16-ту дитину назвали на честь лікаря, який приймав пологи

Багато щастя не буває… Днями на Фейсбук-сторінці Пологового відділення комунальної 3-ї міської лікарні Львова повідомили, що в їхньої пацієнтки пані Галини відбулися уже 16-ті пологи (!). Жінка народила сина. “Ця жінка могла б увійти до Книги рекордів Гіннесса. Її рекорд – діти. 16-ті пологи, і 12 останніх відбулися у нашому пологовому відділенні. 16 грудня народився 9-й синочок, і ще у неї сім донечок”, – зазначили у лікарні.

Телефоную у пологовий. Дізнаю­ся, що пологи у багатодітної матері приймав лікар-гінеколог Олег Дан­ков. “Новонароджений синочок з’явився на світ через кесарів розтин, – каже лі­кар. – Усе добре. Мама вже вдома з ди­тиною”. Коли жінку виписували, сказала лікарям “До зустрічі!”.

Я зателефонувала щасливій породіл­лі, аби дізнатися, як почувається після пологів, як дитинка? Та й щоб більше ді­знатися про родину.

– Пані Галино, ви також з багатодіт­ної родини?

– Я народилася четвертою у багато­дітній родині шахтаря. Ми з Червоно­града. Нас було семеро в сім’ї. Чоловік Веніамін, йому 42 роки, також з багато­дітної родини – у них було десятеро ді­тей. Наші батьки глибоко віруючі люди, і так вони виховали і нас. Ми також докла­даємо зусиль, щоб наші діти мали живе спілкування з Богом, а не тільки викону­вали якісь релігійні обряди та традиції.

– Дивлюсь на вашу родину і не ві­риться, що у вас 16 дітей! Як на таку велику сім’ю реагують незнайомі люди?

– Вам не віриться, нам також не ві­риться (усміхається. – Авт.). Дивимося, як діти бавляться, як разом збираються, спілкуються, чи фотографії разом пере­глядаємо, думаєш: “Невже це моя сім’я? Мої діти?”. Ми дуже любимо своїх діток, вони для нас всі дорогенькі. Деякі люди, дивлячись на нас, думають, що частина наших дітей – прийомні...

– Дехто у соцмережах звинувачує вас у тому, що ви якусь користь шука­єте, народжуючи дітей...

– Конструктивну критику ми нормаль­но сприймаємо, а вже критиканство – важче. Люди, які нас знають, в основно­му не критикують. Навпаки, діток у школі чи на додаткових заняттях хвалять. Кри­тикани – це ті, хто зовсім нас не знає. І тим більше нашого життя, як воно побу­доване. Стараємося жити так, щоб не людям догодити, а Богові. Тому людська думка, можливо, нас і вражає, ми – живі люди, маємо емоції, почуття, але розумі­ємо, що нам перед Богом відповідь дава­ти, а не перед людьми... З негативними емоціями намагаємося швидко впора­тися.

– А може, заздрять вам? На жаль, непоодинокі випадки, коли жінка не може мати дітей. А тут їй на очі потра­пляє ваша фотографія...

– Бувало, що жінки, які хотіли стати мамами, скаржилися і навіть плакали. Тривалий час подружжя жило для себе, тож нашкодили своєму здоров’ю. А по­тім, коли дитятко запланували, у них ро­ками не виходить народити. Знаю кілька таких пар, які розлучилися після цього. А потім скаржилися: “Чому у вас є дітки, а я би хотіла і немає?!”. Раджу жінкам бе­регти своє здоров’я! Щоб не завдавати шкоди і потім не шкодувати. Кажуть “я поживу для себе”, а потім уже пізно. Ми впевнені, що життя дитині дає Бог! Зви­чайно, що не без нашої участі. Але люди­на сама собі не вирішить: “Я народжу!”. Такого немає. Людина не має такої сили! Ми лише люди...

– А ще кажуть, що душа дитини обирає собі батьків... Вас обирають і обирають!

– Це нас благословляє Бог. Якщо ди­тятко приймеш як благословення, то воно і буде тобі благословенням. Якщо думаєш: “О, знову вагітна. Знову той тя­гар”, то воно і в житті буде тим тягарем. Бо дитина відчуває відторгнення бать­ків... Дитину треба приймати з радістю і з легкістю. Тоді це буде радість для усі­єї сім’ї.

– Як ваші діти ладнають разом?

– Ми вчимо, щоб старші дітки посту­палися меншим. Наприклад, буває, діти чубляться за якийсь дріб’язок, за якусь іграшку... Вчимо дітей, щоб любили одне одного, не ображали. Коли хтось обізвав когось поганим словом, обов’язково ма­ють попросити пробачення. Чи вдарять одне одного, мусять обов’язково виба­читися і поцілувати. Щоб між ними був мир. Стараємося, щоб між дітьми був лад, але діти є діти.

