Микола КНЯЖИЦЬКИЙ: «У безумному прагненні до диктатури влада не гребує нічим...»

— Українське телебачення стає дедалі «лайфовішим»: усе більше розваг, гламуру, криміналу, страшилок, і все менше серйозної, аналітичної інформації. На цьому тлі ТВі помітно вирізняється своєю якістю. Як оцінюєте сучасний телевізійний простір в Україні, що і чому з ним відбувається?

— Намагаюся дивитися інформаційні програми на різних каналах. Дивлюся політичні ток-шоу, хоча вони мені не подобаю­ться. Це велике приниження для українців, коли двоє людей (йдеться про Савіка Шустера та Євгена Кисельова. — «ВЗ»), які не є громадянами України, ведуть на найбільших каналах програми недержавною мовою, а українські політики приходять туди і сидять, як цуценята, слухають. Я не маю нічого проти цих ведучих — вони фахові, серйозні журналісти. Але у наших політиків мала б бути якась гідність.

В європейських країнах існує громадське телебачення, яке не лише незалежне від влади, а й підтримує та розвиває національну культуру, самоідентифікацію. І ці канали мають найвищі рейтинги. Комерційне телебачення, безумовно, теж має право на існування. Але має бути баланс. У нас, на жаль, цього балансу немає. Ті, хто зараз при владі, а це — окупантська влада, войовничі «совки», не зацікавлені у тому, щоб нація мислила, щоб були якісь позитивні приклади, щоб люди пишалися собою. Громада, яка мислить і пишається собою, не дозволить себе обкрадати, залякувати, купувати. Ті, хто при владі, не зацікавлені у появі нормального телебачення, яке об’єднує людей. Вони зацікавлені у тому, щоб було телебачення, яке розважає, розбалансовує.

— Але чому власники телеканалів, серед яких є й українці, підписуються на це?

— Що ми розуміємо під словом українці? Українці — це люди, які можуть мати різне походження, але які розділяють цінності української культури, мови, розвивають і підтримують їх. Хто з власників великих загальнонаціональних каналів підтримує ці цінності, живе ними? Так, вони мають українські паспорти. Дехто з них і за національністю — українець. Але вони не мають нічого спільного з українською культурою, вона не є для них близькою. Ці люди є носіями навіть не російської, а радянської культури. Власні медіа-групи для них — це боротьба за політичний вплив і захист свого бізнесу.

— Ви йдете у політику. Ваша основ­на мета — захистити себе як медіа-менеджера, який зазнає утисків з боку влади, захистити ТВі? Чи мета значно ширша?

— Коли проти мене порушили кримінальну справу, а тиск на канал був шаленим, зателефонував Арсеній Яценюк і запропонував мені балотуватися. Я зателефонував до членів нашої редакційної ради і кажу: «Є така пропозиція. Що робити?». Відповідь була: «Думаємо, треба погоджуватися. Але маєш наполягати на тому, що редакційна політика каналу залишатиметься незалежною». Ми усе це проговорили, узгодили, і лише після цього я погодився. Іншої політичної сили, крім «Батьківщини», для себе не бачив. Хоча пропозиції були. Від кого, не називатиму, але, зрозуміло, що не від Партії регіонів.

Треба розуміти і серйозність становища, в якому опинилася країна. У гіршій ситуації, ніж зараз, Україна політично не була ніколи. І це накладає особливу відповідальність на кожного з нас, коли йдеться про вибори. План Януковича — мати у наступній Верховній Раді 300 голосів, щоб перенести вибори президента до парламенту і знову сісти у президентське крісло. Спершу оберуть його, а потім, мабуть, його сина... У наших руках — історія країни. І за 100 гривень можна її продати. Ми не вправі допустити цього.

Багато хто каже, що порядні люди не можуть йти у політику, бо це — брудна справа. Коли записував інтерв’ю з главою УГКЦ Блаженнійшим Святославом, він сказав: «Коли порядні люди не йдуть у політику, їхні місця займають непорядні». Якщо порядні люди не займатимуться політикою, цим займуться ті, для кого Україна нічого не значить.

— Яка на сьогодні ситуація з ТВі у кабельних мережах? Що можете сказати про запровадження цифрового телебачення?

