«Чимало разів мене не затверджували на ролі, бо мав… «антисоветское лицо»

«Акторська професія — це лотерея»

— Ви народилися на хуторі. Яким було ваше дитинство?

— Мій хутір — за півтора км від Олеського замку. Батько працював у Львові на старому складі. Приїжджав на вихідні додому на хутір. Добиратися було важко. Він зазвичай вночі приїжджав. Наша хата була метрів 600 від лісу. Одного разу, це був 1953 рік, мені було п’ять років, батько приїхав вночі, і раптом — грюкіт у двері. Пам’ятаю, батько стояв з сокирою біля п'єца. Мати кидалась йому на груди та кричала: «Славку, не треба!». А батько кричав: «Я їх порубаю!». Виявляється, це прийшли хлопці з лісу, хотіли щось погане вчинити. Річ у тім, що батьки перед тим ходили у місто. А якщо хтось ходив у місто, значить, не просто так. Вночі приходили хлопці поїсти, і, мабуть, вони боялися, що ходили мельдувати на когось. Батьків приятель сказав: «Славку, втікайте, бо завтра прийдуть інші, і може бути біда». І ми втікали.

Пригадую, як ми стояли на станції Ожидів і товарний поїзд нас підібрав. Їхали разом з машиністом до Львова.

— Коли батькам сказали, що хочете бути актором?

— Не пам’ятаю як, але десь у шостому класі мене занесло у Театр ім. Марії Заньковецької. Згодом у театральний інститут мене готував Святослав Максимчук. Якось я попросив його познайомити мене з Федором Стригуном. Стригун і його дружина Таїсія Литвиненко жили у гримерці. У них тоді синок народився, і прямо у гримерці сушилися пелюшки… Тася запитала у Максимчука, що то за хлопець? Сказав, що готує мене у Харківський театральний інститут. А вона: «Та пішов той харківський інститут! Нехай вступає на кінофакультет у Києві».

— Коли ви відчули у собі акторський поклик чи талант?

— Акторська професія, особливо у кіно, це лотерея, багато залежить від випадку. Можна бути дуже талановитим, а кар'єра не складається. Тебе або виграли, або програли…

— Я брала інтерв'ю в акторки Ніни Набоки, і вона також сказала, що в акторській професії багато залежить від удачі. Вам щастило?

— Мені так. Хоча багато разів мене не затверджували на певні ролі. Вже коли я працював на кіностудії Довженка, директор студії Василь Цвіркунов, останній чоловік Ліни Костенко, за рік до своєї смерті каже мені: «Прийди на студію, я тобі дещо покажу». У ті часи були засідання парткому, де затверджували актора на головну роль. І він мені показав запис з архіву: «Гаврилюка нельзя утверждать на какую-то определённую роль, потому что у него антисоветское лицо». Який маразм!

— Після першого курсу ви знялися у своєму першому фільмі «Анничка»?

— У першому фільмі я знявся ще у першому семестрі. Укртелефільм знімав фільм «В неділю рано зілля копала». Я грав Гриця. Вважаю, мене запросили у цей фільм лише за зовнішніми ознаками. Бо яка там могла бути майстерність?!

А на фільм «Анничка» у мене була дуже погана проба. Борис Івченко, режисер цього фільму, поставився до мене… ніяк. І мене не затвердили. Я поїхав у село, якраз канікули почалися. Їду на хутір на велосипеді, озираюсь, а за мною їде таксі. Сигналить. Я зупинився, звідти хлопець мені каже: «Іване, ми приїхали по тебе». А фільм з іншим актором вже знімається у Карпатах. Боря Івченко такого актора затвердив, що слів нема. Іван Миколайчук йому й каже: «Боря, повертай Івана, нехай він зіграє».

— Були щасливі у той момент?

— Був радий, але для мене це був великий екзамен. Дуже боявся. Завтра має бути зйомка, а я вночі думаю: «Боже, хоч би відмінили зйомки?».

У ті часи режисер і актор були друзями. Кіно для нас було як релігія. І вдень, і вночі тільки про кіно розмови. Хоча тоді були страшні речі. У кожній знімальній групі було кілька стукачів. Один на зарплаті, інших завербовували за якусь провину. Люди, в колі яких я був, могли сваритися між собою, могли послати одне одного, але лише на ниві мистецтва. Ніхто нікого не продавав, і всі ненавиділи радянську владу.

— Про яке коло мова?

— Іван Миколайчук, Боря Брундуков, Параджанов Сергій Осипович, Льоня Биков, Лесь Сердюк, Ада Роговцева. Звісно, було декілька засранців. Коли я став народним депутатом, багато дізнався, зокрема і про декого з рідного Львова. Коли тут відкривали студію «Галфільм», мене раптом забрало КДБ.

