що після закінчення технікуму його майбутня дружина отримала розподілення на роботу у Тюмень. «Кажу, яка Тюмень! Нікуди ти не поїдеш, — розповідає Володимир Рибак. — Негайно одружуємося. Поки служу, житимеш з моїми батьками». Щоб розписатися, втік у самоволку. Прийшли у РАЦС, а там кажуть — місяць чекати треба. Проблему вирішили за п’ять хвилин і десять рублів...

Після служби Рибак повернувся у рідний Донецьк. Тут і сімейне гніздечко почав з дружиною облаштовувати (через п’ять років переїздів з однієї найманої квартири на іншу сім’я отримала житло), і кар’єрною драбиною сходинка за сходинкою підніматися. Першу зарплату у 105 рублів «обмивали» усією сім’єю — купленим на ці ж гроші портвейном у прикуску з «Любительською» ковбасою і горою в’ялених бичків.

Від майстра будуправління — до «директора» ратуші

Вищу освіту Володимир Рибак здобув на економічному факультеті Донецького університету. А згодом «горн партії» покликав Рибака на партійну роботу. Починав головою парткомісії Київського районного комітету партії Донецька. А через сім років вже секретарював у цьому ж райкомі. Згодом очолив раду і виконком Київського району Донецька.

З міської «районки» Рибак перебрався у мерію. Рік трудився заступником міського голови, а у 93-му і сам в’їхав у головний кабінет Донецької ратуші. Відтоді і аж до 2002 року залишався незмінним мером столиці Донбасу. Мером мільйонного міста, як полюбляє наголошувати Рибак із натяком на свою господарність. Не «глухоманню», мовляв, стільки років заправляв, а індустріальним «мільйонником».

Партію регіонів зметикували на трьох

Хрещеним батьком Рибака у великій політиці називають і Миколу Азарова, і не менш відомого донецького «старожила» Юхима Звягільського. Та достатньо хоча б заїкнутися про покровителів, як зазвичай спокійний і врівноважений Рибак починає нервувати. Мовляв, ні він нікому нічим у житті не зобов’язаний, ні йому. Роздратувати спікера можна і ще однією болючою для нього темою — немолодечим віком (у жовтні Рибаку виповнилося 66). Навіть натяк на підстаркуватість виводить його з себе. «Всіх мій вік хвилює! — не стримався спікер в ефірі «Большой политики», коли журналісти зачепили його віковий «мозоль». — Більше ніяких претензій ви мені пред’явити не можете!».

Та повернемося до політичної кар’єри Рибака. Як це не кумедно звучить, але пришвидшили її... горілка і сало. Ось що розповідає про це сам Володимир Рибак: «Після розпаду Союзу я сказав, що ні в яку партію більше не вступатиму. Але коли п’ять років попрацював мером мільйонного міста, зрозумів, що потрібна політична сила, яка відстоюватиме інтереси регіонів. Бо система яка: фінанси — у центр, а проблеми — в регіони. Щоб вирішити фінансові питання мільйонного міста, в одну руку брав портфель з горілкою, в іншу — з салом. І їздив до Києва — просив тут по кабінетах. Виникло питання, що треба змінювати ситуацію. Регіони не повинні стояти з простягнутою рукою і просити у Києва кошти. І коли у 97-му всі строєм йшли в НДП, Ліберальну партію чи СДПУ (О), ми пішли шляхом створення Партії регіонального відродження України». Тієї самої ПРВУ, яка пізніше «вилилася» у Партію регіонів.

Зметикували на трьох. «Зустрілися я, Микола Янович і Звягільський, — розповідає Рибак передісторію появи ПРВУ. — Звягільський — директор шахти, чоловік не бідний. Кажемо: ну, що — братимеш участь? Він готовий. Поїхав я по областях, Микола Янович — по своїй лінії. І ось у 97-му ми провели перші організаційні збори».

Новостворену партію Рибак очолював три роки, поки 2001-го його не замінив у цьому кріслі Азаров (тоді ще — головний податківець). «Разом з Миколою Яновичем, — каже, — у партію прийшли видні члени, багато керівників, з ними — спонсори» (звісно ж, далеко не всі добровільно).

З рідними «Регіонами» Рибак п’ять разів вивуджував парламентський мандат, сідав у високе кабмінівське крісло (у другому уряді Януковича був спочатку віце-прем’єром — міністром будівництва, архітектури та ЖКГ, а потім — віце-прем’єром без міністерської приставки). Тепер же стараннями ПР його підсадили на спікерство. А заразом повернули у прем’єрське крісло Азарова. І хто після цього заперечить, що є ще порох у «стародонецьких» порохівницях?

«Поки виголошував промову, аж спітнів...»

Похвально для нового спікера те, що українською мовою він не лише володіє, а й користується не з-під палиці. Хоча і називає себе «більше російськомовним чоловіком». Українську засвоїв ще у дитинстві: батьки (тато — родом з Житомирщини, мама — з Черкащини) спілкувалися нею, навіть живучи у Донецьку, через що сусіди кликали їх «бандерами».

Ставши мером шахтарської столиці, Володимир Рибак ошелешив присутніх своїм виступом на святкуванні річниці Незалежності. «Вперше, — каже, — прочитав доповідь українською. Поки виголошував промову, аж спітнів весь! По залу, де сиділо понад тисячу людей, шумок пішов... Ну, думаю, зараз мене виженуть. Але обійшлося».

У дружини — благодійний фонд, в онуки — чоловік-співак

Про сім’ю Володимира Рибака відомо небагато. Друга леді країни, Альбіна Іванівна, займається благодійним фондом. У подружжя, яке разом вже 45 років, — двоє дітей. 36-річна донька Наталія — економіст, живе і працює в Донецьку. Старший син, Олександр (йому — 43) давно перебрався до Києва. За фахом — інженер-будівельник. Працював на керівних посадах у комерційних структурах, був депутатом Донецької, а потім і Київської міської ради. Майже рік обіймав посаду першого заступника начальника Державної архітектурно-будівельної інспекції, яку у грудні 2010-го очолив з благословення президента Віктора Януковича.

Торік донька Рибака-молодшого Катя вийшла заміж за співака Олександра Фортадо. Серед столичної золотої молоді гостями на весіллі були і старші діти Віктора Ющенка — Віталіна та Андрій з сім’ями.