— Нас вимкнули у 97 кабельних мережах. Телефонував голова Нацради Манжосов і казав: не вимкнете ТВі — не отримаєте продов­ження ліцензії. Ми повністю втратили Донецьку область, багато у Дніпропетровській. Деякі кабельні мережі перевели наш канал у дорожчі пакети, що у багатьох містах фактично рівносильне відключенню. Дехто тихенько вмикає нас, але просить про це не говорити.

Щодо цифрового телебачення, то виникає багато запитань. Ми не знає­мо, кому належить основний провайдер цифрового телебачення. Не знаємо навіть, кому належить телеканал «Інтер». Ну каже Хорошковський, що йому. Але там стоять офшори, і кому це насправді належить, ніхто не знає. Власність медіа має бути прозорою. І має працювати антимонопольне законодавство. У нас же рекламу продає група Хорошковського і Пінчука, контролюючи 70 відсот­ків ринку. Якби була прозорість медіа-власності, ситуація була б іншою, з’явилися б незалежні гравці...

Для чого роблять цифрове телебачення? Більшість каналів — це Хорошковський і невідомі власники, яких у пресі називають “сім’єю президента”. Маючи повний контроль, вони вирішуватимуть, що українцям дивитися. Існує альтернатива — супутникове телебачення. Але «регіонал» Луцький вніс законопроект, а інший депутат з «Регіонів» — Орест Муц, подав поправку до цього законопроекту, де сказано, що всі супутникові канали обов’язково мають кодуватися. Це нонсенс! Як можливо розповсюджувати інформацію про країну, якщо закодувати всі канали? Якщо закодувати українські канали, українці дивитимуться російські. І до цього підштовхує галичанин Муц, який балотується на Тернопільщині!

Відбуваються цілеспрямовані дії для встановлення монополії в інформаційній сфері. Так само існує план розколу Греко-католицької церкви. Він готується, фінансується. Ким — владою у Києві чи владою сусідньої країни, є різні думки. Але це — свідома політика...

Не можна опускати рук. Чому вимкнули ТВі? Бо боялися, що, маючи таку мережу по Україні, почнемо розповідати про фальсифікації, і люди вийдуть на вулиці захищати свій вибір. Владі цього не можна допустити, особливо на сході. Чому, коли нас ще не вимикали, рейтинги ТВі у Донецьку чи Луганську були вищими, ніж у Львові? Бо у Донецьку медіа, незалежних від влади чи провладних олігархів, не існує. ТВі був там єдиним каналом, з якого люди могли отримати хоча б якусь іншу, незалежну від влади інформацію.

— Як оцінюєте поведінку деяких самовисуванців, які нахабно заявляють, що саме вони — єдині узгоджені кандидати від опозиції?

— Якщо самовисуванець обманює, спекулює, це треба викривати. Коли людина бреше на старті, то що вона робитиме у парламенті? Одні кажуть неправду, прикриваючись брендом. Інші брешуть, розповідаючи, що вони — незалежні кандидати. Де потім опиняться такі «незалежні» кандидати, прекрасно знаємо. Якщо людина завішує білбордами весь округ, веде небідну виборчу кампанію, хоча все життя пропрацювала на державних роботах, виникає запитання: «Звідки гроші?».

Якщо ж хтось іде самовисуванцем і чесно заявляє: «Я підтримую партію, але хочу спробувати свої сили сам», нічого поганого у цьому не бачу. Дехто каже, що пішов самовисуванцем, бо за місце у списку потрібно було заплатити гроші. Вимагали, мовляв. Питаю: «Можеш довести?». Відповідь: «Ні, не можу, бо все відбувалося сам на сам». Звісно, є люди, які самі готові платити за місце у списку. І це проблема, пов’язана, зок­рема, з тим, що в Україні немає прозорості фінансування партій. В європейських країнах партії підтримуються з бюджету, і їхнє фінансування є прозорим. У нас же сама влада зробила так, щоб цього не було...

— Інша серйозна проблема — так звані тушки. Як виборцеві розпізнати їх?

