«У лобовому склі - шість дір від куль! Євангеліє наскрізь прошило»

Військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади ЗСУ 49-річний Юрій Бовт, батько чотирьох дітей, уже вчетверте їде на фронт. Побратими Юрія привезли до костелу Святого Івана Павла II, що у Львові, автомобіль Suzuki, який зрешетила диверсійно-розвідувальна група ворога у Миколаївській області (неподалік Оленівки). У цьому позашляховику Юрій Бовт їхав на завдання. Коли зміг відбити ворожу атаку, у груди влучила… куля снайпера. Медики не приховують: чоловік залишився живим лише дивом. Розстріляне Suzuki ремонтуватимуть у Львові. Ще два автомобілі-пікапи, які освятив отець Григорій, військові відправили на фронт.

Журналістка «ВЗ» зустрілася з Юрієм Бовтом та його дружиною Оленою на подвір'ї костелу. По­дружжя мешкає у Сокільниках. Я раніше писа­ла про Олену Бовт — вона до війни врятувала двох котів-сфінксів, з яких знущалися горе-господарі. Нині Олена — волонтерка, зібрала кошти на шість «монстромобілів» для військових. Купила волонтерка також багато інших необхідних речей — тепловізор, квадрокоптер тощо. Навіть знімає домашні TikTok-відео, аби привернути увагу людей до потреб ЗСУ.

— Олено, ви писали у Фейсбуці, що 24 лютого кар­динально змінило ваше життя…

— 24 лютого, коли почалася війна, чоловік добровольцем пішов у військкомат. 28 лютого був уже у Попасній на Донеч­чині. Хоча до військової справи не мав жодного відношення, він — підприємець. Усі обов’язки із догляду за 8-річним та 6-річним синами, котами, собакою, будинком, а ще бізнес — усе лягло на мої плечі. Того дня я вивісила на балконі си­ньо-жовтий прапор. Ми з цим прапором їздили з чоловіком на Майдан… Якщо є прапор і зброя, якщо ми боремося, то буде воля!

Юра був поранений тричі. У нього була контузія. У тілі є дрібні осколки, які ліка­рі вирішили не виймати, бо вони близь­ко до сідничного нерва. Цього разу по­ранення було доволі складне. Юра їхав машиною на завдання та напоровся на диверсійно-розвідувальну групу ворога, яка зайшла глибоко у тил. Почався об­стріл. Юра зупинився, викотився з ма­шини у кущі, побачив, що до нього біжать шестеро людей. Встиг вхопити автомат, двох орків застрелив… Машину не заглу­шив. Вони ту машину розстріляли, але він зміг стрибнути назад, і так, лежачи за кермом, поїхав. Тоді снайпер почав стрі­ляти. Одна куля застрягла у ключиці. Чо­ловіка врятувало те, що був у бронежи­леті. Встиг взяти зі собою автомат, коли викочувався з машини, а то його б за­стрелили, або у полон взяли. Врятувало і те, що машина, яку вони розстріляли, ру­шила…

Юра згадує усе це як фільм. Флісо­ва куртка, яка лежала у машині, уся діря­ва. Кепка дірява. У рюкзаку — чотири кулі. Євангеліє наскрізь прошило. У лобово­му склі - шість дір від куль! Навіть у пач­ці серветок куля була… Він зміг доїхати до медроти. Звідти його відправили до лікарні, на операцію. Лікарі сказали, що йому дуже пощастило. Я не знаю, який у нього ангел-охоронець, але те, що він за­лишився живим, велике диво!

— У Попасній обстріли не припиняли­ся, а російських військ на той момент було нереально багато, — розповідає військовослужбовець ЗСУ Юрій Бовт. — За одну ніч ми з товаришами винесли з поля бою кількох загиблих побратимів. Хто цього не бачив, той не зрозуміє…

— Як вижили у тому пеклі у Попас­ній і на Миколаївщині, коли зіткнули­ся із ДРГ?

