«Ви – радянська мати-героїня...»

Зустрітися з пані Лесею домовилися біля її хати. Коли зайшла на подвір’я, жінка саме... поралася на клумбі. Квітникарство — її хобі. Квіти на її городі цвітуть від останнього до першого снігу. У 1971 році під час пологів у жінки стався розрив матки: її зашивали протягом шести годин! Лікарі після цього випадку заборонили їй народжувати, лякали, що під час наступних пологів вона може померти. Але це говорили їй після народження третьої дитини, донечки Ярослави, а у пані Лесі їх — 11! Кожного разу народжувала природним шляхом. Мала би більше діток, та у її сім’ї сталася трагедія: у 1978 році народила хлопчика, який помер, щойно йому виповнилося три місяці. Жінка стверджує: жив би, якби йому вчасно надали медичну допомогу.

Багатодітна матір жодного разу не лежала у лікарні (за винятком пологових відділень). Проте вже зараз відчуває, що вік своє бере, та й важка фізична праця дається взнаки.

Вихованням дітей жінка займалася сама. Чоловік працював водієм — за роботою світа Божого не бачив. Хоча й пані Леся працювала не покладаючи рук. Бувало, три ночі поспіль на інкубаторі попрацює, зранку прийде додому, щоб відпочити, а відпочинку — нема: велика господарка, робота на полі, порядок у хаті треба було навести, бо щодня о 9-й ранку приходив дитячий лікар. І дітей мусила нагодувати, переодягнути, випрати одяг (пральних машин тоді ж не було). І памперсів не було, кожного дня потрібні були чисті пелюшки. Зараз і сама пані Леся дивується, як собі раду давала. А кожну дитину треба було доглянути! Малій дитині все цікаво, все хоче побачити, спробувати на смак, усюди побувати. А старші потребували мудрої поради... У хаті росло троє хлопців — Олег, Ярослав і Степан. Пані Леся дуже за них переживала, ночами не спала, боялася, що оступляться, підуть не тією дорогою, спокусяться алкоголем. Але, дякувати Богові, переживання залишились лише переживаннями. Коли старші діти підросли, допомагали їй давати раду з меншими, працювали на господарстві, підтримували порядок у домі...

Держава багатодітної сім’я Шевчуків не підтримувала. Колись, пригадує пані Леся, за радянських часів на дітей виплачували 200 рублів. Каже, це їй не дуже допомагало. Це сьогодні в магазинах є все, а раніше був дефіцит. «Мої діти не знали, що таке цукерки», — зізнається. Інколи їй доводилось під магазином цілий день простояти у черзі, щоб купити тканину на одяг хоча би для когось із дітей. Отак, бувало, стоїть вона у тій черзі, змерзне (бо не раз і взимку на морозі доводилося стояти), згає час, а поки до неї черга дійде — матерія закінчилася.

Сьогодні жінка має 40-відсоткову пільгу на світло. І то через те, що двоє її дітей — інваліди ІІ групи. Коли пані Леся подала документи на присвоєння звання матері-героїні, їй відмовили: «Ви — радянська мати-героїня». Ніхто не врахував, що її найменша дочка — Христина (1988 р. н.) — була неповнолітня на момент здобуття Україною незалежності. Як і Тетяна (1986 р. н.), Ігор (1984 р. н.), Наталя (1981 р. н.), Андрій (1980 р. н.), Марія (1975 р. н.), Степан (1974 р. н.)...

У наймолодшої Христини — легка форма ДЦП, має хворі ноги. Коли ще вчилася у школі, захворіла на катаракту (її оперували в Одесі шведські лікарі). Витрати були великі, а допомоги — ніякої. От пані Леся і наважилася написати листа до пані Карпачової у Секретаріат Президента України. Минулого року їй нарешті присвоїли звання матері-героїні. Багатодітній матері виплатили 9400 гривень матеріальної допомоги.

Подружжя Шевчуків пережило разом і радощі, і болі. Та, попри життєві негаразди, зуміли зберегти найголов­ніше — любов одне до одного.