«Окупанти вкрали з редакції навіть розетки»

Як у воєнних умовах дають собі раду регіональні друковані ЗМІ? Нещодавно ми писали про єдину україномовну газету в Запоріжжі - «Запорізьку правду». А нині розмова з багаторічним головним редактором ізюмської газети «Обрії Ізюмщини» Костянтином Григоренком.

Збройні сили України звільнили місто Ізюм від окупантів 10 вересня, і невдовзі вийшов у світ свіжий но­мер цієї газети. Наразі цей єдиний в Ізю­мі друкований ЗМІ виходить раз на місяць. Оскільки росіяни зруйнували у місті теле­вежу, українського телебачення та Інтер­нету в Ізюмі ще немає.

Костянтин Григоренко разом з дружи­ною нині перебуває на Львівщині. Їх запро­сив до себе колега з районної газети. А не­щодавно редактор побував у звільненому Ізюмі, відвідав родичів, а також зайшов до редакції, яку рашисти розгромили та роз­грабували. «Ось що залишив після себе «русскій мір», — написав на своїй сторінці у Фейсбуці Костянтин Григоренко.

— Частина нашого колективу перебуває в Ізюмі, деякі працівники виїхали з міста, — розповідає «ВЗ» пан Григоренко. — У шта­ті редакції - п’ятеро працівників, троє осіб працюють за договором. У приміщенні ре­дакції п’ять місяців жили окупанти. У га­ражах був склад боєприпасів. На початку березня від вибухів у приміщенні повиліта­ли вікна, двері, пошкоджений дах. Редак­ція розташована у старовинній архітектур­ній будівлі, з великим холом, яка вціліла під час Другої світової війни…

Усю комп’ютерну техніку розграбова­но. У нас була сучасна відеостудія з до­рогим обладнанням, її теж викрали. По­знімали навіть кабелі, розетки та нові вимикачі… 2017 року газета «Обрії Ізюм­щини» перейшла з комунальної власності у власність колективу. Члени колективу стали засновниками видання, яке від початку за­снування виходить лише українською мо­вою.

— В яких умовах зараз працюєте?

— Ми локальне медіа. Наша сфера роз­повсюдження — Ізюмський район, до яко­го входять вісім громад. До війни населен­ня Ізюмського району становило 150 тисяч осіб. 10 вересня Ізюм звільнили, і ми через тиждень випустили перший номер. У жов­тні - ще один. Готуємо до друку третій но­мер, який вийде у листопаді. Поки що ви­ходимо раз на місяць (до війни виходили раз на тиждень). З фінансами нам допоміг Державний комітет телебачення і радіо­мовлення (профінансував перший тираж). Другий тираж профінансувала Національ­на спілка журналістів України.

— Які головні теми висвітлювали піс­ля звільнення Ізюма?

— На першій шпальті написали про ві­зит до звільненого Ізюма президента Во­лодимира Зеленського. Проілюстрували газету зруйнованими будинками нашо­го міста. Ізюмчани, які жили в одному мікрорайоні, не знали, що коїлось в ін­шому. Звісно, вибухи люди чули, але не бачили, що накоїли агресори. Інфор­маційний вакуум тривав шість місяців!

Також опублікували історію ізюмчан­ки, яка вісім діб пролежала поруч з убитою матір'ю, чоловіком та 20-річним сином. В їхній будинок влучив снаряд. Вона лежала і не могла рухатися. Люди, які проходили повз будинок, почули, що там хтось є, і ви­тягли її звідти. Сьогодні потерпіла на реабілітації в Ізраїлі. Ця жінка — нотаріус, з ві­домої в Ізюмі родини. Її мама багато років була керівником місцевого суду.

Розповіли у першому номері нашої га­зети про те, як окупанти намагалися побу­дувати в Ізюмі комунізм, — веде далі Кос­тянтин Григоренко. — Як друкували у своїх газетах російські наративи на кшталт «мы один народ», «мы пришли навсегда» та фейкові новини. У них розповідали ізюмча­нам, що «Харків вони уже взяли…». Хтось вірив у ці нісенітниці, інші різними шляхами шукали альтернативну інформацію.

