«Молитва — не товар, а безкорислива духовна дія, звернена до Бога, яка не може мати ціни»

Під час туристичної подорожі на Тернопільщину, у яку мене запросила керівниця туристичної фірми «Карпатія-Галич-тур», у запропонованій програмі було відвідання кількох церков. Бо ж, як відомо, у тернопільському Бучачі жив і створив свої найкращі скульптури знаменитий на увесь світ Іоанн Георг Пінзель. А ще за програмою ми відвідали «помідорову республіку» Заліщики і Чортків.

В одному зі старовинних храмів, де ми молилися за волю України, майже усі члени групи вписували у заздалегідь підготованих листочках імена живих членів родини «За здоров’я», на інших — «За упокій», ми писали імена тих, кого вже з нами нема.

Яким же було моє здивування, коли я побачила маленькі аркуші паперу, на яких червоним було надруковано «Сорокоусти. За здоров’я», а чорною фарбою на інших «Сорокоусти. За упокій». Знаю, що Сорокоуст — це особливе церковне молитовне поминання християнина протягом сорока літургій. У моїй пам’яті відклалося, що 40 днів у час Великого посту моляться за померлих. Щороку перед Великим постом даю на Сорокоусти у різних церквах за своїх батьків і батьків свого чоловіка, а також за близьких і далеких родичів.

Священник пояснив, що Церква молиться за здоров’я живих та за упокій померлих, тому що у Бога немає мертвих — «Бо у Нього всі живі». Я заповнила обидві карточки, поклала 100 гривень до них і запитала, куди покласти гроші і листки. Священник, не моргнувши оком, сказав, що і гроші, і листки з іменами треба віддавати йому. Але тут ще бракує… 300 гривень. Бо, як він пояснив, за кожну карточку треба заплатити по 200 гривень. Отже, разом виходить 400 грн.

Уперше таке почула у церкві. Навіть не уявляла, що існує якась такса. Додала священнику ще 100 гривень і сказала, що більше не маю. І тоді пан-отець на кожній карточці зробив позначку — «0,5». Мабуть, мої квадратні очі «говорили» самі за себе, тож на моє мовчазне запитання він відповів, що правитися за здоров’я і за упокій буде не 40 днів, а… 20.

Сказати, що я була шокована, — нічого не сказати. Мовчки вийшла з храму з великим тягарем на серці.

Питання про оплату церковних послуг — зокрема, молитви за здоров’я чи за упокій — є доволі актуальним і водночас чутливим. Часто віряни стикаються з ситуацією, коли їм називають конкретну суму, яку потрібно сплатити за згадування імен у молитві під час літургії, панахиди чи молебню. Виникає логічне запитання: чи припустимо встановлювати фіксовану таксу в церкві за духовні потреби? З цим запитанням я звернулася до священника Української греко-католицької церкви, настоятеля парафії у селі Новошичі Дрогобицького району отця Василя Полянка.

— Молитва — це не товар і не послуга у світському розумінні. У традиції християнства вона є безкорисливою духовною дією, зверненою до Бога, яка не може мати ціни, — каже отець Василь. —  Коли священник молиться за людину — живу чи покійну — він виконує пастирський обов’язок, а не надає послугу в обмін на гроші. У багатьох парафіях дійсно існує рекомендований розмір пожертви — скажімо, 20, 50 чи 100 гривень за подання записки на літургію. Проте ключовим є слово «рекомендований». Така сума не повинна бути обов’язковою або, тим більше, умовою для прийняття молитовного прохання.

— А якщо людина взагалі не має грошей?

— Якщо людина не має можливості заплатити, церква не має права відмовити їй у молитві. Якщо «такса» стає умовою звершення молитви — це суперечить Євангельським принципам. Молитва не продається. Пожертви не можуть бути вимогою, а лише добровільним внеском на утримання храму і духовенства. Встановлення фіксованої «такси» за молитву може бути прирівняне до симонії — тобто купівлі-продажу духовних благ, що вважалося тяжким гріхом ще з перших століть Церкви. Церква не є підприємством, і духовні речі не можуть мати ринкової вартості. Коли молитва стає «послугою», яку можна «купити», — втрачається сама суть церковного життя.