Не хотів перекладати війну на плечі сина…
Андрій Цекляр пішов на фронт, не чекаючи повістки — не хотів сидіти вдома, коли країна опинилася у небезпеці
/wz.lviv.ua/images/articles/_cover/490027/voin.jpg)
У Самборі на Львівщині у ці хвилини прощаються зі своїм краянином — колишнім будівельником, а у час війни — водієм протитанкового взводу Андрієм Цекляром. 49-річний захисник України, батько трьох дітей, поліг смертю хоробрих під час артилерійського обстрілу ворога у найгарячішій нині точці - Бахмуті. Осколок потрапив прямо у серце…
— На війну мій чоловік пішов добровільно, — згадує кореспондентові «Високого Замку» згорьована пані Наталія, дружина героя. — Як тільки почув, що сталася та біда, відразу подався на військкомат. Я просила його дочекатися хоча би понеділка, а він відповів: «Ні, я йду сьогодні! Не буду сидіти вдома! Ліпше загину я, ніж мій син…». Андрій казав, що життя своє прожив, все побачив. А син у нього молодий, мовляв, йому ще жити і жити…
Андрій Цекляр ні на хвилинку не вагався зі своїм вибором. Казав рідним, що мусить бути на фронті, мусить нищити ворога.
— Я знала, що не стримаю його, що він мене не послухає, — продовжує вдова героя. — Що зробить він так, як вирішив. Казав: я не можу дивитися, що там діти воюють, а я сиджу в хаті. У військовому квитку Андрія записано, що через свій стан здоров’я він не може бути на передовій, що його місце — у тилу. Андрій же вирішив по-своєму.
Пані Наталя ділиться з нами дуже особистим:
— У нашого сина Василька, теж воїна, минулого вівторка був день народження. Казала йому: дивися, який подарунок батько зробив тобі. Мала на увазі, що після загибелі чоловіка нашого сина згідно із законом уже не пошлють на війну. Буду спокійна тепер хоча б за нього…
У молодості Андрій Цекляр служив у спецназі, носив краповий берет, який вважався вищою формою відзнаки військовослужбовців цього підрозділу. Коли довелося захищати Україну, його скерували у 45-артилерійську бригаду, а десь місяць тому перевели у 60-у ОМБ. Останній раз розмовляв з дружиною телефоном перед Великоднем. Було це під вечір. Сказав, що живий, що нема на ньому жодної подряпинки. Більше спілкуватися не вийшло: там, де він воював, не було телефонного зв’язку — було лише пекло…
/wz.lviv.ua/images/news/2023/05/%D0%B2%D0%BE%D1%97%D0%BD%202.jpg)
Дружина пана Андрія пригадує: під час однієї із сімейних розмов вкотре попросила чоловіка бути обережним, бо, мовляв, як ми обійдемося без тебе. А він промовчав. Лише зауважив, що їдуть з побратимами у Бахмут, і що це, швидше за все, дорога в один кінець…
— Минулої неділі зранку я і дружини інших бійців дзвонили до командира наших воїнів, дізнатися, як справи у наших хлопців. Командир відповів, що з ними все гаразд, — продовжує пані Наталія. — Згодом бачу, що телефон мого Андрія з’явився у мережі. Сподівалася, що він віддзвонить — даремно. Набирала сама його номер — одні лише гудки. У понеділок не знаходила собі місця. З розпачу набрала «гарячу лінію». А потім приїхав мій син Василь і повідомив отриману від командира страшну звістку…
Перед початком великої війни Андрій Цекляр працював у Самбірській гімназії, займався там господарськими питаннями. Був добрим господарем і у себе вдома. У всьому відчувалася його турбота про сім'ю. Був люблячим чоловіком, батьком і дідусем. Завжди дарував дружині її улюблені троянди. Відпочивав на риболовлі і збиранні грибів.
/wz.lviv.ua/images/articles/2023/05/346017064_225135060144021_6307757858271224100_n.jpg)
За 15 місяців великої війни Андрієві Цеклярові вдалося вирватися додому лиш раз, всього на вісім днів. Було це перед Новим роком. Домашнім про війну не розказував нічого, не хотів їх тривожити. У лютому одружувався син, але на весіллі Василька побувати батькові не вдалося — ситуація на фронті була вкрай складною. Тож благословляв сина телефоном…
— Я не вірю, що мого Андрія вже не має, — каже вдова героя. — Мені здається, що він десь там і далі воює за Україну.