«Конституційним Судом керує особа, голос якої допоміг ухвалити горезвісні „харківські угоди“, що призвели до війни…»

У політичних, громадських колах усе частіше піднімають питання про нагальну реформу Конституційного Суду, однієї з надважливих державних інституцій, яку останніми роками стрясають скандали. Зрештою, цього оновлення вимагають від нас керівні органи Євросоюзу, наголошуючи, що така реформа є однією з найперших умов початку перемовин про вступ України до ЄС. Саме про це ми збиралися поспілкува­тися із Сергієм Сасом, суддею КС, який працював ним від 13 березня 2014-го до 7 грудня 2022 року. Однак наша розмо­ва вийшла за рамки теми. А почалася вона з несподіванки. Ми раптом дізналися, що наш співрозмовник, незважаючи на 65-річ­ний вік і високий статус, десятий місяць бере участь у російсько-українській війні, своїм організаторським досвідом допома­гає захищати державу.

Обороняли Київ і навчали майбутніх воїнів

— Пане Сергію, що спону­кало вас достроково, за чоти­ри місяці до завершення сво­єї 9-річної каденції, подати у відставку з посади судді Кон­ституційного Суду?

— На це було кілька причин. Почну з того, що з кінця лютого цього року разом з іншими па­тріотично налаштованими ко­легами-суддями ми створили добровольче формування тери­торіальної громади (ДФТГ) Ки­єва «Мрія». І від самого почат­ку російської агресії намагалися чинити спротив ворогові. Пев­ним чином долучилися до того, що столицю було врятовано.

— Як саме судді КС могли допомогти обороні країни?

— 28 лютого я зі своїм сином, зятем, з іншим суддею Консти­туційного Суду — Віктором Кичу­ном — прийшли до штабу Тери­торіальної оборони, намагалися записатися у сили ТО. Правда­ми і неправдами, незважаючи на наші поважні роки і посадове становище, нас з Віктором Іва­новичем зарахували туди. Був серед нас інший суддя КС — Ігор Сліденко (для читачів: той, що з косичкою. — І. Ф.) Мене при­значили командиром комен­дантської роти, а колегу Кичу­на — моїм заступником. Почали створювати підрозділ, до скла­ду якого згодом увійшли ко­лишні офіцери, судді, мої дру­зі, знайомі. Та з’ясувалося, що згідно із законом в силах ТО до­бровольчих формувань бути не може. Отож створили ДФТГ Ки­єва. Назвали його на честь най­більшого у світі літака, який орки спалили у Гостомелі - з надією на те, що «Мрія» відродиться.

Спочатку у нас було 100 чо­ловік, «коктейлі молотова» і де­яка непристріляна стрілецька зброя. У страшніші часи почали приєднуватися самоорганізова­ні підрозділи з числа студентів, активістів. Чисельність ДФТГ зросла до семи сотень. Коли ра­шисти буквально стукали до Ки­єва, брали участь у бойових діях. Вдалося відбити у москалів і пе­редати ЗСУ три танки Т-72 з по­вним боєкомплектом. Знищи­ли російський гелікоптер К-52 («Алігатор»). На жаль, зазна­ли і втрат. У мікрорайоні «Вино­градар» загинули або пропали безвісти п’ятеро наших хлопців, три десятки було поранено.

Наші підрозділи воювали під Харковом (збили там один ро­сійський літак), на Запоріжжі, під Херсоном. Паралельно ми організували вишкіл майбутніх воїнів, їхню тактично-медичну підготовку — навчили стріляти з кулеметів, гранатометів, хлопці пройшли «обкатку танками». Тож якщо, не дай Боже, орки з «буль­башами» знову полізуть на Київ, їх зустріне і цей наш підрозділ…

— Що спонукало вас стати до зброї? Адже маєте певну бронь! Могли би, як дехто із київських політиків, чиновни­ків, перечекати війну у Льво­ві, де жили у студентські роки?

— Як народний депутат я про­тягом двадцяти років був долу­чений до розбудови Української держави, намагався, щоб вона відбулася як незалежна. Ухва­лював, зокрема, її Конституцію. І коли виникла воєнна загроза для моєї країни, довелося зга­дати, що в юності був сержан­том у десантних військах.

Так, можна було би, як дех­то, пересидіти у мукачівському чи паризькому «котлі». У мене є чимало друзів за кордоном, які могли би прийняти у себе. Але я цю думку відкидав. Відвіз сім'ю у безпечне місце, а сам нікуди з Києва не виїжджав. Вважав: якщо встоїть столиця, то всто­їть і держава. Коли 26 лютого біля кожного військкомату у Ки­єві побачив тисячі й тисячі лю­дей, зрозумів, що в орків шан­сів немає.

— На яких засадах форму­валася ваша ДФТГ?

