Героїня нашого часу

Це вражаюче фото, яке зробив відомий французький фотограф Ерік Бувет, облетіло увесь світ. Жінка, що не побоялася піти під кулі. Без каски і бронежилета. Без щита. Марія Матвіїв — медсестра з міста Буська Львівської області. Працює на “швидкій” диспетчером (у Львівському обласному центрі медичної допомоги і медицини катастроф). Професії віддала 22 роки життя. На Майдан їздила п’ять разів. Перебувала у гущі подій і у “чорний четвер”, 20 лютого. Кореспондент “ВЗ” поспілкувалася з цією героїчною жінкою.

«До Києва завжди їздила зі сестрою та чоловіком. Жили на Майдані, у наметі Буської сотні, — розповідає Марія. — Коли побачила 18 лютого по телевізору, які страшні події розгортаються у столиці, скільки поранених та вбитих, прийняли рішення — їдемо.Сестру не пустила. Сказала: “Якщо з нами щось станеться, виховаєш з мамою нашого Дмитрика (сину Марії — 12 років. — Авт.). Ввечері зібрали з чоловіком речі і пішли на площу, звідки відправлялися автобуси на Київ. Добровольців було небагато. Мене брати зі собою не хотіли через те, що я — жінка. Чоловік узявся їх переконувати: “Вона — медик. Ще стане нам у нагоді!”. Як у воду дивився”.

На Майдан автобус прибув о пів на четверту ранку. Марія з полегшенням зітхнула: людей не розігнали — вони вистояли! І тільки тоді помітила: лінія оборони проходить біля самісінької сцени.

Працювали цілий день і всю наступну ніч. Робили “коктейлі Молотова”. Марія також надавала допомогу пораненим, готувала їжу. Однак втома взяла своє — жінка вирішила прилягти на кілька годин у наметі Буської сотні (точніше, у тому, що від нього залишилося). Не встигла стулити очей, як її розбудили. “Наших біля Жовт­невого обстрілюють!”.

“Як так сталося, що з чоловіком розминулися?” — питаю. “Його випадок врятував. Під час першої атаки поранених було небагато. Здебільшого серце хапало. Кажу йому: “Біжи до Жовтневого, принеси ліки (барбовал, валідол). І води, бо люди просять”. От він і побіг, тільки сумку мені залишив. А я, почувши крики про допомогу, кинулася на Інститутську. Радію, що не мала на собі накидки зі знаком Червоного Хреста — по ньому зумисне цілили...”.

Та жахлива картина досі стоїть у неї перед очима. Хлопці поховалися за дерев’яними щитами, без зброї, а їх холоднокровно розстрілюють. Люди підбігали, щоб відтягти пораненого з лінії вогню, а снайпери прицільно стріляли їм у голову, живіт, грудну клітку”.

Жінку врятував сіті-лайт. Коли на неї полетіли друзки скла, впала на землю. Пересувалася полем бою на ліктях. “Чоловік дзвонить, питає: “Де ти?”. Кажу: “У болоті лежу, на Інститутській”. А він: “Лежи, я зараз буду”. Я його заспокоюю: “Не треба, Петре. Тут небезпечно. Буду якось сама вибиратися. Почекай хвильку-дві”. А сама думаю: “Яка хвилька? Дай Боже взагалі живою залишитися”. Але інстинкт самозбереження у Марії “відімкнувся”, коли почула, як стогнуть поранені.

З поля бою (не без допомоги побратимів) їй вдалося витягти чотирьох людей. “Головне — евакуювати потерпілого. Бо під обстрілом яку допомогу йому надаси? І зробити це треба швидко — до п’яти хвилин максимум”, — пояснює. Прикривав її своїм щитом чоловік з Коломиї. Наступного дня сам підійшов, привітався. Марія його би й не впізнала, якби сам не признався, бо бачила лише тих, хто стікав кров’ю...

На світлині, де Марія схиляється над пораненим, — чоловік, якому куля поцілила у голову. “Кров лила як з водопровідного крана, — згадує медсестра. — Вхідний отвір мав не менше двох сантимет­рів. На жаль, у нього не було шансів”.

Іншого не стало по дорозі у лікарню (куля розпорола бідолашному живіт). Про долю третього не знає, однак не впевнена, що живий, бо мав тяжке поранення. “Зате четвертий точно живий. Хоч одного вдалося врятувати!” — каже.

Пройшовши такий вишкіл, Марія вже нічого не боїться. Навіть війни. Але працювала би не у госпіталі, а допомагала би виносити поранених з поля бою, бо це — важча робота. А її Марія ніколи не цуралася.

“Керівництво не нагородило вас медаллю “За відвагу”?”. “Та воно навіть не знає про мої пригоди! — простодушно усміхається Марія. — Ну от, тепер завдяки журналістам буде знати...”.