«Коли спитаєте моїх дітей, нащо потрібен батько, скажуть: «Щоб ми не були биками» (відео)
Відверта розмова з лідером гумористичниго проєкту «Наші без Раші» Романом Гапачилом
Хто не дивився в Інтернеті скетч проєкту «Наші без Раші» під назвою «Росіянин у Львівському аеропорту», той багато втратив. Кидайте все і негайно шукайте це відео! На сьогодні воно є рекордсменом за кількістю переглядів — понад мільйон! А засновником проєкту, автором скетчів і актором є львів’янин Роман Гапачило.
Свого часу він був капітаном львівської команди КВК «Набла», виступав у дуеті «Колєги», був одним з провідних акторів «Вар'ятів-шоу». І нарешті створив власний гумористичний проєкт «Наші без Раші». Це — якісний український патріотичний гумор. Наразі їхні скетчі можна подивитися лише в Ютюбі. Виявляється, такий гумор не цікавий провідним українським телеканалам. Дуже шкода…
Я зустрілася з Романом і записала велике інтерв’ю, де ми поговорили і про його дитинство, і про виступ у Москві, і про бійку з Притулою, і, звичайно, про заробітки українських гумористів.
— Роман Гапачило… А ваш батько, наскільки я знаю, Гопачило? Чому так сталося?
— Було таке. Він мав радянський паспорт, коли відбувся перехід до України, і лише у нього залишилося прізвище Гопачило. Припускають, що воно походить від слова «гопак». Коли прийшли російські рєбята, то казали на свій манір — «ґапак», то й написали Гапачило. Але зараз тато змінив паспорт, і тепер усі ми маємо Гапачило.
— А не було думки зробити усім навпаки — змінити на Гопачило?
— Не знаю, не знаю… Гапачил дуже багато. Особливо у Городку, що біля Львова. Там епіцентр Гапачил (сміється. — Авт.). Одного разу я вів корпоратив, і у мене була співведуча. Знайомимося, я кажу: «Роман Гапачило», а вона: «Христина Гапачило». Питаю: «Ви хто?». «Міс Політехніка». Кажу: «Непогано, непогано». Ми гарно провели цей захід і більше у житті не бачились.
— Розкажіть про своє дитинство. Яким воно було?
— Я народився на Патона. Це у Львові такий район, як у Києві Троєщина. У дев’яності роки там дитину треба було чимось зай-няти. І мама віддала мене на… народні танці. Батьки вибирали між народними танцями і футболом. Тато був футболістом аматорської ліги, а мама займалася народними танцями. Вважаю, це було дуже важливе рішення — віддати мене на танці. Там я звик до сцени. Об’їздив чи не всю Європу з танцями. Місяць в Італії танцював, заробив хворобу, після якої не міг ходити, бо дитина не витягувала три концерти на день по 11 танців.
Був такий танець — «Миколка». Я і 15 дівчат.
— А як хлопці з двору чи зі школи ставились до того, що ви на танці ходили?
— А я був хамелеоном: після танців одягав хлопчачу робу, сємки… Мусиш бути частиною того хлопчачого колективу, щоб виживати на районі. А на танцях виховувались певні цінності.
— Які?
— Що треба «пахати». Нічого так просто не дається. Наприклад, є трюк у гопаку, його треба зробити. А він не виходить… І будеш «пахати», поки не вийде. Талант мати мало. Таланту, як кажуть, не проп’єш. Хоча у нас з Володимиром Жоглом був дует «Колєги», і ми перед виступом казали: «Зустрічайте, дует „Колєги“ довів, що талант можна пропити».
— Як вас виховували? Це було суворе виховання? Чи ви були улюбленцем?
— У сім’ї була складна ситуація з коштами, батько поїхав на заробітки в Ізраїль. Сім’я не платила за комунальні послуги десятками років, мала «мільйонні» борги. П’ять років батька не бачив. Якраз коли був тінейджером, років з 12-ти до 17-ти. Багато пропрацьовую з психотерапевтом цей момент, коли батька поруч не було саме тоді, коли я потребував його підтримки та поради. З іншого боку, тоді чітко розумів, що усього мушу досягти самотужки. Мамі було важко зі мною. Був момент, що міг піти з дому… Мама працювала продавцем у магазині продовольчих товарів.
