Нагорода знайшла героя

«За заслуги» ІІІ ступеня Василь Гупалик (на фото) із села Пнівне Камінь-Каширського району — людина-легенда. Місцеві переповідають про дванадцять ворожих танків, які той підбив, воюючи у зоні АТО. Гордяться, що село має такого героя, й радіють, що йому вручено орден «За заслуги» ІІІ ступеня.

«Василь з дитинства такий вершигора був. Шустрий і непокірливий. Не давав себе образити. У нас в родині свідомість українська споконвіку. Так і дітей виховували», — згадує його мама.

Після школи Василь вирішив обрати фах військового. Строкову службу проходив у Криму — в 6-й бригаді морської піхоти. Повернувшись з армії, закінчив Бердичівську школу прапорщиків й почав служити на Волині, у Володимирі-Волинському. Але так склалися життєві обставини, що вирішив звільнитися зі Збройних сил України.

Про військову справу змусила згадати війна. Коли «зелені чоловічки» увійшли у Крим, Василь зрозумів, що окупацією півострова «сусідська агресія» не закінчиться. Незабаром у Пнівному почали носити повістки — стартувала мобілізація.

- Василь чекав, коли ж йому принесуть, — розповідає мама. - Але не несли. Тоді сам пішов, пройшов медкомісію і записався добровольцем. 2 серпня 2014-го Василь попрощався і поїхав.

Запитую, чому вирішив добровільно йти на війну?

- Совість замучила. Чому хлопці, молоді, недосвідчені, гинуть, а я, військовий, сиджу вдома…

Два тижні на ужгородському полігоні — й на передову. Василя Гупалика призначили командиром протитанкового взводу. У підпорядкуванні мав двадцять бійців, з яких лише один був професійний військовий.

— Нас смертниками називали, — згадує. — А сєпари дали мені прізвисько «Чорний Прапор».

Хлопець йшов у саме пекло. Розповідає, що спочатку було дуже важко, бо люди постійно здавали місце їхньої дислокації. Ще не встигнуть хлопці стати — вже «гради» накривають.

Каже, понад два тижні вони отак «блукали», міняючи «точки». Тоді саме замикався Іловайський котел. Взвод Василя теж мав туди вирушити, але техніка підвела.

- Знаєте, як то було: один танк їде, а не стріляє, другий стріляє, а не їде, — розповідає Василь. — Ми просто до Іловайська не могли добратися. Тоді надійшов наказ залишатися під Старогнатівкою — зробити там рубіж. Ми й лишилися. 14 місяців звідти не сходили. Було, по два тижні без крихти хліба сиділи. Але інше болить: прибуло нас туди двадцятеро, а додому повернулися лише шестеро… Всіх своїх хлопців у цинкових трунах додому особисто відвозив. Стоїш, очі опустив, а вдова у відчаї б’є тебе по обличчю: «Чому він, а не ти?!» А потім обіймає і, плачучи, просить: «Хлопчики, вбережіться хоч ви…»

Ворог поливав українські позиції смерчами і «градами». Поранено було і Василя. Та поряд лежали троє «трьохсотих», яким допомога медиків була вкрай необхідна. Вони стікали кров’ю, один тримав у руках свої… кишки. І Гупалик вирішив прориватися повз ворога, щоб доправити поранених до медиків. Тоді й потрапив у полон.

Василя відвезли у Донецьк. У полоні разом з ним було ще три десятки військових і цивільних. Щодня кількох забирали на розстріл чи розмінування, з якого також ніхто не вертався. Та Василю пощастило — через три дні його з іншими полоненими з Донецька забрала співачка Руслана. Вона домовилася з терористами про обмін — і хлопці повернулися живі.

- Правда, що ви дванадцять танків підбили? — запитую.

- Не я один, наш підрозділ, — усміхається й розповідає, як це було. — Ворожа колона йшла на Гранітне. Там наші хлопці стояли. Ми знали, що з озброєнням у них слабо. Ну, розіб’ють їх! А наказу бити колону сєпарів не було… То що, дати нашим загинути? Хлопці за мною пішли. Ми «поділили» між собою, хто який танк чи БМП підриватиме. Там і «бехи», і бензовози, і «Урали» йшли. «Бахкали» хаотично, щоб сєпари в суматосі не знали, що робити.

То було у листопаді 2014-го. А 6 грудня за героїзм Василь Гупалик від комбрига отримав нагородний годинник.

…Восени 2015-го він повернувся додому. Свій бронежилет, на якому спереду від самого початку написав «Заповіт» («Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі стали вам поперек горла, сєпари…»), подарував товаришу. Той досі у ньому служить на передовій.

Зараз Василь Гупалик збирає і передає на схід найнеобхідніше — приціли та глушники (їх знайомі виготовляють самотужки у гаражах), харчі, запчастини до техніки, гроші. А про те, що указом президента його з нагоди Дня Незалежності нагороджено орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, дізнався випадково від знайомих. Не міг повірити. Аж поки його не запросили на нагородження. Каже, така відзнака для нього — висока честь. Й обіцяє робити все, аби зберегти життя тих, хто воює за наше мирне небо.

Фото автора.

Волинська область.