«Можливо, через п’ять років перестануть казати, що нищу вишиванку, і зацінять те, що роблю…»

Про це гово­римо з відомою українською дизайнеркою в авторському проєкті «Балючі теми».

«Першу колекцію дошивала у поїзді на коліні»

— Оксано, коли ви вперше зіткнулись зі світом моди?

— Це були мої ляльки у дитин­стві. Коли не вистачало ляльок та клаптиків тканини, які я виріза­ла з маминих сукенок, з’явився олівець. Тоді я малювала ля­льок і малювала на них одежин­ки. Коли пішла у дитячий садок, до мене стояла черга з дівчаток, яким я малювала принцесок, що мали зовсім інший одяг. Про те, що є професія дизайнер, тоді ще не знала. У мене батько — профе­сор математики. І коли він дізна­вся, що хочу вступати в Академію мистецтв, у нього була істерика. Казав, що маю хороші мізки, то чого туди пхаюся, буду все жит­тя шити… Обзивали «дипломова­ною швачкою».

— В Академії ви були бун­таркою?

— Так, мене тричі виганяли з Академії мистецтв, але не ви­гнали. Декан запросив на роз­мову і запитав: «Совість є?», я сказала: «Мені не цікаво, що маю тут вчити?».

— Розкажіть про ваші перші кроки у професії, перші успі­хи…

— Ну, перші кроки були не дуже успішні. Я навчилася ха­лявити в Академії. Мене запро­сили на перший дизайнерський конкурс у Таллінн. Там зазна­ла такого провалу, що не можу передати. Зі 150 учасників була майже у самому кінці.

— А як це було? Ви у Львові відшили колекцію…

— Я її дошивала у поїзді на ко­ліні. Тому був такий трагічний фінал. Головами журі були Пако Рабан і… Вони почали це все ви­вертати.

— А там халтура…

— Не те що халтура, там нажи­во нитка на коліні зшита.

— Соромно було?

— Дуже соромно. Ця історія вплинула на все моє подальше життя. Тоді зрозуміла, що все ро­блю неправильно і що так пра­цювати у цьому бізнесі не можна.

— А перший успіх?

— Найбільше пишаюся трьо­ма показами, які зробила у Львові в театрах. Це був 1997, 98 і 99-ий роки. Перший був у Театрі Заньковецької, називав­ся «Тіні забутих предків». Дру­гий — присвячений творчос­ті Соломії Крушельницької в Оперному театрі. Третій знову у Театрі Заньковецької, і це, на­певно, був мій найкращий по­каз за все життя.

— У чому була фішка цього показу, чому «вистрілив»?

— Він не вистрілив. Журналіс­ти написали: «Жаба в пір’ї від Ка­раванської». Це було настільки зашвидко, наскільки не на часі… Мені давно кажуть, що років на п’ять випереджаю події, всі мої колекції ставали актуальними через 3−5 років. Можливо, через п’ять років перестануть казати, що я нищу вишиванку, і нарешті зацінять те, що роблю…

— Але чому «жаба в пір’ї»?

— Бо там було пір’я. Театр Заньковецької до сьогодні зга­дує цей показ… Режисер мав задумку зробити безумне дефі­ле. Концепція: жінка — п’ята сти­хія. У фіналі мало бути відчут­тя легкості, повітряності, якого треба було якимось чином до­сягнути. В аеропорту ми взяли велетенський вентилятор, який розчищав сніг на злітній смузі. Принесли в театр і поставили на сцені. Я принесла з хати дві по­душки з пір’ям. І кожній моделі дали кошик з пір’ям. Вони йшли попри вентилятор, і кожна ки­дала у нього пір’я. Вентилятор розкручувався, розкручувався і нарешті розкрутився: пір’я було на балконах, на останніх рядах…

— Такі покази дуже затратні. Це дороге задоволення. Вам фінансово допомагав чоловік?

— Він знаходив правильних спонсорів.

— Вам то виплачувалося? Ви робили у такий спосіб собі ім’я?

— Воно не виплачується до сьогодні. В Україні, на жаль, ди­зайнери не заробляють таких грошей, які заробляють всесвіт­ньо відомі бренди.

— А за рахунок чого живуть?

— Чоловіки, тати, коханці. У кого як виходить.

— Немає жодного україн­ського дизайнера, який би на своєму імені заробляв великі гроші?

— Можна заробляти гроші, за які живеш, і непогано жити. Але це не ті гроші…

— Оксана Караванська на бренді «Оксана Караванська» заробляє гроші?

— В Європі або США. У мене в Штатах був шоурум, і ми там успішно продавались.