На мене написали лист деякі колеги, здавалось, рідні мої люди, з якими юність провів (було вісім підписів). Написали кляузу, що я антирадянський елемент. КДБшники майже дві доби тримали мене у спеціальній кімнаті у готелі «Львів» (нині «Жорж»), поки Марчук Євген Кирилович не подзвонив і не сказав: «Не рухайте цього хлопця». Тоді мене випустили і купили квиток СВ до Києва.

— Який то рік був?

— 1989-ий, здається.

— Це вже на зламі було. Вже була перебудова…

— Ніхто не вірив, що цей злам станеться .

— Чому колеги на вас «стукнули»?

— Заздрість, бо я приїхав до Львова «Галфільм» робити. Вся увага, зокрема журналістів, була до мене прикута. А вони виявились ні при чому…

«Найскладніша моя роль — Кармелюк»

— Яка роль була для вас найскладнішою?

— Роль Кармелюка в однойменному фільмі. Я там сценарій сам переписував. Цей фільм — замовлення центрального телебачення росії. Сценарій був написаний російською мовою, і фільм знімався російською. З режисером кожен день сварилися. Пишаюся цією роботою. Я знявся у близько 100 фільмах, з них — 70 головних ролей.

— Якби ви склали рейтинг своїх ролей у фільмах? Кармелюка, я так розумію, ви ставите на перше місце. А ще?

— «Спокута чужих гріхів». Фільм 1978 року. Номінувався на Державну премію ім. Т. Шевченка. Ми вже навіть зробили фотографію, яка мала вийти в газеті «Радянська Україна». Аж раптом премію Шевченка дали директору студії Довженка Путінцеву Альберту Григоровичу, який написав сценарій за мотивами мемуарів Леоніда Брежнєва. Також пишаюся роллю у фільмах «Гори димлять», «Легенда про княгиню Ольгу», де я боровся зі справжньою ведмедицею. Цю ведмедицю привезли з тули, із зоопарку. З ведмедицею мав боротися дублер, дядя Вася. Але у дяді Васі живіт починається від бороди. На той живіт можна було поставити дві гальби з пивом. Як його не одягали, як йому бороду не клеїли, видно, що це інша людина. Тоді кажу режисеру: «Юрію Герасимовичу, давай я це зроблю». Він на мене дивиться і каже: «Іване, хочеш, щоб вона з тебе скальп зняла?». Але діватись нікуди. Йду на ведмедицю. Її звали Маня. Взяв цукор і шматочок хліба. Підходжу. Маня простягає до мене лапи, я рукою обхоплюю її шию, вона повертає до мене морду, даю їй цукор і починаю валити. Кажу: «Маня, падай, падай!». І Маня впала. Я поборов ведмедицю. Думаєте, хтось хоча б дякую сказав… Дядя Вася підійшов до мене, а в «бобику», що нас возив, лежало кілька пляшок теплої горілки, бо то був серпень. Питає мене: «Ваня, у тебе є щось бухнуть?». Я дав йому пляшку горілки. І вперше у житті бачив, як людина залпом пляшку випила.

— У радянські часи вам і багатьом вашим побратимам, гарним українським акторам, доводилось грати суперечливих героїв — поліцаїв, комуністів, комісарів. Чи розуміли тоді, що ваш талант використовують з певною пропагандистською метою? І чи була можливість відмовитись від ролі?

— На перших етапах мого творчого життя, і, як я розумію, Івана Миколайчука та багатьох моїх товаришів, ще не було глибокого розуміння і ненависті до радянської влади. Країна перемогла у війні, і так далі. Відмовитися завжди була можливість. І відмовлялися. Але вже у наш час, за незалежної України, той же Остапчик Ступка, син Богдана Ступки, коли московська студія йому запропонувала зіграти в українофобському фільмі «Ми з майбутнього», зіграв страшного бандерівця, вкрай негативного персонажа. Багато акторів відмовились грати, хоч пропонували великі гроші порівняно з тими грошима, які ми заробляли свого часу. Або мої земляки з театру Заньковецької, вже не пам’ятаю прізвищ, знімалися у польському антиукраїнському фільмі про Волинь. Хлопці, що ж ви за гроші так дешево продаєте Україну?!

— Пригадуєте курйозні випадки з творчого життя?

— Пригадую випадок з Борею Брундуковим. Були у радянські часи так звані декади мистецтв — 15 республік звітували перед москвою. Від України їхали театри, творчі колективи, кіностудія Довженка. І був прийом у георгіївському палаці. Броник на цьому прийомі сидів навпроти однієї дуже відомої актриси, не буду називати прізвища, яка напередодні отримала звання народної артистки України. Вона з Західної України. Дуже погано говорила російською мовою, а тут «на русском языке» почала дякувати Брежнєву, який був присутній на цій зустрічі. Дякує і дякує. Брундуков налив собі віскі, яке було на столах. Уже випив. А вона далі говорить. Біля нього був включений мікрофон. Він не витримав і каже: «Іди його ще в сраку поцілуй».

