«Ніби поєднався з небом...»

У четвер, 2 вересня, місто Хмельницький проведе в останню дорогу Олександра Петраківського, Героя України — підполковника Збройних сил, випускника Національної академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного, колишнього командира роти 8-го полку спеціального призначення, який базується на Поділлі. Упродовж 85 місяців воїн боровся з наслідками надважкого поранення, отриманого у бою з окупантами, однак здолати смерть не зміг. Це було чи не єдине, поставлене рідними й друзями завдання, з яким 33-річний захисник України так і не впорався…

Про подвиг уродженця Житомира читачі «Високого Зам­ку» дізналися наприкінці літа драматичного для України 2014-го. Тоді до нашої редакції звернувся батько Сашка, Петро Станіславович, теж колишній спецназівець. Просив тер­міново допомогти з візою у Польщу, куди планував перевезти на лікування свого сина (за сприяння тодішніх голови ЛОДА Ірини Сех, Генконсула Р П у Львові Ярослава Дрозда, громад­ського активіста Михайла Галущака вдалося оперативно під­готувати документи). Названі вище люди, як і ми, журналісти, були приголомшені неймовірною історією подвигу молодого офіцера Петраківського…

Читайте також: Свою каску офіцер віддав солдатові…

Того липневого дня, коли в оточеному ворогом Лугансько­му аеропорту танули сили його захисників, командування АТО спішно скерувало підмогу — велику колону ЗСУ й бійців добро­вольчого батальйону «Айдар». Але перш ніж відправити їх туди, треба було переконатися, що на цьому шляху немає ворожої пастки. Армійська розвідка передавала заспокійливі дані, од­нак командир полку Олег Нечаєв не довіряв цій інформації. Попросив командира роти спецназівців Олександра Петраків­ського, який мав беззаперечний авторитет серед однополчан, особисто перевірити маршрут.

Сашко взяв 14 бійців і помчав вивча­ти обстановку на шляху слідування бага­тотисячної колони. Як потім нам розпові­дав Петраківський-старший, його син, на мить поставивши себе на місце проти­вника, прикидав, де найкраще було б ор­ганізувати засідку. І звернув увагу на гус­ті чагарники неподалік міста Щастя, які в одному місці підступали до самої доро­ги. Ідеальна позиція для підступного на­паду! Капітан дав команду своїм хлопцям прочесати «зеленку» зліва і справа. За кількасот метрів вони наткнулися на ро­сійських вояків — із гарматами, міномета­ми, кулеметами. Із цієї зброї вороги готу­валися впритул розстріляти українських воїнів. Рахунок жертв мав піти на сотні… Олександр Петраківський по рації пові­домив про засідку і тут же прийняв бій. Давав змогу колоні, що була на підході, обрати більш безпечний шлях, без втрат.

Увесь вогонь московських окупантів був спрямований на невеличку групку розвідників. Сашко вміло керував діями товаришів, правильно зайняв оборону. Своєю безстрашністю додавав сил по­братимам. Коли в одного з них, молод­шого сержанта Олексія Рябчича, під час нерівного бою злетіла кевларова каска, командир підповз і одягнув на його го­лову свій шолом. Це й врятувало воїно­ві життя — як виявилося згодом, у «пода­ровану» каску Петраківського вп’ялися з десяток осколків…

Залишившись без захисту, Сашко сам відчув у собі розпечений ворожий метал — поранений у голову командир спливав кров’ю. Але продовжував керувати боєм. Кількох своїх солдатів, яких підкосила ворожа куля, відтягнув у безпечне місце, вони вижили.

Коли згодом прийшла підмога й пора­нених евакуювали у тил, офіцер Петра­ківський відмовився від першочергової допомоги хірурга — прийняв її лише піс­ля того, як переконався, що медики дали раду всім його солдатам.

А потім сталося найстрашніше. Ще ввечері Сашко телефоном із харківсько­го госпіталю напівжартома розмовляв з батьком, а наступного ранку пішов на операцію з видалення осколків у голо­ві — і після втручання нейрохірургів впав у кому. Серце зупинилося. Неймовірни­ми силами зуміли його «завести». Але повернути до тями капітана не вдалося. Згодом спеціальна комісія встановить, що медики припустилися кількох поми­лок, які й призвели до сумних наслідків (зокрема, ввели завелику дозу наркозу).

Кілька місяців Сашка лікували у львів­ському госпіталі. Щоб збити гарячку, яка піднімалася до критичного рівня, воїна обкладали пляшками з льодом. За між­державними угодами німецькі лікарі поо­біцяли взяти Сашка й інших воїнів у свою клініку, але коли побачили його стан, від­мовилися від цього наміру — казали, що офіцер помре ще під час польоту…

Справжніми ангелами-хоронителя­ми Олександра Петраківського весь час були його мати й батько. Тетяна Ники­форівна (теж військова) і Петро Станіс­лавович не відходили від сина ні на хви­лину, усі сім років несли біля нього свою важку батьківську вахту. Супроводжува­ли сина на лікування у польську Ілаву, до Ізраїлю, в США. Коли всі доброчинні ко­шти вичерпалися, Петро Станіславович оголосив, що хоче продати синову Золо­ту зірку — тільки щоб лікування не припи­нялося…

У київському госпіталі Сашка (на ві­йні мав позивний «Фартовий») поміс­тили у «фартову» палату, де з того сві­ту повернули генерала, героя боїв на Савур-могилі Ігоря Гордійчука. У Поль­щі, за порадою фахівців, молодого бать­ка пробувала «збудити» своїми обійма­ми маленька донечка Настя. У Штатах намагалися повернути свідомість укра­їнського воїна з допомогою собаки-те­рапевта. Як розповідав нам Петро Ста­ніславович, японці, які консультували українських медиків по комп’ютеру, про­понували вживити у тіло Сашка спеці­альний чип, який мав підтримувати його життєві сили — але, на жаль, не міг би ра­зом із нейронами відновити отого без­страшного хлопця, яким усі знали капі­тана Петраківського. На такий чип батьки не погодилися.

А на схилі нинішнього літа зоря-доля Сашка закотилася за обрій…

В одному із армійських телерепорта­жів довоєнної давності цей хлопець ро­мантично розповідав журналістці про свої неймовірні пережиття від стрибків з парашутом: «Таке враження, ніби поєд­нався з небом. Летиш собі: голубе небо, земля, птахи…»

Відтепер у цьому небі, у цій землі, між цими птахами Олександр Петраківський назавжди.