Прошу пані Галину, аби перерахувала усіх діток: 19-річний Павло, 17-річна Ані­та, 16-річний Яків, 15-річна Єлизавета, 13-річна Тавіта, 12-річна Лоіда, 11-річ­ний Даниїл, 10-річний Матвій, 8-річний Веніамін, 7-річна Галина, 6-річна Євнікія, 5-річний Семен, 4-річний Рувим, 3-річ­ний Марк, 2-річна Руфіна й новонаро­джений Олежик.

– Ми Олежиком назвали сина на честь нашого лікаря Олега Веніаміновича, – веде далі пані Галина. – До речі, у мене чоловік також Веніамін. Лікар хороший, фахівець своєї справи. Ми дуже-дуже ним задоволені за дуже хороше ставлен­ня, безкорисливість, простоту. Я колись думала, що він – лікар, завідувач – непід­ступний. А він простий у ставленні. Гото­вий допомогти. Я в нього мала 11 поло­гів. Завжди дуже відповідальний, чуйний. Коли найменшенький в нас народив­ся, мене терміново кесарили. Він вчасно зреагував. Лікар від Бога!

– Буває, що батьки одну дитину люблять більше, ніж іншу. Вам виста­чає любові для усіх?

– Знаю про таку проблему. Не розу­мію цього. Ти виносиш дитиночку, наро­диш з трудом. Як її не любити? Якщо Бог дає сили виносити, народити, значить, дасть стільки любові, скільки їй потріб­но. Так як і хліба насущного! У нас такого немає: того менше любиш, того більше. Хіба що, коли дитинка хвора, їй більше уваги приділяється. Але всі розуміють, чому уся увага хворій дитині. Минуло­го року ми пережили операцію старшо­го сина на серці. Дуже важко переживали всі. Молились, щоб Бог дав мудрості лі­карям. За Павлика переживали, усі його підтримували. Старалися дітки йому до­помогти, бо він тривалий час лежав... А загалом, кожна дитинка – особистість! Кожна має свій характер. Якщо бачиш, що дитині щось бракує, треба більше звертати на неї уваги.

– Як ви заохочуєте дітей до навчан­ня? Є діти, які не хочуть вчитися. Про­сиджують у телефоні...

– У нас смартфони діти мають від 5-го класу. Було дистанційне навчання, му­сили подумати над цим питанням. Зви­чайно, не супернові телефони купували, простіші моделі, щоб діти могли займа­тися. Старшим – кращі телефони. Мен­шим – аби був на зв’язку і займався в Zoom.

– Часом почуваєтесь не тільки ма­мою, а ще й вчителькою?

– Опанувала багато професій (усмі­хається. – Авт.). Я і мама, і вчителька, і швачка... Дітей постійно треба контро­лювати. У нас вдома є такий закон, що наш татко може взяти телефон без по­передження. Діти не мають права нічого кодувати. І тато наш перевіряє, що у них у телефонах. Іноді просто в кімнату за­ходить. Дивиться, хто чим займається. Звичайно, що в ігри хочуть пограти, але щоб це було в міру. Ми їм пояснюємо, що їхнє навчання – це як робота у дорослих. Діти займаються у музичній школі. До­машні обов’язки розподіляють між со­бою самі. Хлопці, наприклад, перед свя­тами роблять генеральне прибирання. По суботах хлопці прибирають дім, наво­дять порядок на вулиці. Дівчатка більше на кухні. Чи з одягом мені допомагають, усе порозкладати.

– Ви як варите борщ, то скільки лі­трів?

– Приблизно сім! Не за раз з’їдаємо. Якщо щось смачненьке, то за раз (усмі­хається. – Авт.). Діти голубці люблять по-закарпатськи (маленькі пальчики), варе­ники. Менші дуже бульйончик люблять. А зазвичай зранку їдять молочне. Дівчатка старші вже печуть. Старша, Аніта, займа­ється сурдоперекладом. Закінчила кур­си.

– Де ви зазвичай відпочиваєте?

– На відпочинок в основному їздимо до чоловікових батьків на Закарпаття. На кілька днів їздимо в Карпати. Діти щоро­ку відвідують літні табори у Славському.

P. S. Цю велику родину забезпечує чоловік пані Галини – приватний підпри­ємець, займається будівництвом. Стар­ший син Павло – дитина з особливи­ми потребами (до 18 років батько був оформлений як доглядальник за сином-інвалідом). Живуть у невеличкому бу­диночку біля Червонограда (на почат­ку села Добрячина). Мають шість кімнат. Але родині уже тісно. Я зателефонувала у мерію Червонограда і попросила чи­новників за можливості допомогти цій сім’ї. Вони ні про що не просять, але під­тримка їм потрібна. Наприклад, малозабезпечені родини цього року отри­мали шкільне приладдя. Ця родина не отримала нічого... У мерії мені пообіця­ли, що соціальний працівник у цю сім’ю навідається й з’ясує усі обставини.

Читайте також: Пологи приймали на бездоріжжі