— Закон «Про основи націо­нального спротиву» передбачає можливість для громадян Укра­їни у межах конкретної тери­торіальної громади створення напіввійськових добровільних формувань. Вони підконтроль­ні певному підрозділу Сил тероборони ЗСУ і за їхнім розпоря­дженням виконують певні, дуже важливі завдання. Держава за­безпечує зброєю, решта діста­ється в інший спосіб. Скажімо, у нашу «Мрію» входять десь 50 суддів Конституційного, Верхо­вного, Антикорупційного судів, інших судових інстанцій. І вони за власні кошти утримують, одя­гають, годують, навчають, за­безпечують транспортом членів ДФТГ. Багато наших друзів до­помагають пальним, продукта­ми…

Коли ми створили ДФТГ «Мрія», я з хлопцями погодив одну річ: жодної політики, жод­ного піару! Просто робимо свою роботу. До мене підходили і ка­зали: о, це класний проєкт… Але мене це зовсім не цікавить! Для мене важливо, щоб люди отри­мали можливість зі зброєю в ру­ках захищати свою державу.

Казав Головатому: у тебе руки по лікті у крові!

— Попри свої бойові вах­ти під час війни, і далі працю­вали суддею Конституційно­го Суду?

— Працював. Тільки біда в тому, що Суд практично не пра­цював. Дехто з моїх колег ку­дись втекли, два місяці хова­лися, дехто і далі займається своїми питаннями.

— Поясніть свою достроко­ву відставку…

— Вона не від страху. Хоча, коли почалася війна, від наших спецорганів стало відомо, що в разі захоплення Києва першим знищенню підлягав саме Кон­ституційний Суд. А під кримі­нальним переслідуванням росії я перебуваю ще від березня 2014 року — коли ми приймали консти­туційні ухвали щодо Криму…

Чому пішов? Згадайте, що відбувалося у Конституційно­му Суді упродовж останніх двох років! (Відкидаю тут ганеб­ну епопею із попереднім голо­вою КСУ). Від травня Консти­туційний Суд не має керівника. А Основний Закон передбачає, що Конституційний Суд обрати його зобов’язаний. Я пропону­вав на цю посаду свого заступ­ника по теробороні Віктора Ки­чуна — людину патріотичну, яка довела свою відданість державі. На жаль, не прислухалися.

Обов’язки керівника КСУ за­раз (як найстарший за віком) ви­конує Сергій Головатий, колись відома в українському політику­мі особа. Я йому прямо в очі на засіданні казав: «Шановний, у тебе руки по лікті в крові! І ти не маєш морального права очолю­вати Конституційний Суд». Я пе­реконаний (а коли не перекона­ний, то не кажу): саме Головатий свого часу, у 2010 році, продав свій депутатський голос за схва­лення горезвісних «харківських угод» (які продовжили перебу­вання Чорноморського фло­ту рф у Криму до 2042 року. — І. Ф.) Ці угоди, певною мірою, стали причиною тієї біди, що відбувається у нашій державі. І при всьому цьому Головатий всіма способами намагається утриматися біля свого корита, очолює керівництво КС. Це не­припустимо!

— Пригадайте детальніше ту історію…

— У Головатого своя версія: мовляв, виїхав до Страсбурга, а його депутатську картку (був членом фракції Партії регіонів) використали. Подивіться архів голосування за «харківські уго­ди»: навпроти прізвища Голо­ватого стоїть «за». Я у той час теж був народним депутатом, заступником голови фракції. Знаю, як все це працювало, як, хто, з ким і після чого зустрічав­ся. Якщо Головатий подасть на мене в суд — готовий довести, тим більше зі свідками, те, що він продав свій голос «за харків­ські угоди». Не віддав, а продав!

Коли це відбулося, Голова­тий десь промимрив, що його картку використали. Але не за­явив у парламенті, що відкликає свій голос. На знак протесту не вийшов з фракції Партії регіонів. Після того голосування ще два роки перебував у ній. Був у по­літичній силі, в статуті якої напи­сано про «двуязичіє» та інші га­небні речі.

Колись у Наполеона міні­стром закордонних справ був Талейран. Його називали «бать­ком брехні». Про нього казали, що продав усіх, хто його купу­вав. Сергій Петрович з тієї ж ка­тегорії: продав у своєму житті всіх, хто його купив.

Одна з причин моєї відстав­ки з посади судді Конституцій­ного Суду — те, що він, особли­во за воєнного стану, має такого керівника.

Цей суд зараз, по суті, не ви­конує своїх функцій: немає за­сідань, немає суттєвих рішень. Другорядні рішення на рівні се­натів нічого не варті. Консти­туційний Суд України не від­реагував на чотири рішення конституційного суду російської федерації щодо анексованих територій. Промовчав, хоча міг би дати гідну відповідь…

Немає засідань КСУ, бо, бач­те, немає кворуму, немає світ­ла. Дійшло до того, що відмі­нили засідання із надзвичайно важливого питання про землю, в якому я був доповідачем. Зі­рвали його з тієї причини, що не було води і не працювали туале­ти. Розкажіть це тим, хто зараз на фронті по вуха у болоті!

