«московського патріархату вже немає. Почалася війна, і ми відмовилися від них… Поминаємо Онуфрія…»

В Україні триває повномасштабна війна, ворог може причаїтися де завгодно. І не лише на тих територіях України, де ведуться інтенсивні бойові дії, а й у більш-менш спокійних містах. Чи не ховаються окупанти та колаборанти у рясах священників? Чи діють у Львові філіали російської церкви?

Чотири роки тому я пи­сала репортаж зі Свято-Троїцького храму, що на вул. Антоновича, 100 (публікація «ВЗ» від 09.08.2019 р. «Ми мо­лимося за патріарха Кіріла…»). Раніше це приміщення належа­ло заводу «Кінескоп». У 2003 р. один із цехів викупила парафі­янка цього храму. А релігійна громада Української православ­ної церкви парафії Святої Трій­ці була зареєстрована за… при­ватною домашньою адресою у Галицькому районі. У 2019 р. тут розпочалося будівництво.

Що змінилося з цього часу? Вирушаю до храму на вечірню Літургію.

…З вулиці Антоновича до­бре видно баню каплички та хрест на ній, а також новозбу­довані приміщення. Схоже, бу­дівництво і ремонт цих примі­щень уже завершено. Але з даху стирчать залізні конструкції, які залишилися від колишнього за­воду «Кінескоп». Можливо, у перспективі кількість поверхів тут планують збільшити?..

Жодних табличок з інформа­цією про те, що тут розташова­на церква, немає… Туристи най­частіше знаходять церкву через Googl maps у телефоні.

Заходжу у двір через зака­пелки… На одних дверях на­пис: «Прийом вживаних речей (second hand) від прихожан хра­му припинено у зв’язку із ре­монтом приміщення». Поруч — трапезна, де годують потре­буючих. На дверях — розпоря­док Богослужінь у Свято-Троїцькому храмі.

Заходжу в середину церк­ви. У приміщенні темно (світ­ло відімкнули за графіком). Го­рять свічки. На стінах чимало ікон. Біля входу висять кольоро­ві хустки, очевидно, ними мож­на скористатися за потреби і покрити голову. Поруч скринька — «Пожертва на бідних». Є у хра­мі й інші скриньки: тут збирають кошти на жіночий монастир, для дітей-сиріт та неповносправних (воїнів-афганців).

Запитую у чергового, коли буде Служба і чи буде світло? Кажу, що вперше у храмі, хоті­лося б усе добре роздивитися.

— А як ви нас знайшли? — за­питує черговий. — Таблички тут немає.

— Побачила з вулиці баню з хрестом, — відповідаю.

— Служба о 17.00, — каже мій співрозмовник. — Коли почнеть­ся Богослужіння, то світло буде, маємо акумулятор.

Розпитую чоловіка про храм, його історію.

— Церква потихеньку буду­ється… Вже другий поверх збу­дували. Там — службові при­міщення. Я прийшов сюди сім років тому, розписів не було, лише листи фанери. Потім їх за­шпаклювали, зробили розпис, колони…

— А це церква московсько­го патріархату? — питаю.

— Офіційно — Українська пра­вославна церква. московський чи немосковський патріархат — окрема справа! Підпорядкову­ється Блаженнішому Онуфрію. У нас є ікони Божої Матері - і ро­сійські, і українські. Що з нами буде далі, як там зверху розпо­рядяться, невідомо…

— А що з вами може бути?

— Церкву можуть закрити…

Вирішую поспілкуватися з прихожанами. Одна жіночка якраз пише записку до священ­нослужителя — з проханням про молитву. Підсвічує собі ліхтари­ком у телефоні. Розповідає, що ходить до храму давно. При­йшла якось з родичами, а по­тім зрозуміла, що це «правдива церква».

— Я життя покладу за те, що ця церква є правдива! Якщо по­цікавитеся, у книжках можна знайти усю інформацію. (Жінка ще довго і монотонно говорить про релігію… — Авт.). Господь вам покаже. Ви в якийсь момент відчуєте, що ось це моя церква, — каже. — Щиро просіть, і Гос­подь вам допоможе у цьому…

Прощаюся… Виходжу на ву­лицю. Біля входу у храм зустрі­чаю жінку, яка живе поруч із церквою. Розповідає, що була у цьому храмі десь рік тому. Запи­тую її, якою мовою зазвичай ве­деться Богослужіння? Чи багато ходить людей на Літургію?

— Доволі багато, — каже пані Ольга. — І місцевих, і приїжджих. Для мене раніше мова не мала значення (не пригадує, якою мо­вою велася проповідь у цьому храмі. — Авт.). Я йшла молитися до Бога… Коли почалася війна, бачимо, що мова має значення! Священники мають перейти на українську, щоб показати при­клад своїм прихожанам.

