«Якщо не у Львові, то де ж тоді починати говорити українською?»

«Мову вчи — не мовчи». Таку промовисту назву має мовний клуб, який з минулого року діє у Львівській обласній науково-педагогічній бібліотеці. Тут українську мову вивчають переселенці. Проводить заняття на волонтерських засадах професор Львівського університету ім. І. Франка Ярослав Гарасим.

На одному з занять побува­ла журналістка «ВЗ».

Науково-педагогічна бі­бліотека нагадує музей. Тож ат­мосфера відповідна. Т. в. о. директора бібліотеки Оксана Кумецька запрошує на такі за­няття цікавих людей. Цього разу мовний клуб відвідали мандрів­ний кобзар з Нікополя Борис Бабенко та керівник дитячої те­атральної студії Наталія Жаро­ва.

«У Львові розмовляють дуже швидко, іноді прошу, щоб говорили повільніше»

До зали заходить 79-річна пані Олександра з Сєвєродо­нецька. Жінка прийшла у біблі­отеку по книги. Заняття з укра­їнської мови відвідує вперше. Ніяковіє…

— Скільки часу ви живете у Львові? — запитую.

— Почти два года, — відпові­дає російською. Утім, книжки жінка читає, зокрема й україн­ською. Каже, за два роки прочи­тала 122 книги.

— Маєте потребу вивчати українську мову?

— Я розумію українську, але розмовляти нею мені важко. Ста­раюсь, але не одразу виходить. У поліклініці просять завжди, щоб розмовляла українською… У Львові люди розмовляють дуже швидко, не встигаю вловити думку. Іноді прошу, щоб говори­ли повільніше.

Пані Мирослава з Авдіївки мовний клуб відвідує понад рік.

— Вдома я розмовляла сур­жиком. Російськомовне середовище дає про себе знати… Зараз багато слів доводиться перекладати українською у го­лові.

— Ці курси дуже цікаві, — каже пані Мирослава. — Весь час три­мають у напрузі. Можуть запи­тати, треба відповісти. Все, як у школі (усміхається. — Авт.).

— Викладач вимогливий?

— Доброзичливий! Хочу збільшити свій словниковий за­пас. Читаю зараз лише україн­ською.

74-річний пан Віктор — з Хар­кова. Чоловік усе життя роз­мовляв російською, заговорив українською лише у Львові. І го­ворить, до речі, непогано.

— Я спочатку ходив на курси української мови на вул. Дру­карській, 6, де товариство «Про­світа», але там почався ремонт, і їх закрили. Ми вивчали там розмовну українську. Прийшов сюди, тут граматику вчать, для мене — це темний ліс (усміха­ється. — Авт.).

— Ваша українська покра­щилась?

— Можу дати вам почитати, що таке для мене українська мова. Ці думки з’явилися через три-чотири місяці з часу, як по­чав відвідувати курси.

Процитую слова пана Вікто­ра, які він зафіксував на папері: «Спочатку українська мова була для мене засобом для спілку­вання та можливістю ознайо­митися з історією України, з її багатовіковою боротьбою за незалежність… Згодом при­йшло усвідомлення, що мова має функцію державотворен­ня. А ще мова — гарний засіб для єднання людей та потужна зброя…».

— Намагаюся розмовляти грамотно, — продовжує розмо­ву пан Віктор. — У мене головний критик — молодший син, він нас з дружиною «рашистами» нази­вав (усміхається. — Авт.). Зараз він на фронті. Син ще раніше хо­див на курси української мови у Києві. Хоча виховувався у росій­ськомовній сім'ї. Він нам з дру­жиною порадив записатися на курси. Потім ми почали купува­ти україномовні книжки. Зараз намагаюся бувати в україно­мовному середовищі, щоб зви­кати до мови.

— Коли син повернеться, ви з дружиною будете роз­мовляти чистою українською, — кажу.

— Ой-ой, це ви так думаєте. Навряд чи чистою… Дружина зараз волонтерить на львівсько­му вокзалі. Вона — психотера­певт. Вчилася в українській шко­лі, тож їй легше. У їхній сім'ї більше розмовляли українською, хоча і суржиком.

— А вдома з дружиною якою мовою розмовляєте?

— Намагаємося говорити українською.

«Уникайте одноманітності у спілкуванні»

Урок розпочався. Тема за­няття — речення як основна син­таксична одиниця. Учні закрі­плюють пройдений матеріал та виконують тестові завдання. Видно, що усі стараються.

— Чистота мовлення відобра­жає структуру і стрункість ва­шого мислення. Пригадуємо те, що колись вчили. Пані Ми­рославо, ви стріляєте як з куле­мета, — підбадьорює професор пані Мирославу з Авдіївки, коли дає правильну відповідь на тес­тові завдання про повні і неповні речення.