— Намагатися отримувати якомога більше інформації і керуватися досвідом. Прочитав інтерв’ю з Віталієм Ковальчуком, який керує штабом «УДАРу» і фактично є другою людиною після Віталія Кличка. Він каже: «До нас перейшла вся організація Партії регіонів в Одесі, і за це нас критикують, кажучи, що асимілюємося з «Регіонами». А я вважаю, що люди дивляться, як прагматичніше, і ці прагматики приходять до нас». Але тут є серйозна небезпека. Колись таку ж помилку зробила і Юлія Тимошенко. Коли у партію прийшли такі, як Губський, я казав: «Ви ж кучмістів берете». На що мені відповідали: «Кучмісти виправляться». Не виправилися, зрадили. Де гарантії, що так само не вчинять і так звані прагматики з «Регіонів», які перейшли в УДАР?

Я був на Дрогобицькому окрузі. Проти кандидата від об’єднаної опозиції Романа Ілика йдуть: один — співробітник Державного управління справами, другий — бізнесмен, пов’язаний з однією з олігархічних груп, третій — Ігор Курус, який спочатку працював у Нац­раді з питань телебачення і радіомовлення, потім — у Каськіва, займаючись абсурдним проектом, який називається «розповсюдження 4G у школах». І рекламується, що Курус — надійний бізнес-партнер. У мене запитання: як людина, яка все життя — на державних посадах, не соромиться казати, що вона — хороший бізнес-партнер? Очевидно, всі ці бізнес-партнери є залежними від влади.

— Дехто з кандидатів піариться на своїх телеканалах? Один із прикладів — телеканал ZIK. Чи розцінюєте це як зловживання медіаресурсом?

— ZIK підтримував ТВі, коли у нас була складна ситуація. Всюди є багато порядних і чесних журналістів. Разом з тим, приїжд­жаю до Львова і бачу анонс, що на ZIKу готується прог­рама про Володимира Галицького, який очолював Державний фонд зайнятості. Михайло Хміль (кандидат по Сихівському округу, якого я приїхав підтримати), колись працював у Фонді зайнятості. До нього ніяких претензій не було. Це величезна структура по всій Україні. Який стосунок має Галицький до Хміля? Ніякого. Очевидно, що це не зовсім чесна гра.

— Ідуть розмови про те, що на округах, де йде взаємо­поборювання між висуванцями від «Батьківщини» й «УДАРу», одному з кандидатів потрібно знятися.

— Рішення щодо зняття одного з кандидатів вважаю правильним. Але тільки у тих ситуаціях, коли представник об’єднаної опозиції і кандидат від «УДАРу» через поборювання одне одного дають можливість перемогти висуванцю від Партії регіонів. На сході України таких ситуацій багато. Люди повинні тверезо зважувати свої позиції і відчувати власну політичну відповідальність. Якщо кандидати бачать, що вони обидва програють, то краще одному підтримати іншого, щоб ворог і першого, і другого не переміг. Доцільніше, щоб люди вибирали, скажімо, між Партією регіонів й «УДАРом», а не між «УДАРом» й об’єднаною опозицією. Чи вдасться це зробити на багатьох округах? Маю сумніви. Мене, наприклад, запитують: «Чому немає теледебатів?». Для мене це очевидно. Якщо поставити, скажімо, Кличка й Яценюка чи Яценюка й Януковича, хто переможе, зрозуміло. Тому й немає теледебатів. Якби були, люди б самі усе бачили і було б менше маніпуляцій. Ми вже є жертвами маніпуляцій. Люди шукають якусь нову силу. На сході її шукали в особі Тігіпка. На жаль, у Тігіпкові бізнесмен переміг політика. Немає гарантій, що те ж не станеться і з деякими людьми, які опинилися у списку «УДАРу». Ніхто не застрахує від того, що, коли ці люди пройдуть у парламент, бізнесмени в середині них так само не переможуть політиків.

У пошуках нового обличчя кия­ни обрали мера: ті набридли, інші набридли — проголосуємо за Черновецького. Проголосували, тепер ходять і з нього сміються. Не можна покладати сподівання на те, чого не знаєш. А наші люди часто покладаються на віру. Вірити можна у Бога, але не можна сліпо вірити у політика. Така віра часом підводить.

— Які перспективи створення в Україні громадського телебачення?

— Не можна говорити про громадське телебачення в авторитарній державі. Це абсурд. Спочатку треба побудувати демократичну державу. Коли з’явилося громадське телебачення в країнах Східної Європи? Коли комуністичні режими були скинуті і прийшла демократична влада. У нас демократичної влади немає. І демократія в Україні ніколи до кінця побудована не була, навіть у помаранчеві часи.