Локдаун багато чого змінив. Зараз у мене є партнерка, яка закінчила у Лондоні коледж, і є художник з вишивки. Ми запо­чаткували новий проєкт.

— Це Ксенія Уманська, донька колишнього міністра фінансів. У вас уже був один спільний показ.

— Перший показ ми зробили у Києві.

— І одразу виникає питан­ня: зробили спільний показ, щоб через своє ім’я розкри­ти молодого дизайнера? Тато попросив, проінвестував?

— Хеллоу хейтери, хеллоу за­здрісники (сміється. — Авт.).

— Я це питання задаю, бо, думаю, воно виникає у бага­тьох…

— Так, Катя Осадча на показі так само запитала її батька, чи це він все проплатив. Так з’являються чутки і плітки. Ніхто не вірить у те, що може бути талант.

— А як ви цей талант поба­чили?

— Талант сам прийшов до мене в офіс, показав роботи, сказав, що я хотіла б з вами працювати. Я спочатку вагала­ся, зокрема і через плітки. А по­тім думаю: так, Караванська, ти стільки років живеш, невже ті плітки тобі не байдужі?

— Тобто тато перед тим не дзвонив, не просив за доньку?

— Ні.

— Дівчинка сама до вас прийшла.

— Так, вона мала мету, хотіла попрацювати з кимось із укра­їнських дизайнерів, прийшла до мене на співбесіду, і ми знайшли спільну мову.

— Якби ця дівчинка не була донькою міністра…

— По-перше, тоді він не був міністр, вже був колишнім мі­ністром. А вже коли ми поча­ли працювати, знову став міні­стром фінансів.

— Фінансово вам допома­гає?

— Ні, звичайно.

«Найкраща вишиванка — коли ніхто такої не має»

— Вас критикували за те, що вириваєте елементи ви­шивки зі старих вишиванок і потім комбінуєте…

— Коли я починала робити проєкт Vyshyvanka Couture Тре­тього Тисячоліття, розуміла, що є люди, які люблять лише кла­сичну автентику. Я виросла з цими людьми, я вчилась в Ака­демії мистецтв, там крок впра­во, крок вліво — істерика: «Як ти посміла, ти підняла руку на най­святіше!». Мої прабабуся і баб­ця, які самі вишивали, ніколи не йшли за традиційними узора­ми, треба було, навпаки, щось своє створювати. Найкраща вишиванка — коли ніхто такої не має. За моєю бабцею у церкві коліжанка ставала з листочком паперу і малювала ті взори, бо бабця нікому не давала переви­шити. Перемальовували, сто­ячи на колінах. В Лондоні одна пані прийшла до мене на по­каз і каже: «Боже, Караванська привезла порубану Україну». Ці пані вважають, що стара виши­ванка може бути тільки у музеї, вставлена у рамочку як карти­на, бо, мовляв, це цінність на­ції… Вишиванки — це одяг, вони створюються для того, щоб їх носили.

— Дехто вас звинувачує, що це варварство, що ви ви­різаєте…

— Я не вирізаю, а рятую те старе, що валялося зі страшни­ми брудними плямами. Людям носити з тими плямами? Я об­дираю полотно, яке нічого со­бою не являє цінного, а зали­шаю, власне, ту цінність, і вже ставлю її так, як вважаю за по­трібне. Це вже моє бачення.

— Як думаєте, чому вас за це критикують? Це бажання критики заради критики? Чи це заздрощі?

— Заздрість — це окрема тема розмови. Колись плакала від цього. Розповім одну історію — перша болюча рана для мене. Я вже була на українському Тижні моди, привезла свою колекцію, ми товаришували з Іриною Да­нилевською, Володимиром Не­чипоруком, засновниками Тижня моди. Вони видавали свої жур­нали, і я була на обкладинці того журналу. Сидять у кафешці на тій виставці Нечипорук, мій чоловік, а поруч сидять дві дами і між со­бою розмовляють: «Ой, а ти ба­чила Караванську на обкладин­ці?» — «Та зрозуміло, її чоловік 20 тисяч доларів заплатив». Мій чоловік і власник цього журналу це чують, хором повертаються і кажуть: «Розкажіть нам про це детальніше, будь ласка…». По­тім Володя каже моєму чолові­кові: «Богдан, де мої гроші?». Це історія, яка, напевно, переслі­дує багатьох жінок-дизайнерів в Україні. Коли ті, хто сам не спро­мігся чогось досягти, кажуть: «Та ясно, то їй все чоловік зробив!». Чи тато, коханець… Я ридала по­тім довго і нудно.