Коли батько повернувся з Ізраїлю, я вступив до університету ім. Франка. А потім тато поїхав на заробітки у країну-агресор. Коли повертався додому, в потязі у нього вкрали всі гроші, що заробив. Пам’ятаю, він прийшов до нас зі сестрою і каже: «Тепер кожен сам за себе». І я з дитинства сам заробляв гроші. У мене був перший комп’ютерний клуб на районі. Батько купив мені комп’ютер, коли був в Ізраїлі. І до мене приходили діти, щоб на ньому побавитись. Один, другий, третій, п’ятий, шостий — уже ціла кімната. Тоді кажу: «Хлопці, це все класно, але гривня пів години». Було таке, що я граю у футбол, вдома мама. Дитина приходить, кладе гроші, сідає за комп’ютер, і я ввечері «забираю касу». Мені тоді було 12 років. І я мав до 100 грн на місяць.
— Почуття гумору від кого? Мама з татом такі ж гуморні?
— Ні, вони дуже серйозні. Не можу сказати, що я гуморний. Я не комік. Мені подобається англійське слово «комідієн» — той, хто створює комедію. А комік — це той, хто смішний, жартівливий. Я більше «кріейтор» — той, хто створює. Мені 36 років, я віцепрезидент IT-компанії, попрацював в Азії, зокрема у Гонконгу, у Китаї. Тобто мав різний досвід. А почуття гумору мені допомагає у житті.
— Як?
— Ось приклад. Я студент, живу на Патона. Це був 2001 рік, я студент першого курсу. Ходжу у зал, качаюсь. Одного разу йду із залу — він був у приміщенні Палацу культури, а в залі відбувається «Університетська осінь», тобто студентський КВК. Подивився, і мені взагалі не смішно. Кажу собі: «Я зроблю смішніше». Відтоді почав дивитися усі ігри КВК. І зрозумів, що можу зробити краще…
Я купив собі блокнот, купив 25 відеокасет і записав весь російський КВК. Усе передивився і виписував жарти, які мені сподобались. Аналізував, як формуються жарти. Знайшов п’ять-шість прийомів, як цей гумор працює. І потім створив команду «Набла», і ми одразу виграли «Університетську осінь».
Команді потрібні гроші. Обійшов всіх: Coca-Cola, «Галка», «Світоч», «Львівське пиво»… І прийшов в IT-компанію Softserve. Там мені кажуть: «Ви студенти-айтішники?» «Так, ми айтішники». «Це круто, ми IT-компанія, будете нас популяризувати. Скільки вам треба?». Кажу: «Тисячу гривень». На той час за цю тисячу я одягнув команду з 16 людей. Потім усю нашу компанію працевлаштували в Softserve. І от питання, як мені допомагає гумор? Я знайшов першу роботу, на ній заробив свої перші гроші, купив першу машину…
— Яку?
— До речі, досі на ній їжджу, вже 13 років. Mitsubishi Outlander. Тоді нову купив. Взяв кредит, авто коштувало 25 тисяч доларів. А у мене зарплата була 300 доларів. 7 років віддавав кредит. У 2008 році долар злетів. А у мене кредит був у доларах. Набрав весіль, був ведучим. Період новорічних корпоративів. І у мене кожен день — новорічний корпоратив. Тоді працював у «Галіні Бланці», продавав кубики, вчився на 5-му курсі, тобто ще мусив їздити на пари, а увечері вів корпоративи. Спав по три години. І десь на 12-й корпоратив, а святкував тоді Автобусний завод — 300 людей — я імена і прізвища всіх, хто виступав з тостами, переплутав, сказав: «Не треба мені ваших грошей, я спати». І під час забави пішов додому.
— Як познайомились зі своєю дружиною? Чим її взяли? Жартами?
— Напевно, ні. Ми познайомились на роботі, це був службовий роман.
— Як освідчувались?
— Це найкраще запитання, яке могли мені задати. Бо зробив неймовірну пропозицію. А Таня якось так: «Ну, окей». Ми тоді жили у Києві. Я підійшов до хлопців з «Мама хохотала». Кажу їм: «Хочу зробити пропозицію. Маю ідею, допоможете реалізувати?». Ми винайняли кінотеатр «Жовтень». Це була неділя, кажу: «Таню, давай у кіно підемо?». Глядачі у кінотеатрі були підставні. Ми купили квиток, сідаємо на свої місця, йде фільм. Фільм я дав. І в кінці фільму, коли вже йдуть титри, з’являюся на екрані я і під її улюблену пісню Creep групи Radiohead кажу: «Виходь за мене заміж!».
Вмикається світло, і всі люди в залі тримають шампанське. Вона каже «так».
— Яка у неї була реакція?
