«Виборці розчарувалися у чеснотах депутатів. Тому банально хочуть, аби вони їм «щось дали»

Одними з дійових осіб виборчої кампанії (і далеко не останніми) є соціологи. Їхні дослідження громадської думки, якими рясніють у ці дні вітчизняні видання, пунктирно визначають розстановку політичних сил, викликаючи в одних приплив радості й ентузіазму, в інших — скепсис і навіть приступ гніву. Соціологічна статистика спонукає політиків вносити корективи у свою діяльність, активізувати команди. Ба, навіть припиняти виборчу боротьбу. Про її особливості — розмова кореспондента «Високого Замку» із заступником директора Інституту соціології Національної академії наук України, доктором філософських наук Євгеном Головахою.

— Перше запитання — як до соціального психолога. Вважалося, що після буремних подій 2004 року в Україні сформувалося громадянське суспільство, з’явилися люди з високою політичною свідомістю і відповідальністю. Але на цих виборах стикаємося з таким масовим явищем, як непрямий підкуп. На електорат впливають безплатними продуктовими пакетами, квитками у цирк, екскурсіями у святі місця, таблетками проти щурів… Що змушує людей іти на компроміс з власною совістю? Бідність, зневіра після Помаранчевої революції, менталітет?

— Нинішню передвиборчу поведінку людей найбільше визначає розчарування. Коли наприкінці 90-х ми запитували в українців, якими бачать своїх майбутніх обранців, більшість наголошувала на їхніх моральних чеснотах. А вже далі — на програмних завданнях, ідеологічній основі. Лише поодинокі бачили своїх депутатів багатими людьми. Зараз, як показують дослідження Центру Разумкова, виборці в основному орієнтуються на здатність потенційного народного обранця «щось зробити особисто для мене». Маємо наслідок трансформації романтичного ставлення до майбутнього обранця на прагматичний, якщо не сказати — суто утилітарний. Це наслідок зневіри в ідеології, у чесності, порядності законотворців. Тобто у тих рисах, з якими виборці хотіли би бачити свого депутата. Люди вже не вірять, що парламентарії можуть бути такими, тому хочуть від них хоча би одного: аби їм «щось дали»…

Після Помаранчевої революції я казав: великі надії сьогодні — це великі розчарування потім. Так воно і сталося. Якщо ви породжуєте великі сподівання, то виправдовуйте їх або готуйтеся до поразки. Ви бачите, як закінчив Ющенко — його рейтинг із захмарного опустився до 0,8%.

Велика ілюзія, що громадянське суспільство створюється відразу. Постояти кілька тижнів на Майдані — занадто мало для цього…

— Зараз багато кажуть про війну рейтингів, про соцфірми- одноденки, замовну соціологію. Чи вірите ви у те, що політики купують соціологів?

— Професійну соціологію не потрібно купувати. Політики купують «людей з вулиці», це простіше. Такі псевдосоціологи скажуть вам, що рейтинг такого-то кандидата становить 10%, хоча у того нема і відсотка. І ось тут є провина ЗМІ. Вони не повинні розповсюджувати інформацію з джерел, яким не можна довіряти. Журналісти могли б звернутися, і ми підказали б їм: зареєстрована ця фірма у міжнародних, українських професійних соціологічних асоціаціях чи ні, а відтак можна їй довіряти чи ні.

Не знаю випадків, коли професійні соціологи колись комусь щось «малювали». Але є достатньо самозванців, які залюбки зроблять це за кілька тисяч гривень. Треба фільтрувати інформацію.

— Як ви прокоментували б судовий позов лідера парії «Україна — Вперед!» Наталії Королевської проти Київського міжнародного інституту соціології і «Демініціатив», які начебто показали цій партії занижений рейтинг?

— Велика дурниця! Такого ще не було! Ці дії свідчать про низький рівень свідомості, політичної культури тих, що позиваються до соціологів. У цих позивачів спостерігається певна сакралізація чи то демонізація рейтингів. Вони не розуміють простої речі: голосуючи, виборець виходить суто із власних інтересів. Рейтинги — це не те, на що він найперше орієнтується. Радше, навпаки: високий показник довіри може викликати зворотну реакцію і спонукати голосувати проти того чи іншого кандидата чи партії. Своєю чергою, низький рейтинг може збудити бажання підтримати ту чи іншу політичну силу або кандидата. За законом великих чисел, воно все поглинається… Дарма деякі політики платять гроші авантюристам, які «малюють» псевдорейтинги. Як свідчить світовий досвід, воно нічого не дає.

— На дослідження яких фірм ви орієнтуєтеся?

— Довіряти можна Центру Разумкова, КМІСу (проти якого подала позов Королевська), «Соціосу», TNS, GFK та іншим, які зареєстровані і пройшли відповідну експертизу. Але це не означає, що вони не можуть схибити — помиляються соцфірми у всьому світі. Коли трапляються помилки, відбувається широка професійна розмова, аналіз: чому так сталося, як виправити?

— Відомо, що політики замовляють закриті соцдослідження…

— Це поширена світова практика. Політики мають право не розповсюджувати результати цих досліджень. До речі, вони чимало коштують. Якщо на певному окрузі робити репрезентативну вибірку, то залежно від кількості опитуваних і мережі охоплення це може обійтися замовнику дослідження у десятки тисяч доларів.

— Кого ви бачите у наступному парламенті?

— У Верховну Раду проходить Партія регіонів, даю їй 23-25%. Далі йдуть Об’єднана опозиція і «УДАР» (мають по 15-16% підтримки). В останні дні перед виборами хтось з них може вирватися вперед. Четвертими будуть комуністи. Великий шанс є у «Свободи». Значно менше — у партії Королевської. Про проходження у Верховну Раду «Нашої України» й говорити не доводиться. Всі серйозні соціологічні центри дають партії Ющенка до відсотка голосів.

— Що мають зробити політичні сили, щоб за останні неповні два тижні схилити до себе симпатії виборців?

— Дещо підправити існуючі виборчі розклади може щось гучне, сенсаційне, скандальне. Але, гадаю, принципових змін уже не буде.