«Його твір сповнений болю й відчуття втраченого дитинства…»

9 березня, у День народження Тараса Шевченка, Український центр у Литві оголосив лавреата конкурсу підліткової прози й поезії «Вогонь запеклих не пече». Ним став учень 9-го класу Ліцею ім. Героїв Крут у Львові Богдан Яковенко. «Ми глибоко вражені силою його історії та підтримуємо кожного з ліцеїстів за вибір стати запеклими», — повідомили в Українському центрі.

15-річний Богдан Яко­венко родом зі Сівер­ська Донецької об­ласті, місто розташоване за 50 км від Бахмута. Хлопець запи­сав зворушливе відео про те, як війна прийшла у його дім, про батька, який залишив усі спра­ви у Литві й поїхав на фронт за­хищати Україну (переглянути ві­део можна на сайті www.wz.lviv.ua). 6 квітня поблизу Попасної на Луганщині батько Богдана заги­нув… Хлопець мріє стати таким же мужнім, яким був батько. Свій розум і дух гартує у Львівсько­му ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою ім. Героїв Крут. Журналістка «ВЗ» зустріла­ся з Богданом Яковенком. Одра­зу звернула увагу на його чудову українську мову.

— На уроці української мови й літератури нам запропонували написати твір-есе за твором Та­раса Шевченка «Гамалія», — роз­повідає Богдан Яковенко. — Я написав про своє життя з почат­ку війни… Списав п’ять аркушів зошита, і мені стало трохи лег­ше, коли висловив свої емоції на папері.

Богдан каже, до Львова при­їхав з мамою та старшим бра­том, який працює у львівській IT-компанії (родина орендує житло). Проте щодня згадує свій рідний Сіверськ і друзів. Розпи­тую хлопця про його родину.

— До мого народження мама працювала лікарем-гінеколо­гом у пологовому відділенні, — каже Богдан. — Коли я народив­ся, мама пішла у декрет, а потім звільнилася з пологового, бо розуміла, що мені потрібно при­діляти більше уваги. Коли я під­ріс, мама працювала на медич­ному напрямі.

Усі мої рідні по маминій лінії розмовляють українською мо­вою. Я завжди з бабусею роз­мовляв українською. Багато моїх родичів — із заходу Украї­ни. Як наша родина опинилася у Донецькій області? Мама моєї бабусі, їй тоді було 16 років, уті­кала, бо її батьків заслали на Си­бір… Дійшла до невеликого міс­течка, що біля Маріуполя. Зараз це «днр». Там і залишилася. По­тім у неї з’явилася сім'я. На До­неччині у мене теж залишилося багато рідних. Мій батько ро­дом із Лисичанська (Луганської області). Багато років працю­вав за кордоном — у Чехії, Ізра­їлі. Перед повномасштабною війною працював далекобійни­ком у Литві.

— У своєму відео ти розпо­відаєш, що у 7 років побачив на будівлі у Сіверську трико­лор, а на вулиці людей у мас­ках. Тебе охопив страх…

— Це був 2014 рік. Я мав іти до першого класу, але з усі­ма цими подіями, що стали­ся, я того року до школи не пі­шов. Пригадую, йшов у магазин по йогурт, а там стояли люди у масках зі зброєю. Це все були місцеві, мої сусіди… Я прийшов додому і запитав маму: «Що це таке?». Сказала, щоб я сидів вдома і нікуди не виходив. Що мені найбільше запам’яталося, як ці люди у масках викрадали у місцевих жителів машини… Мій брат тоді навчався у 9-му класі. Мама пішла на батьківські збо­ри. Коли мама з іншими бать­ками виходила зі школи, по­бачила, як у місто заїжджають танки… Мама побігла додому, бо ми з братом були там самі.

Потім приїхав мій тато. Він на той момент працював в Оде­сі. Пам’ятаю, ми з татом прохо­дили повз ринок, а там стояли машини з георгіївськими стріч­ками… Я запитав тата, що це? Відповів, що у моєму віці краще цього не знати… Через тиждень ми зі сім'єю виїхали з Сівер­ська до Генічеська (Херсонська область). Там були ціле літо. А коли Сіверськ звільнили, по­вернулися додому. До створен­ня усіх цих «лнр-днр» причетні також місцеві. Люди, які були в той час при владі, або люди, які захоплювали владу… Звісно, їх підтримували з боку росії.

— Хто для тебе ці люди, які створювали псевдореспублі­ки «лнр-днр»?

— Зрадники! — каже Богдан. — Цього року СБУ затримала де­путата з Сіверська, футбольного тренера, який за гроші працю­вав на окупантів. При цьому за­вжди розмовляв українською мовою. Зрадників, які й тепер чекають на росію, там іще ба­гато… Люди з мого оточення, коли почалася повномасштабна війна, виїхали із Сіверська. Діти вчаться в українських школах. Мого друга у червні 2022 року з сім'єю насильно вивезли до ро­сії. Його батько призовного віку, і його з росії не випускають. Але мій друг дистанційно вчиться в українській школі.