— Було темно, я не бачив. Потім перепитував, сказала: «Було добре, сподобалось, дякую тобі». Тетяна не дуже романтична людина, вона раціональна.
— У вас двоє синів. Як їх виховуєте? Хто більше балує дітей — батько чи мама?
— Я балую більше. Я з ковідом лежав у лікарні 11 днів, то коли приїхав додому, діти були ідеальні. Такі чемні, виховані.
— А якщо хочуть, щоб їм щось купили, кого просять — маму чи тата?
— Купити якраз маму просять. Коли спитаєте моїх дітей, нащо потрібен батько, скажуть: «Щоб ми не були биками». Я кажу: «Тато для того, щоб вас навчити, як жити, а не — „купи“. Мене звати „купи“? Я Роман Степанович. До мене з таким словом не підходити. Якщо маю бажання вам щось купити, куплю». У них є власні гроші, які заробляють за певні досягнення. Вони ходять у школу «Вільних і небайдужих», у них там є своя валюта, а в нас удома конвертація. Наприклад, хочуть телефон. Кажу: «Мужики, є два старі телефони, мій і мамин, їх треба зремонтувати. Ремонт — п’ять тисяч гривень. Назбираєте, будете мати телефони».
До речі, тільки недавно купив собі останній iPhone, довгий час ходив зі старенькою Nokia. Коли їхав у відрядження до Лондона, шеф сказав мені: «У Лондон з таким телефоном не їдь». І я за годину до відльоту купив iPhone. Я не женусь за новомодними речами. За 2020 рік не купив собі жодної речі…
— Повернімося до КВК. У 2008 році ваша команда «Набла» поїхала до Москви на масляковський КВК. Коли згадуєте ту поїздку, ту гру, які з’являються відчуття?
— (Довга пауза. — Авт.). Що нас використали. Ми були наївні. На що могли там розраховувати? Ми — україномовні хлопці і дівчата. Виступати російською вільно нам складно. Але нас запросив сам Масляков. Коли Масляков каже: «Я хочу видеть этих ребят в Москве», — це не обговорюється. З Мінська, з команди Білоруського державного університету, ми запросили авторів, щоб нам допомагали готуватися. Нам потрібні були люди, які думають російською.
— Адаптують вас?
— Так. Ми приготували купу смішних жартів, а нам кажуть: «Про газ что-нибудь нужно». Всі наші жарти бракують. Кажуть, про Україну щось…
— Щось поганеньке?
— Так. У нас навіть були конфлікти в команді, декілька людей хотіли їхати додому, казали: «Не будемо цього робити». Тоді ми вирішили, оскільки вже приїхали, обведемо їх навкруг пальця. Якщо хочуть про газ, то щоб мінімально.
— Після КВК ви працювали у «Вар'ятах-шоу» і мали конфлікт з Сергієм Притулою. Навіть побилися. Що сталося?
— Думаю, я став токсичним. Мені не подобалось, як розвивається колектив, не подобалось, куди ми рухаємося.
— Наскільки я знаю, «Вар'яти-шоу» — це ваша ідея.
— Так, це наше шоу. У нас в Чернівцях було шоу, яке називалось «Чорний гуцул». Я організував його разом з Іллею Климом, з яким зараз працюємо у «Наших без Раші». Тоді ведучий був афроамериканець — «Чорний гуцул». Але колектив той самий, що у «Вар'ятах». Тобто все те саме, тільки інший лідер, ведучий. Одного разу Притула приїхав у Чернівці вести відкриття нічного клубу. Коли побачив наш виступ, що ми зробили з залом, запропонував робити шоу разом. Я тоді мав дует з Володькою Жоглом. І ми прийняли рішення, що «Чорний гуцул» закриваємо, а Притула стає ведучим замість нашого афроамериканського колеги. Робимо новий проєкт- «Вар'яти-шоу». По суті, проєкт «Чорний гуцул» перейшов у «Вар'яти-шоу».
— А що стало причиною бійки?
— Думаю, емоційна глупість двох людей, спровокована мною.
— Що вас не влаштувало?
