«Термінатор» із Давидова

Атовцю Роману Максимцю виповнилося 36 років. Привітала його у Фейсбуці волонтерка Леся Менкуш-Мальків. «Роман Максимець. Мій земляк (Роман з Давидова Пустомитівського району Львівщини. — Авт.). Зараз його називають «Термінатором», хоча насправді він «Іспанець». До війни працював за кордоном (Роман був на заробітках в Іспанії, займався ремонтами. — Авт.), за це побратими й дали йому такий позивний, — розповіла волонтерка. — Але він там не сховався, як сотні його земляків, а вже з початку окупації наших територій став бійцем 46-го окремого батальйону «Донбас-Україна».

«Чому «Термінатор»? — веде далі Леся Менкуш-Мальків. — Тому що в липні 2016 року під Мар’їнкою Роман підірвався на міні, ви­конуючи бойове завдання… Втратив обидві ноги, руку… Дуже постражда­ли очі й обличчя. Відтоді продовжує бо­ротися за повноцінне життя. Подоро­жує світом (зараз, через епідемію, трохи менше). Навіть плаває у басейні, випро­бовуючи новий спеціальний протез.

А минулого року Роман одружився! І те­пер він — багатодітний батько, бо у його дружини, сестри загиблого побратима, троє дітей. Йому 36, і попереду — нові до­сягнення. Бо ж він таки Залізний Воїн!".

Телефоную до Романа, аби запитати про його мрії та плани на життя. Прошу його говорити трохи голосніше, відпові­дає: «У мене слуховий апарат „гавкнув“, тому говорю з вами через навушники. Але тоді звук гірший».

Роман небагатослівний. На життя не нарікає. Тримається мужньо і не зізнаєть­ся, яка йому потрібна допомога. Попри те, що у нього чотири протези — на двох но­гах, руці, а тепер ще й око прооперували (раніше носив пов’язку, тепер має очний імплант). Я запитала, чи фінансує держа­ва його реабілітацію. Відповідає: «За дер­жавні кошти лише раз їздив до Італії — там проводили протезування за новітніми тех­нологіями. Це було 2017 року».

Коли атовець йде плавати у басейн, теж за це платить. А ще Роман зізнаєть­ся, йому часто доводиться користуватися послугами таксі. «На таксі ніяких коштів не вистачить, — каже Роман. — Якби на Львів­щині було соціальне таксі, то ним би мали змогу користуватися не лише атовці, а й усі люди з особливими потребами. Я час­то їжджу поїздом. Пів року плачу 50%, пів року — 100% вартості квитка. Але коли найбільше їжджу, навесні та влітку, дово­диться викладати повну суму».

Роман каже, не думає про минуле. І назад не обертається, бо тоді «мізки за­кипають». «Не ображаєтеся, що вас „Тер­мінатором“ називають?» — делікатно за­питую. «І „Термінатором“, і „Кіборгом“, — каже. — Не ображаюся».

Рік тому Роман Максимець одружився з сестрою загиблого побратима. У жін­ки — троє дітей-школярів. Про історію їх­нього знайомства атовець не хоче роз­повідати. Каже, довга історія…

«Бачу, стараєтесь у всьому сам давати раду. Не втратили бажання жити. Маєте залізний характер», — кажу наостанок. «Є люди, які ходять, просять. Я так не можу. Знаю, що є такі, кому ще важче».