Перед повномасштабним вторгненням ми хотіли переїхати з родиною до Зимної Води на Львівщині. Хотіли купити там квартиру. Але почалася війна… Сьогодні Сіверськ — місто-при­вид. Після того, як ми виїхали, у місцеву школу влучила ракета… Загинули люди. Будівлю шко­ли повністю зруйновано. У місті щохвилини чути вибухи! Там за­лишилися переважно люди по­хилого віку (до війни у Сіверську мешкало близько 15 тисяч осіб, зараз — менше тисячі). Вижива­ють завдяки волонтерам, які, ри­зикуючи життям, привозять їм продукти харчування. Після усіх подій, які трапилися 2014 року, ми розуміли, що буде повно­масштабна війна, що росія не зупиниться… Рано чи пізно по­чне захоплювати інші міста До­нецької та Луганської областей.

— Чому ти вирішив вступа­ти до Львівського військово­го ліцею?

— Я зі 7-го класу мріяв про навчання у військовому на­вчальному закладі. І ось влітку 2022-го в мене з’явився друг із Херсона, теж переселенець. Він хотів вступати до Львів­ського військового ліцею. Так я дізнався про цей навчальний заклад. Мій батько мріяв стати морським піхотинцем. Служив строкову службу на Чорномор­ському флоті. Завжди мене пи­тав, ким я хочу стати? Я, чес­но кажучи, дотепер не знаю, ким я хочу стати. З дитинства з батьком у гаражі ремонтував машини. Захоплююся автомо­білями. Батько казав, що я міг би бути хорошим офіцером. У вересні 2022 року я приїхав у ліцей, склав іспити й вступив. Вчуся на першому курсі. Якщо війна не закінчиться, піду захи­щати свою сім'ю, себе та Укра­їну.

— Коли почалася повно­масштабна війна, твій батько повернувся з Литви і пішов на фронт…

— Я весь час спілкувався з батьком телефоном. Він дуже за нас переживав. Наполягав, щоб ми з мамою і братом виїхали із Сіверська. 25 лютого нам потя­гом вдалося виїхати, і ми діс­талися Львова. Сіверськ на той час уже обстрілювали… У пер­ших числах повномасштабної війни батько з Литви повернув­ся в Україну і одразу пішов на фронт. А 10 квітня я дізнався, що він загинув… 28 березня, на мій день народження, він напи­сав мені останнє повідомлен­ня у Телеграм про те, що його з Лисичанська переводять до По­пасної. На той час це була най­гарячіша точка фронту, тому зв’язку з ним не буде. Написав, що скучив за всіма. І що Пере­мога буде за нами.

Я попросила розповісти про Богдана Яковенка заступника начальника Ліцею ім. Героїв Крут із виховної роботи Петра Левуса.

— Я з Богданом познайомив­ся тоді, коли відбирав ліцеїстів, які мають відношення до радіо­апаратури, — каже Петро Левус. — Богдан розповів, що колись мав свою музичну групу, грає на електрогітарі (Богдан навчав­ся у музичній школі, але не за­кінчив її. — Авт.). На перший по­гляд, він флегматична натура, спокійний. Та коли почав гра­ти на гітарі, усі були шоковані. Грав віртуозно! У нашому ліцеї проводився конкурс самоді­яльності серед ліцеїстів, участь у ньому брали 25 осіб. Богдан зайняв перше місце.

Викладач української мови та літератури Ліцею ім. Героїв Крут Галина Гулей також роз­повіла про свого талановитого учня.

— Коли ми дізналися, що Укра­їнський центр у Литві оголосив конкурс до Шевченківських днів, вирішили взяти у ньому участь, — каже Галина Гулей. — Ризик­нули і надіслали на цей конкурс близько десяти творчих робіт наших ліцеїстів. Богдан написав есе про своє життя. Про те, як уперше почув по телевізору про Майдан. Про війну, яка прийшла у його життя. Про друзів батька, з якими він спілкувався, і раптом вони стали ворогами… Їхня сім'я багато пережила. Її намагалися знищити…

Тепер Богдан живе у Львові, але щодня згадує свій дім, своє дитинство. Його твір сповне­ний болю та відчуття втрачено­го дитинства… Але написав, що хоче, як батько, бути безстраш­ним і запеклим захисником сво­єї землі, тому і вчиться у Львів­ському військовому ліцеї, щоб мрія батька здійснилася… Вчин­ком батька, який покинув ро­боту в Литві й приїхав захища­ти Батьківщину, син гордиться. 6 грудня у нас був урок до Дня Збройних сил України. Богдан знав, що батько загинув, але не міг цього озвучити. Про те, що батько загинув, уперше написав у своєму есе… Я бачу біль в його очах, але водночас бачу у ньому рішучість. Перша леді Литви, яку запросили на цей конкурс, дуже правильно потрактувала це есе, правильно його зрозуміла. Жит­тєва історія Богдана литовців вразила, тому й став лавреатом конкурсу. Перша леді Литви на­діслала Богданові невеличкий подарунок — електронну книгу. А нашому ліцею — спеціальне ви­дання Книги військових нагород України.