Я зараз, допомагаючи краї­ні, яка воює, роблю важливішу справу. А займатися, пробачте, юридичним онанізмом не хочу. Таким своїм вчинком я з коле­гами (у відставку також пода­ли судді КС Ігор Сліденко, Іри­на Завгородня. — І. Ф.) хочемо привернути увагу політиків і громадськості до стану справ у Конституційному Суді.

Конституційний Суд має бути партнером влади, а не прислужником

— Яка ваша думка про не­обхідність нових критеріїв, нових процедур відбору суд­дів Конституційного Суду, щодо яких кілька разів ви­словлювалася Венеційська комісія?..

— Треба подивитися, хто який зміст вкладає у поняття «рефор­ма КС». Стали вже притчею во язицех розмови про необхід­ність ухвалення закону про кон­ституційну процедуру — тоді, мовляв, все зміниться на краще. Вважаю, що ухвалення такого закону (у тій редакції, яка була мені відома) призведе до пара­лічу КС, створить два норматив­ні акти рівної сили, які значною мірою блокуватимуть одна одну.

Щодо нових критеріїв. Нор­ма Конституції передбачає, що до складу КС із 18 чоловік вхо­дять по шість представників від президента, парламенту і з'їзду суддів. Тобто сам спосіб фор­мування КС свідчить про те, що це — не судовий орган, а полі­тико-юридичний. Політичний, мабуть, першою чергою. Тому сама процедура не вирішить проблем…

— А як мало би бути, з огля­ду на вашу практику?

— Немає ідеальної схеми. Але головне, як на мене: Консти­туційний Суд не повинен бути прислужником будь-якої влади. Практично всі наші президенти намагалися втручатися у роботу Конституційного Суду, постави­ти його у стійло, у позу прислуж­ника: чого бажаєте? Зараз ця си­туація триває. Це неправильно. Бо навіть для влади Конституцій­ний Суд повинен бути тим лакму­совим папірцем, який не дозво­ляє перейти межу в напрямку до диктатури, тоталітарного режи­му. КС повинен бути сторожовою собакою Конституції. Відтак пра­цювати у ньому мають люди мо­ральні, професійні.

А щодо певних статусних ре­чей. Доктори, кандидати наук — це все у наших реаліях дис­кредитовано. Скидаю капелю­ха перед справжніми вченими, людьми, які присвятили нау­ці своє життя, однак у нас є вже тисячі докторів юридичних наук, десятки тисяч — кандидатів.

— Янукович був «проффе­сором»…

— Я ж кажу, наукові звання ніве­льовано. Ті, хто приходить у Кон­ституційний Суд, не обов’язково повинні бути юристами. Я знав історика за освітою, який зали­шив свій добрий слід у Конститу­ційному Суді. Сюди повинні при­ходити люди з визнаним рівнем авторитету, спроможні не схи­ляти голову. Конституційний Суд повинен бути партнером влади у здійсненні державної влади — а не прислужником. На жаль, у нас оця прислужність декого вла­штовує. Зарплату платять, мате­ріальний достаток є - чого кра­щого бажати?

Головне, щоб до Конститу­ційного Суду потрапляли люди зі своєю позицією, навіть якщо вона не збігається із загально­прийнятою. Ця позиція повинна ґрунтуватися на державних під­ходах до справи. Державниць­ке має стояти вище, ніж певне особисте. Хтось казав: я відріз­няюсь тим, що там, де можна лизнути, гавкаю. На жаль, таких людей не так багато.

Мудра влада повинна бачити позитиви у тому, що хтось може не дозволити їй вийти за межу, за яку вона не має права вихо­дити.

Земля може працювати на українців, як нафта і газ — на аравійців

— Яким рішенням КС за час роботи у ньому особливо пи­шаєтеся? А з яким не пого­джувалися, мали особливу думку? Що не вдалося зро­бити?

— Про всі рішення, за які го­лосував, я не шкодую. Щодо де­яких, з якими не погоджувався, викладав окрему думку.

Мені найбільше болить, що не встиг (Конституційний Суд не був готовий до цього) розтлу­мачити статті 13, 14 Основного Закону щодо землі. Я був суд­дею-доповідачем із цього пи­тання, готував проєкт рішення, яке вже було обговорено. Вирі­шення цього питання на користь держави відповідно до Консти­туції дало би шанс Україні набу­ти міжнародну суб'єктність, яка була би вічною і незаперечною. Це шлях до програми держав­ного розвитку, який базується на тому постулаті, що земля — це право власності українсько­го народу. А право власності на земельну ділянку мають тільки громадяни України всіх націо­нальностей, як це передбачено у Конституції.