«Я не поставив крапки у своїй творчості, у мене там три крапки»

— Чи була роль, за яку вам досі соромно?

— Була. Був такий фільм «Зоряний світ». Його знімала студія Довженка разом з «Узбекфільмом». Це була жахлива робота. Там режисер — повний придурок. Не треба було погоджуватися на ту роль, бо я знав, що він придурок. Я грав червоноармійця, це — Громадянська війна, басмачі і все таке. Погано там працював, бо не витримував маразму, який пропонував режисер. А воно на екрані видно.

— На які компроміси вам доводилось іти заради ролі?

— Заради ролі я ніколи не йшов на компроміси. На жаль, чимало хороших артистів, зокрема жінок, заради ролі принижуються, йдуть на негідні вчинки.

Якщо на таке погоджуєшся, ти вже раб у режисера. Я ж не поставив крапки у своїй творчості, у мене там три крапки. На жаль, уже давно в кіно знімався і не знаю, чи фізично витримав би. Але я би хотів, щоб наприкінці свідомого життя була якась робота, якась роль, щоб не просто знятися в кіно, а прозвучати. Щоб була якась серйозна робота. А така робота могла бути. Я надіявся на фільм «Захар Беркут», який недавно зняли і який не має жодного відношення до Захара Беркута Франка, причому за всіма параметрами. Там головну роль грає американець. Він хороший артист, але він не Захар Беркут, і він не українець. Як сказав би Миколайчук, у нього обличчя як куряча срака. Дружина Захара Беркута з накачаними губами. Це просто жах. Єдиний Санін знімає нормальне кіно.

— До речі, що ви думаєте про фільм «Довбуш»?

— Геніальний фільм. І з точки зору режисури, і акторства, і операторського мистецтва — все зроблено на вищому рівні.

— Не прикро, що вас не запросили?

— До певної міри прикро, звичайно. Санін мене зустрів десь рік тому в Івано-Франківську. Кинувся до мене: «Я про тебе думав, я про тебе думав. Я хотів…»

— Чому вас не запрошують зараз зніматися у кіно? Ви казали, що це лотерея, випадок. Удача відвернулась?

— Удача, може, і не відвернулася, різко змінилися епоха, люди. Молоді хлопці і дівчата, які зараз роблять кіно, вже не знають, хто я. За останні три чи навіть чотири роки я перший раз у вас на інтерв'ю. Та були у мене якісь ювілеї, думаєте, хтось згадав, привітав, щось написав? Наше суспільство починає цінувати митців після смерті, коли поховають, тоді дуже гарно розкажуть про тебе на поминках, гарно вип’ють за упокій. Посмертно дадуть звання Героя чи народного артиста.

— Івану Миколайчуку навіть посмертно не дали звання народного артиста чи Героя України… Наприклад, Яремчуку та Івасюку дали Героя посмертно. Нема кому за Миколайчука слово замовити.

— Іван був би проти. Він був ідеалістом. Крім того, вважаю, не можна давати звання Героя України за те, що ти гарно зіграв роль або гарно заспівав. Герой України — людина, яка йде на самопожертву за свою країну. Тобто вчинила щось героїчне. Інакше саме звання Героя нівелюється. Ніна Матвієнко — Герой України. Вона чудова співачка. Чи Василь Зінкевич — Герой України. Вася Зінкевич зі сцени Палацу «Україна» казав Кучмі - ви наш батько. Хто тебе за язик тягне? Тепер він Зеленському те саме каже, який дав йому звання «Легенда України». Є у нас ще одна «велика співачка» — Софія Ротару. Під час війни їздила в росію, на день защитника отечества виступала перед «высшим военным составом» російської федерації. Недавно Зеленський дав їй відзнаку «Легенда України». А її син з онуком, як тільки почалось широкомасштабне вторгнення, втікали через Молдову в Румунію. Який сором! Вона собі живе у Лондоні…

— Ви, до речі, не були навіть членом компартії?

— Ніколи. І Миколайчук не був членом компартії. Я — лауреат премії лєнінского комсомола. Після вручення премії мене запитали: «А как вы к комсомолу относитесь?». Ну, ми вже трошки відзначили цю премію, були трохи бабахнуті. Я кажу: «Отношусь как к гитлерюгенду». «Вы имеете ввиду саму структуру?». Кажу: «Да, да, саму структуру». Знаєте, яка найстрашніша біда для України і для всіх пострадянських республік? Що комунізм не засуджений, що комунізм не мав свого Нюрнберзького процесу. Поки цього не буде, добра на цій землі не буде. Навіть якщо війна закінчиться.