— Мені не подобалося, який робимо гумор. Крім того, у мене був конфлікт з Володимиром Жоглом, який і спричинив все. Володимир брав наші жарти і виступав з іншою людиною за гроші. Я про це випадково дізнався. Він попросив забрати його з ресторану, де начебто відпочивав, — ми маємо їхати на корпоратив. Сиджу в автомобілі, чекаю його під під рестораном. Його довго нема. Тоді заходжу у той ресторан, а він з іншим хлопцем перед публікою виступає з нашим матеріалом. Я забираю мікрофон і кажу: «Дуже смішно, Володимире, можна замість Максима (той хлопець, що з ним виступав), я зіграю цей номер?». І вийшов з ресторану. Ми разом сіли в автомобіль, але не спілкувалися… Після цього сказав, що більше з ним працювати не буду. Замість нього взяв в дует Віктора Розового з «Загорецької». Притулі це не сподобалось, він казав миритись з Жоглом. Одне слово, конфлікт з Володею зіпсував
стосунки з Притулою. Він став на бік Володимира Жогла.
Коли я пішов з «Вар'ятів-шоу», одночасно звільнився з IT-компанії, в якій працював, і переїхав жити до Києва. Цей момент згенерував великі зміни у моєму житті.
— З Притулою досі не помирилися?
— Ні. Ми раз бачилися у літаку, просто пройшли повз. Мене всі запитують про ту бійку… А була інша бійка, цікавіша, коли ми з Притулою бились по той бік барикад, в одній команді. Він у Севастополі святкував 30-річчя. І там якийсь чоловік попросив у нього автограф. Сергій йому сказав, мовляв, «іди звідси». Той: «Я лише прошу просто автограф». І Сергій його вдарив. Тут вибігає його друг, якийсь каратист, і починає нас всіх «глушити». Це все переросло у велику бійку. Можна було просто дати автограф…
— Ідея шоу «Наші без Раші» — Україна — це круто…
— Я у це вірю. Я працюю у такій країні, у своїй бульбашці. Працюю в IT-індустрії, де середня зарплата — 3000 доларів на місяць.
— Але це виняток, а не правило.
— Але ця індустрія створилась, то чому згодом не утворяться інші індустрії? Комплекс меншовартості треба вбивати у кожному українцеві. В Україні ми робимо продукт для топових компаній світу. Всю навігацію для BMW чи Audi роблять у Львові, у моїй компанії. В нашій індустрії працює 200 тисяч інженерів, які створюють продукти і для Google, і для Facebook, і для YouTube.
— Ваше ставлення до президента Зеленського?
— Думаю, він справді хотів щось змінити. Він не розумів, що таке Україна. Жив у своїй країні, для якої виступав. Країна — це не медіа-холдинг, який ти збудував і годуєш контентом людей. Коли ти президент, людей контентом, обіцянками не прогодуєш. Він не має таланту, можливості і досвіду щось зробити на посаді президента. У нас в команді є людина, яка за нього голосувала. Ми з ним працюємо, перевиховуємо. Йому з цим жити, ну, він вже вибачився.
— Ваш найвдаліший жарт?
— Мабуть, перший, який написав. Це як перше кохання, яке пам’ятаєш все життя. Він студентський, примітивний, але колектив сказав: «Це смішно». «Одну ногу не голила і зв’язала собі светер. Другу ногу не голила, нащо мені другий светер?». Я його написав років 15 тому, і те, що зараз пишу, дуже відрізняється від перших жартів…
— Справді, зараз у вас не тільки соціально-політичний, а геополітичний гумор…
— Бо не можна стояти осторонь того, що відбувається. В моїй країні війна, у мене два сини, і я не воюю. Але маю щось робити.
— Але ви їздили з виступами на передову, були в Авдіївці… Гумор вам гроші приносить? Ви заробляєте на цьому?
— Фінансово не заробляю. Я реінвестую далі у продукт.
— Це зараз. А раніше?
— Це завжди був хороший плюс.
— А який період був «найжирнішим»?
— Мабуть, «Вар'яти-шоу». Я тоді заробляв більше, ніж в IT. Десь три-чотири тисячі доларів на місяць.
— А ви зараз ведете якісь заходи, весілля?
— Ні, нічого не веду. Ще у 2008 році, коли був кредит на машину, останній раз провів весілля. Я колись сказав Притулі, що проведу весілля дорожче, ніж він. Але там така цифра, що мало хто заплатив би.
— Скільки?
— 13 тисяч доларів.
— А якщо зараз запропонують 13 тисяч доларів?
— Відмовлюся. Можемо виступити на весіллі колективом «Наші без Раші».
— Коли востаннє на весіллі виступали з номером?
— Місяць тому.
— Скільки коштує замовити вас на весілля?
— 1000 доларів. Ми вдвох з Іллею Климом приїдемо, виступимо хвилин 15. Але це будуть люди, які мають зв’язок з нашим колективом, підтримують нас… Мені важливо, для кого я виступаю.