Також публікували інформацію про го­ловних колаборантів, самопроголошено­го мера Ізюма, якому оголосили підозру. Основні фігуранти — посадовці, що втекли до росії. Зараз у місті працюють слідчі ор­гани. Обстежуються усі підвали у будин­ках. Знайшли 13 мішків російської військо­вої документації, карти. Думаю, ще багато чого дізнаємося.

Нашу газету роздаємо людям безко­штовно, разом з гуманітарною допомогою. Коли випустили другий номер, люди до нас підходили в Ізюмі. Просили не припиняти роботу, інформувати їх. У місті немає ні те­лебачення, ні Інтернету. Наше видання — єдиний ЗМІ на весь Ізюмський район, який виходить постійно. Наповнюємо контен­том наш сайт obrii.com.ua, сторінки у соціальних мережах. Навіть у час окупа­ції не припиняли цю роботу. Були своєрід­ним місточком між окупованою територією і підконтрольною Україною. Допомагали людям шукати рідних та близьких.

У другому номері писали про віднов­лений рух поїздів і автобусів, де і як мож­на отримати пенсії та гуманітарну допомо­гу, оприлюднили прізвища і фото місцевих колаборантів. У наступних номерах газети плануємо написати про наших місцевих ді­вчат і хлопців, які допомагали ЗСУ в умо­вах окупації. Передавали інформацію про те, де розташовувалися російські війська, склади з боєприпасами, штаби команду­вання. Ці люди — справжні герої, які ризи­кували власним життям. Дехто з них був у полоні, з них знущалися. Але вони вижили. Утім, на жаль, є і загиблі. За інформацією місцевих чиновників, загинуло під час оку­пації в Ізюмі близько тисячі осіб.

— Наскільки Ізюм знищений?

— Ізюм розділений річкою Сіверський Донець на дві частини — лівий і правий береги. Правий берег дуже постраждав. Особливо центральна частина міста. Зни­щені архітектурні пам’ятки: будівля полі­клініки, будівля ліцею № 4, які були «ро­дзинками» нашого міста.

Влада пропонує людям евакуюватися з міста на зимовий період, бо відновити те­плопостачання за такий короткий час не вдасться. Але люди відмовляються. Зараз у місті уже підключили електрику, тож ка­жуть, що жили у гірших умовах, тому зиму­ватимуть в Ізюмі. Багато людей також по­вертається до міста, особливо ті, хто живе у приватному секторі, де є можливість опалювати дровами чи іншим способом.

— Ви вірили у звільнення Ізюма?

— Коли з’явилася інформація про звільнення міста — до кінця не вірилося! Люди розповідали, що рашистів в Ізюмі було удвічі більше, ніж місцевого насе­лення. Окупанти були усюди — на кожній вулиці, біля кожного двору стояла їхня техніка. За деякими підрахунками, в оку­пації в Ізюмі перебувало 12−15 тисяч із­юмчан. Два дні російська техніка гуркоті­ла, коли тікали з Ізюма. Залишали техніку, особисті речі, награбоване… Це сталося після звільнення Балаклії. Вони відчули, що йде наступ ЗСУ.

— Була така інформація, що росіяни називали Ізюм «13 Юм».

— Це правда! По місту стоять вказів­ники при в'їзді в Ізюм, де великими бук­вами написано «ІЗЮМ». Схоже, вони букву І сприймали як одиничку. В Ізю­мі відбулась величезна кількість ротацій. Там були всі - і «омон», і «кадировці», і ті ж буряти. Саме буряти називали Ізюм — «13 ЮМ». Буряти говорили, що потрапили на курорт. Жили на березі річки, в замож­них будинках, з басейнами та спортивни­ми майданчиками. У нас мальовничі місця — багато лісу навколо. Вони таких краєви­дів не бачили!

— Важкою залишається ситуація в ізюмському морзі…

— Окупанти вбили на початку війни судмедексперта. Він відмовився відда­вати їм свій автомобіль. Почав з орка­ми конфліктувати. У морзі не залишило­ся працівників. Багато медиків виїхало за межі Харківської області. Це питання досі не вирішене. Думаю, деякий час моргом завідували російські лікарі. А після звіль­нення тривалий час не було електрики. Без електрики не можуть працювати хо­лодильні камери… Нині в Ізюмі працює мобільний американський шпиталь, у якому мешканцям надають консультації і медичні послуги.

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Журналісти важливі», ініційова­ного Національною спілкою журналістів України.