— Одна парафіянка мені доводила, що тільки ця церк­ва є правдивою, тому що «не виникла з повітря, як інші»…

— Це їм вбивають у голову? Вони як зомбі… Я вивчала різ­ні релігії, навіть буддизм… І вва­жаю, що Бог — єдиний! Він — все­редині нас. Як захотіла, стала вдома біля ікони, помолила­ся. Бог мене чує! Колись у мене було багато вдома ікон, і я ви­рішила частину з них віддати церкві, що на Короленка. У той час працювала в Італії, приїха­ла на якийсь час додому, треба було робити ремонт. А священ­ник мене запитує: «А ви часом не в Італії працюєте?». Відпові­даю: «Так!». «Ви дивіться, в хра­ми їхні не ходіть, бо це величез­ний гріх». Після цих слів я у цю церкву більше не ходила…

Рівно о п’ятій вечора розпо­чалася Служба Божа. У церкві з’явилося світло. За стійкою жін­ка, тепло одягнена, у капюшоні, голосно читає молитви… Двоє інших жінок, у хустках, біля неї співають… Біля престолу Служ­бу веде священник. Вслухаю­ся у слова. Не одразу вдається зрозуміти, якою мовою ведеться проповідь. «Господи, помилуй!», «Господу помолимся!» — раз у раз повторюють жінки. У пропо­віді явно чути російські слова…

Жінка, яка продає свічки, по­яснює мені, що Служба відбува­ється церковнослов’янською. Російською мовою, каже, Служ­бу у церкві ніколи не проводили. Хоча деякі слова і справді росій­ські…

Людей на вечірній Літургії не­багато. Священник по колу об­ходить церкву і обкурює при­сутніх кадилом. Прислуговують отцю двоє молодих хлопців. Якийсь пан просить мене по­вернутися до священника об­личчям. Отець реагує миттєво: «Не чіпайте її… Моліться».

Світло у церкві через деякий час зникло. Храм занурюється у темряву. Чути лише молитву…

Є на території церкви крам­ничка, де продають ікони та ре­лігійну літературу, але у будній день вона була зачинена. Вирі­шую прийти у вихідний.

Зранку, у суботу, була по­вітряна тривога, але Літур­гії у храмі не відмінили. Черго­ві прибирають сніг на подвір'ї… Заходжу у крамничку.

— Чи є у вас видання про Свято-Троїцький храм? — за­питую у жіночки.

— Немає… Може, на сайті по­читайте.

— Таблички на храмі немає, літератури немає. Ви у під­піллі?

— Та ні, не у підпіллі (усміха­ється. — Авт.). У священника можете про все запитати — отця Дмитра. Церква ще будується, тільки недавно розписали храм.

Проповіді у храмі ведуться церковнослов’янською та укра­їнською мовами, — каже про­давчиня релігійної атрибутики. — російською Службу тут ніко­ли не проводили. В нас Україн­ська православна церква (УПЦ), а не Православна церква Украї­ни (ПЦУ)…

— московського патріархату?

— Ні, московського патріарха­ту вже немає. Бо почалася війна, і ми відмовилися від них… Поминаємо Онуфрія. У нас всі священники українці. До нас приходили служби, все пере­віряли. Нічого не знайшли, і не могли знайти. У нас немає забо­ронених речей.

Поки фотографую книжки, які тут продають, помічаю, що біль­шість з них — російською мо­вою… Йду шукати отця Дмитра. Біля трапезної заглянула у кім­натку, де стояв монітор, і якийсь чоловік стежив за відеонагля­дом…

Священник вийшов з трапез­ної, я назвалася і звернулася до нього з проханням прокоменту­вати той факт, що церква досі немає жодної таблички.

— Не маю бажання з вами спілкуватися, — відрізав отець Дмитро. — Зараз зайнятий, ви­бачте…

А тим часом…

У грудні 2022 р. СБУ виявила на території Львівської єпархії УПЦ (мп) антиукраїнську літера­туру та документи щодо сприян­ня мобілізації в рф.

Під час огляду робочих кабі­нетів та особистих речей отців єпархії було виявлено:

— фото документа щодо сприяння мобілізації російських громадян — «об обеспечении взаимодействия с военными комиссариатами рф»;

— скрін переписки зі звинува­ченням натовців у війні в Україні;

— паспорт громадянина України, який фізично вже кілька років не перебуває на терито­рії єпархії (його доля невідома) і його розписки щодо повернен­ня боргових зобов’язань. Усі ви­лучені матеріали скеровано на експертизу.

У львівській СБУ журналістці «ВЗ» повідомили, що забороне­ну літературу та інші документи було виявлено у Львівській єпар­хії УПЦ, що на вул. Короленка. Експертизи досі тривають.