Шахіст із характером

За 50 років нашого знайомства ми провели сотні розмов на різноманітні теми. Я написав не один десяток статей про гросмейстера Олега Романишина, можу йому подзвонити навіть опівночі (але не зранку до 11-ї години). І кожного разу, готуючи публікацію, де згадується його прізвище, хвилююся – як сприйме написане? Знаю, уважно прочитає, а потім знайде те, що, на його погляд, не так... Але залишаємося друзями і далі маємо про що поговорити при каві. До речі, серед кавоманів у Львові Олег Михайлович має великий авторитет. Гросмейстер обізнаний з різними сортами цього напою, технологією його приготування й манерою споживання…

Його знайомство зі шахами відбува­лося вдома, бо його тато Михайло Антонович був відомим львівським шахістом ще передвоєнної генерації. І очевидно, показував своїм синам Іго­рю, Юрію та Олегу, як пересуваються дерев’яні фігурки чорно-білими поля­ми. Саме Олег, хоч був наймолодшим, став для тата постійним суперником. Як каже Олег, вони зіграли, мабуть, понад сто партій, поки синові вдалося досягти нічиєї. Це був перший успіх майбутньо­го гросмейстера. Щоправда, зізнається Олег, він так і не зрозумів, чи та нічия ста­ла ефектом його зрослої майстерності, чи так собі запланував батько...

Батько ювіляра Михайло Романишин (14.04.1909 – 12.06.1983) закінчив гімна­зію у Самборі й приїхав до Львова чемпі­оном цього прикарпатського містечка з шахів. Почав навчатися у Політехніці й од­разу влився у шахове життя галицької сто­лиці, ставши у 30-ті роки одним із кращих членів «Товариства українських шахістів» – поряд із Попелем, Туркевичем, Турян­ським, Шевчиком. Усі вони, як і багато ін­ших галичан, перед приходом радянських військ влітку 1944 року покинули рідне місто й вирушили на Захід, щоб потім опи­нитися у різних країнах світу (США, Кана­да, Австралія). А Михайло Романишин був мобілізований до війська. Воював сапе­ром-мінером у складі 478-го окремого са­перного батальйону 336-ї Житомирської дивізії ІV Українського фронту. Брав участь у визволенні Праги, дочекався перемо­ги над гітлерівською Німеччиною і з бо­йовими орденами на грудях повернувся до Львова, щоб 1946 року разом із давнім шаховим побратимом Теодором Кукичем і фронтовиком Павлом Яциною створити Львівський шаховий клуб.

Зрозуміло, що з трьох синів Михайла бодай один мав би стати шахістом. Юно­го Олега довго називали «сином Михай­ла Романишина», а через кільканадцять років, представляючи сивоголового ста­течного чоловіка, почали говорити: «Це батько Олега Романишина». Олег не раз казав, що батько навчив його розуміти: поразок не уникнути, але треба вміти їх використовувати для дальшого посту­пу. Вже у пенсійному віці пан Михайло, електроінженер за фахом, продовжував трудитися, викладаючи в технікумі ра­діоелектроніки та Політехніці. І постійно приходив на шахові змагання, що відбу­валися у Львові.

Сходження Олега Романишина у ве­ликі шахи розпочалося, на мій погляд, 1975 року, коли у Єревані на чемпіона­ті СРСР він здобув сім перемог. А серед переможених були ґранди – Тигран Пе­тросян, Лев Полугаєвський, Юхим Гел­лер, Юрій Балашов, Семен Фурман. Якість тих партій потрясла шаховий світ, який зрозумів, що народилася нова зір­ка.

Чутливий на молоді дарування у ша­хах Михайло Таль першим відзначив схильність Олега Романишина захи­щати за шахівницею винятки з правил, оригінальність його ідей, самобутність почерку «цього своєрідного шульги у шахах». Московський гросмейстер, ав­тор монографій з теорії ендшпілю Юрій Авербах сказав коротше: «Це шахіст, який прагне нешаблонних, оригінальних рішень».

Олег Романишин не є носієм лагідно­го характеру. Один відомий тренер ви­словився про нього: «Який паскудний хлопчисько! Мабуть, буде хорошим ша­хістом»... Якщо Олега запитати, чому він усі партії хоче грати на перемогу, він пе­реважно відповідає так: “Хочу виграти одну партію, потім ще одну, пізніше ще одну, а потім ще… Перемога приносить відчуття самоутвердження і, якщо вда­ється, самовираження”.

Олег Романишин й надалі шукає цікаві рішення. Він залишає по собі нешаблон­ні знахідки в теорії шахів, за якими збері­гається його авторство в іспанській пар­тії, англійському початкові.

Час минає, але не змінює його звичок: Олег Романишин і далі елегантно одяг­нений (не пам’ятаю, щоб бачив його у джинсах), має особливий стиль носіння краватки (недбалість зав’язаного вузла старанно продумана), вроджену аристо­кратичність манер, цікавиться тенісом. А про каву я вже згадував... Останніми ро­ками поряд з організацією власних ви­ступів щоразу частіше займався спра­вами своєї улюбленої донечки Олі, яка виростала у здібну тенісистку, їздила по містах і країнах на свої турніри, а тепер виросла у здібного науковця. І нині у на­ших розмовах вже інші теми превалюють над шаховими…

Довідка «ВЗ»

Олег Михайлович Ро­манишин (народився 10 січня 1952 року) – видат­ний український шахіст, заслужений майстер спорту, міжнародний гросмейстер, чемпіон сві­ту у складі команди Украї­ни (2001), чемпіон Європи серед юнаків (1973), чем­піон СРСР серед школя­рів (1968), володар Куб­ка СРСР (1973), учасник змагань за шахову коро­ну (1975-1994), призер Всесвітніх шахових олім­піад (1978, 1996,1998, 2000), чемпіон Євро­пи у команді (1977, 1980, 1983), учасник матчу зі збірною світу (1984), пе­реможець командних чем­піонатів світу серед сту­дентів (1974, 1976, 1977), неодноразовий призер чемпіонатів СРСР, пере­можець понад 20 міжна­родних турнірів.