— Бачу, як професор делі­катно виправляє, якщо хтось помиляється…

— Складнощів не потрібно боятися, — каже Ярослав Га­расим. — Щоб наше мовлення було привабливим для інших, необхідно комбінувати різні ре­чення: повні і неповні, поширені і непоширені. І намагатися уни­кати одноманітності у нашому спілкуванні. Найкращий резуль­тат нашого спілкування — щоб нас зрозуміли!

Пані Наталія з Донеччини, у Львові з березня 2022 року.

— Дуже рада, що змогла вчас­но виїхати, — каже жінка. — Укра­їнською мовою я володіла, бо багато років викладала малю­нок та живопис. Але у побуті спілкувалася російською. А за­раз і в побуті українською спіл­куюся. У тому увесь сенс: щоб вивчити мову, треба нею у по­буті розмовляти. Головне — го­ворити!

— Які у вас враження від викладача? — допитуюсь.

— Професор нас навколо себе згуртував. І ще ми дуже вдяч­ні пані Оксані (в. о. директор­ці КЗ ЛОР «Львівська обласна науково-педагогічна бібліотека. — Авт.). Ми за них тримаємося, бо навіть тотально російсько­мовні почали розмовляти укра­їнською.

— Чому частина людей від­сіялась з мовного клубу?

— Багато людей поїхали до­дому. Їхні міста звільнили. Ра­ніше курси відвідувало стабіль­но 15 осіб. Зараз менше. Я б дуже хотіла, щоб люди прихо­дили. Якщо не у Львові, то де ж тоді починати розмовляти укра­їнською? (Усміхається. — Авт.).

— Змінююся я, змінюєть­ся світ навколо. Багато людей у моєму оточенні перейшли на українську. Нас має бути багато!

— Але досі є категорія лю­дей, які кажуть: «Какая раз­ница…».

— Є! Я живу у модельному містечку, і там переважно усі спілкуються російською. Іноді відчуваю зневажливе ставлен­ня до тих, хто розмовляє україн­ською… Навіть зараз, у час війни.

Пані Світлана з чоловіком па­ном Миколою з Маріуполя. У Львові 1,5 року.

— Ми з російськомовного міс­та, але українська нам не чужа, ми її в школі вивчали. І твори пи­сали, — каже пані Світлана.

— Ви добре розмовляєте українською, — наголошую.

— Це ми тут підівчили. Уже другий рік мову вивчаємо.

— Складно вам?

— Не складно! Вдома ми до­датково читаємо твори. До 160-ліття Ольги Кобилянської читали новелу «Битва» — про Карпатський ліс, і як його нищи­ли ще 160 років тому. Ми вдяч­ні, що Львів нас прихистив, тому не хочемо вживати тут росій­ську. Навіть у нашому автобусі, біля водія, написано: «Шановні пасажири, ви в Україні. Розмов­ляйте українською. Для нас це має значення».

— Чому не усі переходять на українську?

— Ми вже немолоді, 60 з «га­ком» років розмовляли росій­ською, до чого звик, те прості­ше. Але ми свідомі. І чим більше займаєшся, тим легше стає. Хочеться досягати більших ре­зультатів. Раніше, коли чита­ла «Тіні забутих предків», че­рез кожні десять слів дивилася у словник (наприклад, слова «ґаз­да» не розуміла). Але щоразу українська стає зрозумілішою, ближчою.

«Треба пояснити ризики від популяризації російської мови!»

Я запитала Ярослава Гара­сима, як заохотити ВПО до ви­вчення державної мови?

— Ми не лише вивчаємо мову, а й багато спілкуємося, — каже пан Ярослав. — Живе спілку­вання значно корисніше, ніж онлайн-курси з вивчення укра­їнської мови. У нашому клубі є пані Ніна з Харкова, вона чудо­во говорить українською. Про­читала майже всю класику. І все одно ходить. Бо їй тут цікаво.

Спочатку до нас прийшли мо­лоді люди з Харкова, які казали, що ми не за те беремося, у них квартири зруйновані, вони не мають де жити. Для них мова — не головна проблема, і ми, мов­ляв, не можемо їх зрозуміти…

Я зауважив, що до мовно­го клубу переважно приходять люди, з якими не допрацюва­ла влада у мирний час у росій­ськомовних регіонах. Вони го­тові були українізуватися, але не мали такої можливості.

— А як бути з дітьми? Знаю випадок, коли хлопчик-пе­реселенець у Львові почав у школі співати російські пі­сеньки. Діти йому підспівува­ли…

— З дітьми треба проводи­ти не те що виховні бесіди, а роз’яснювальні. Треба поясни­ти ризики від популяризації ро­сійської мови. Що рано чи пізно там, де звучить російська мова, з’являються російські танки. Іван Дзюба писав: «Не треба ні­кого насилувати до української мови. Вона на таку ганьбу не за­слуговує».