Було дуже прикро. У ті часи 20 тисяч доларів — космічна сума. Якби я мала такі гроші, на­самперед на тканини витрати­ла б, а не на своє фото в журна­лі. Або мене взяли у телепроєкт «Модний вирок». Так само скіль­ки було розмов. «Чому Караван­ську взяли? Ясно, за неї заплати­ли». Насправді мене запросили на кастинг, я прийшла, і мені тут же сказали: «Продано!». Ще мені платили високий гонорар.

«З чоловіком були підписані усі фінансові папери…»

— Розкажіть, як ви позна­йомились зі своїм чоловіком?

— Ми познайомились, коли мені було 17 років. Я навчалась на першому чи другому кур­сі. Оскільки займалася гірськи­ми лижами, поїхала виступати за Академію. Ми пішли на дис­котеку на базу Політеху. Там і познайомились. Чоловік мій майбутній був професором-по­чатківцем… Він значно стар­ший. Але ми розійшлися на 10 років. Мені, 17-річній, неціка­во було з 30-річним професо­ром, навіщо він мені був потрі­бен (сміється. — Авт.).

Потім, коли у нас почали бра­ти інтерв’ю, він, звичайно, не міг це визнати. Як це я його «бор­танула» на 10 років! Він казав: «Вона така молода коза була, що мені теж не дуже хотілось». І ми зустрілись через 10 років…

— А що ви робили 10 років?

— Жила своїм активним твор­чим життям.

— Заміж не вийшли?

— Сходила заміж, але це швидко закінчилося. Через де­сять років ми зустрілися випад­ково. Я була зі своїм черговим бойфрендом у ресторані. А він там з кимось обідав. Мене поба­чив, підійшов і сказав: «Оксано, ти мене пам’ятаєш?». Потім мі­сяців три витягав мене на каву…

— Якби не ваш чоловік, то була би сьогодні така Оксана Караванська?

— Ну, звісно, що була б! Окса­на Караванська така народила­ся і перла як танк.

— Але без фінансової під­тримки…

— Була інша фінансова під­тримка. Не факт, що цей інший чоловіком би став, але фінансо­ва підтримка була б. Його вели­кий плюс, що не звертав уваги на те, що посуд деколи не мию за собою, їсти не дуже багато готую. Він розуміє, що я — твор­ча людина. Підтримував і мо­рально, і фізично, і матеріально. Але він прекрасно розумів, якщо мені не дати робити те, що хочу, я його кину і піду далі.

— Тобто матеріально за­вжди підтримував?

— Так, але у нас завжди були підписані всі папери. Він, як банк, давав позику. Це бізнес. Не можна просто взяти гроші для бізнесу, їх треба повернути. Це правило гри.

— Повертали?

— Звісно… Не завжди (смієть­ся. — Авт.). Деколи казала: «Слу­хай, ти мені не купив шубу! Де мої «брюлики»? От вважай, що це мої «брюлики».

— А чому немає «брюли­ків»?

— Немає. У мене є чорні пер­ли за купу грошей. Чоловік по­дарував, коли народилася донь­ка. Вдягаю їх раз на п’ять років.

— Чоловік часто робить до­рогі подарунки?

— Ні, тому що ніяк не втра­пить. Одного разу на день наро­дження я прокидаюсь, він мені приносить букет і каже: «Я тобі не купив подарунка, тому що тобі знову не вгодиш». Я не з тих жінок, що подарували і «дякую, дякую, дякую»…

— Не вважаєте, що це була стратегічна помилка?

— Так. Тепер сиджу без «брю­ликів» (сміється. — Авт.).

«Мої бірки на базарі продавалися»

— Ви носите переважно свій одяг?

— Шопінг ненавиджу. Він мене виснажує. А ще коли заходжу у бутики дорогих брендів, знаю собівартість цих речей, у мене рука не піднімається заплатити такі гроші навіть на дуже вели­кому розпродажі. Повертаюся і йду геть. Взуття не виробляю, то купую. Взуття, торбинки можу купити дуже дорогі…

— Маєте на увазі, що брен­дові речі не коштують тих гро­шей, бо вони їх виробляють масово, а ваші речі дорого коштують, тому що ви робите індивідуально кожну річ?

— Скажімо, кофтинка Армані шиється на фабриці Армані, але у Китаї і тиражем один мільйон. Є різниця між тим, що шиємо ми. У мене кофтинка максимум має розмірну сітку. Мої клієнти знають, що такої самої вечірньої сукні від Караванської не буде ніде і ніколи.