Переконаний, що для Укра­їни це шанс, унікальна можли­вість. Немає жодної країни у сві­ті, де було би стільки родючої землі, як у нас! Ще Марк Твен казав: купуйте землю, бо це то­вар, який вже ніхто не виробляє. Наша земля може працювати на наших громадян, як нафта і газ у Саудівській Аравії, Кувейті. Уні­кальність нашої ситуації полягає у тому, що нафта і газ — вичерп­ні природні ресурси, а земля — відновлюваний ресурс, який до­зволяє отримувати додаткову енергію щороку. І це саме бо­ротьба за енергію у нас іде! Тому так важливо не дати в українців і в України вкрасти землю. І не дати, щоб вона стала об'єктом власності кого завгодно. Укра­їнська земля повинна бути влас­ністю українського народу, а її рентна складова має вирішу­вати для громадян України всі проблеми, які виникають у дер­жаві, починаючи від соціальних, освітніх, медичних. Земельні ді­лянки громадян України повинні давати робочі місця, шанс для кожної української родини стати на ноги і мати власність. Ця власність і забезпечувати­ме свободу. А свобода — ключо­ва цінність, яка заслуговує на те, щоб за неї боротися.

Я кажу про шанс, можливо — єдиний, який у нас залиша­ється, щоб Українська держа­ва стала в один ряд із найбільш розвиненими країнами сві­ту — через певний контроль за продовольством. Ви ж бачите: окупанти не дали вивезти укра­їнське зерно — і ледь не почав­ся голод у світі. З огляду на те, що унікальні наші ресурси могли б давати природні, не хімізова­ні продукти, це давало б Україні можливість розвиватися семи­мильними кроками.

Буду доводити ці думки і вла­ді, і громадськості. Сподіваюся, моїми висновками із земельно­го питання скористаються.

— Поясніть нашим «при­земленим» читачам важли­вість права власності на зем­лю…

— У нас, українців, прадавня цивілізація хліборобів. Вона йде не тільки від трипільської куль­тури, а ще раніше. Багато наших людей живуть у сільській місце­вості. Їм треба створити умо­ви, дати можливість володіти земельними ділянками — скажі­мо, 100 чи 200 гектарами. Щоб вони могли створити сімейний бізнес і гарантувати собі та дер­жаві продовольчу безпеку, яка є складовою безпеки національ­ної. Не всі обов’язково побіжать займатися фермерством. Але кожен громадянин України по­винен мати шанс взяти земель­ну ділянку, працювати на ній, отримувати прибуток, бути са­модостатньою, вільною люди­ною. В іншому випадку їздитиме до дружніх країн збирати полу­ниці, доглядати престарілих…

Українці повинні залишити цю свою землю у спадок своїм дітям, близьким. Якби ми наве­ли лад із землею, були б однією з найбагатших країн світу.

— Багато нашої землі зараз сплюндровано ворогом…

— Ми її відновимо! Україна пе­реживе нинішні страшні часи. Однак ми вже не побудуємо на запорізькому заводі «Мерсе­дес», найближчим часом не бу­демо виробляти сучасні чипи для електроніки. Проте земля, яка у нас є, може забезпечити нам перспективу розвитку. За даними вчених, ми можемо го­дувати близько мільярда насе­лення. І від цього наші 40 міль­йонів купатимуться у маслі…

— Яка ж тоді роль великих агломерацій, які, на думку деяких політиків і експертів, підминають дрібних ферме­рів?

— Загалом агрохолдинги сьо­годні виконують свою роль. У нас не простоює земля. Я не схильний до того, щоб у них по­забирати все. В Україні є дуже багато земель. Державна полі­тика повинна бути такою, щоб дати можливість розвиватися і фермерам. У селах сотні людей живуть без перспективи роботи, навчання. Треба дати їм змогу займатися своєю справою. Оця диверсифікація володіння і пра­ва власності на земельні ділян­ки убезпечить державу. Бо якщо зосередити право власності на землю у холдингах, рано чи піз­но вони почнуть диктувати свою політику державі. Раніше у полі­тику ішли промислові олігархи, а згодом це можуть робити влас­ники агрохолдингів. Вони фор­муватимуть політичні лобі, які не будуть спрямовані на благо держави і її громадян. Потім ви­йдуть на транснаціональний рі­вень. Якщо право власності на землю перейде до цих структур, може скластися така ситуація, що Україна буде без своєї зем­лі. Уявити собі це складно. Цьо­го не зрозуміють, першою чер­гою, люди, які зараз на фронті. Запитайте, за що вони воюють! За свою рідну землю! Яка поли­та потом і кров’ю багатьох поко­лінь і їхньою власною.