— Дивіться, як вони машину зреше­тили! Відремонтуємо, і знову поїде на фронт. Не кожен може все це витрима­ти. Але я знаю, куди їду, свідомо це ро­блю. Мій старший син, йому 28 років, теж воює (у Юрія Бовта двоє старших синів від попереднього шлюбу. — Авт.). Я на ві­йні - до Перемоги! За весь цей час на­вчився бути солдатом. Завдяки тому, що все життя займаюся спортом, зміг швид­ко реабілітуватися.

— Олено, у вашого чоловіка ще не закінчилася відпустка, а він уже зно­ву їде на фронт…

— Якоїсь миті я зрозуміла, що в Юри з’явилася «інша». Ім'я їй — війна. І жод­ні травми, жодна логіка, критичне мис­лення і здоровий глузд цього не пере­можуть. Жодні доводи лікарів і прохання друзів «долікуватись» тут не працюють. Бо війна вже всередині нього. Вона про­никла у мозок, в серце і думки. І скільки він буде тут, стільки він буде мучитись. Бо хлопці «там». Бо він корисний «там». Він щасливий, коли згадує усі смішні випад­ки на фронті, які трапилися з ним та його побратимами. Коли ми були в частині, я бачила, як хлопці бігли до нього з кри­ками: «Ксьондзе, ти живий!». Як вони усі обіймаються і як щиро спілкуються. Мов­чать про біль і втрати. І заради загиблих товаришів знову йдуть у бій.

Є один момент на війні - страх. Або ти його перебореш — і виживеш… Або він тебе переможе. Це може статися, коли лежиш в окопі, і кулі з мінами свис­тять над головою. Це може бути, коли несеш семирічну дівчинку під обстріла­ми полем, аби вона вижила. Чи коли ти в бліндажі перечікуєш авіаналіт. Або коли ти сам на сам зіткнувся з ДРГ. Або коли в тебе на руках помирає твій друг… І от коли ти переборюєш цей тваринний все­поглинаючий страх, ти перетинаєш ру­біж, за яким стаєш незламним.

— А що це за історія з гранатою, яку ви взяли і голими руками відкинули від бліндажа у Попасній? — запитую Юрія.

— Тривав ближній бій. Якийсь солдат з «днр-лнр» кинув гранату прямо біля на­шого бліндажа, — каже військовий. — Але вона не вибухнула. Усі боялися виходи­ти. На ранок я не витримав, взяв ту гра­нату і відкинув подалі від бліндажа. Бог дав, що вона не вибухнула.

— Чому побратими дали вам псев­до Ксьондз?

— Побратими мене спочатку Святим називали. Я їм про Бога розповідаю. (Біблія — настільна книга в Юрія Бовта, який має польські корені. — Авт.). Усі на це реагують по-різному. Хтось слу­хає, хтось ні… Мені шкода офіцерів, які не вірують. Раніше я був дуже далеко від Бога. Релігія у моєму житті з’являлася поступово. Попри те, що війна є суціль­ним злом, у всьому цьому негативі до­бре видно усі якості людини: доброту, принциповість, корисливі наміри, за­лежності, страхи… На війні, як на лакму­совому папірці, неможливо нічого при­ховати.

— Що вас вразило на фронті до глибини душі?

— Коли ми були у Попасній, місцевій жінці у стегно влучив осколок. Дядько прибіг до нас, щоб ми їй допомогли. Ми з солдатом побігли до неї. Дістати осколок не змогли, але я вколов їй знеболюваль­не. Її 8-річна донька, віку мого молодшого сина, дивиться на мене і питає: «Дядень­ка, мы будем жить?». Жінка не виїхала з Попасної, бо у неї онкохвора мама. Зго­дом цю родину все ж вдалося вмовити, аби виїжджали. І їх вивезли з-під обстрі­лів. Очі цієї дитини мене надзвичайно вразили…