— Чому українці, причому часто небагаті, готові плати­ти величезні гроші, щоб но­сити бренди?

— Це снобізм: краще я буду з голою попою, але ззовні всім покажу красиву картинку. Пре­стижність носіння українського бренду ще не вироблена. Напев­но, має минути більше часу, щоб українські бренди заробили пра­во бути нарівні зі світовими.

— А чому українські бренди за 30 років не змогли зароби­ти собі таке ім’я, аби їх хотіли носити?

— 30 років б’юся головою об стіну, намагаюся знайти цю від­повідь, і наразі не знайшла. На­приклад, у Штатах до мене на

вулиці підійшла жінка, а я була у своїй куртці чи пальті, каже: «Таке класне, де ви купили?». Їм цікаві неординарні, не­банальні речі. А в Україні бірка на чолі важливіша, аніж сама річ!

— Часто українки, особливо моло­ді, готові купувати навіть підробки, але щоб там був написаний бренд.

— Ще й такими великими буквами.

— Звідки ця брендоманія?

— Бо хочуть виглядати дорого. Див­ляться в Інстаграм на заможних бло­герок, і їм здається, якщо будуть мати брендову торбинку, то виглядатимуть так само дорого. Краще подумали б, як зробити себе привабливою не за рахунок брендів, а через прояв осо­бистості. Але простіше купити бренд і ним завіситися. Бо зробити себе при­вабливою — велика праця. Але так ти себе одразу виставляєш підробкою.

— І як цю тенденцію зламати?

— Зневажати. Коли ти нариваєшся на зневагу зі своєю торбинкою а-ля Луї Віттон, можливо, другий раз поду­маєш, чи варто її брати, чи краще ку­пити якогось американського Кель­віна Кляйна за ті самі гроші. Чи ще краще — український бренд.

— Який ваш улюблений бренд світовий?

— Дизайнер, якого дуже люблю, вже пішов на пенсію — Жан-Поль Го­тьє. Обожнюю його за нестандартний погляд на одяг і за те, що він дуже ціка­ва особистість.

— Коли йдете по вулиці, звертає­те увагу, як люди вбрані?

— За кордоном звертаю увагу.

— А в Україні?

— Нецікаво. За кордоном цікавіше вдягаються.

— Вважалося, що в Україні одя­гаються з більшим смаком, ніж за кордоном.

— Не погоджусь. Страшенно люблю поняття стильності, коли люди міксу­ють, експериментують. Європейки це роблять.

— А як ставитеся до таких брен­дів, як, наприклад, «Зара»? У чому феномен?

— Вони просто здирають основні кри­терії і трошки модифікують по-своєму, щоб їх не зловили за одне місце.

— Тобто плагіатором бути вигідно?

— Завжди було вигідно.

— Ви від цього страждали?

— Так. І мої бірки на базарі продава­лися. Було таке, що людина казала мені, що купила мою річ, а я бачу, що це не моя річ. А скільки моїх вишиванок плагіати­ли! Для чого платити Караванській кос­мічні 30−50 тисяч грн за вишиванку, якщо можна підробку за 5 тисяч купити…

— Ваша вишиванка коштує 50 ти­сяч?

— Є і 60 тисяч! Але ця вишиванка по­вністю шита вручну і така одна-єдина. У неї вкладено багато ідей, душі, і ши­ється мінімум пів року.

— Вам не здається, що українські дизайнери зловживають вишив­кою, намагаються використати ви­шиванку як безпрограшний варіант.

— Здається. Саме тому я започат­кувала Vyshyvanka Couture. Як казала моя бабця — вишиванка має бути одна і єдина.

— Ви згадували дизайнера Жа­на-Поля Готьє. В одному інтерв’ю він казав, що на початках платив гроші Мадонні, щоб вона одягала його речі. А які у вас стосунки з зір­ковими клієнтами?

— Я нікому не плачу. Вони мені пла­тять за роботу. Я за своє життя не за­платила за жодну публікацію про себе.

— Навіть якщо це дуже відома людина, ви не будете безкоштов­но давати їй вашу річ заради ре­клами?

— Можливо, в теперішніх обстави­нах бізнесу я перегляну своє ставлен­ня до цього, але я так не робила ні­коли. Можу подарувати, якщо мені сподобалася людина.

— Українські дизайнери мають шанс стати відомими світовими брендами?

— Мають, але тоді треба платити Мадонні.

Дивіться також: Софія Федина у проєкті «Балючі теми»: про голодне дитинство, стосунки з Порошенком, «Голос країни», Моргенштерна