Наталія ДОБРИНСЬКА: «Мені легко бути мамою»

Відсвяткувати Олімпійський день та провести наших спортсменів на І Європейські ігри до Баку Наталія Добринська прийшла не сама. На площі перед НСК “Олімпійський” разом із Наталею за всіма подіями із зацікавленням спостерігав шестимісячний Дарій, син олімпійської чемпіонки Пекіна, чемпіонки та рекордсменки світу-2012. Того дня хлопець познайомився з багатьма легендами українського спорту. Однак “зірки” його мало цікавили. Серед усіх володарів найвищих спортивних титулів Дарій віддавав перевагу одній — своїй мамі.

-До “Олімпійського” я прийшла, щоб з друзями та колегами обмінятися враженнями про останні спортивні події та поділитися новинами, - охоче ділилася хорошим настроєм Наталія Добринська. - Насправді бачимося доволі часто, практично кожного дня перетинаюсь з кимось із давніх знайомих приятелів-спортсменів. Я вже давно завершила спортивну кар’єру, але зі спортом так і не попрощалася. Усі ці десятки і навіть сотні людей довкола для мене наче сім’я. Така ось велика, олімпійська. Сьогодні уперше на такий захід я прийшла зі своїм маленьким спортсменом — моєму сину Дарію уже виповнилося півроку.

- У буденних турботах вдається знайти час, щоб тримати себе у формі?

- Я продовжую годувати дитину, тож моя вага ще далека від ідеалу. Та це не біда: спортсмени здатні за короткий час привести свій організм до повної бойової готовності. Тож зайвими кілограмами особливо не переймаюся.

Уже через три місяці після народження дитини я вийшла на стадіон. Почала потрошку бігати, займатися йогою тощо. Відверто кажучи, навіть подумувала про те, щоб повернутися у спорт. Але швидко відмовилася від цього задуму. Чому? Спорт — це життя, в якому немає місця ні для чого іншого, окрім тренувань і змагань. Я пригадала усі свої тренування, на яких віддавала усі сили, повертаючись додому спустошеною. Спортивному режиму потрібно підпорядкувати все життя, без вихідних і канікул. Я не готова знову зануритися у це з головою. Тим паче, у моєму житті тепер є чимало не менш цікавих проектів. Насолоджуюся подружнім життям.

Ось сина до фізичної активності з пелюшок привчаю. Робимо з ним ранкову і вечірню гімнастику, також до нього приходить масажистка, розробляє м’язи. Він у нас веселий і компанійський хлопець, завжди усміхається й охоче спілкується. І рухається багато. Мені деколи здається, що це згусточок енергії і м’язів. Коли Дарій підросте, я дам йому можливість проявити себе в різних видах спорту. А згодом уже побачу, до чого у нього виражена схильність, чим він зможе займатися професійно. У дитячі і юнацькі роки спорт у будь-якому випадку стане підґрунтям для подальшого розвитку. Поки що трансляції спортивних змагань разом зі мною син дивитися відмовляється (сміється). Його поки що більше цікавлять іграшки.

- Чим відрізняється спортивний режим від режиму молодої мами?

- Спортивний значно жорсткіший. Спорт виховав мене так, що життєві труднощі я сприймаю доволі просто. Для мене не проблема відмовитися від певної, навіть улюбленої, їжі чи прокидатися до сходу сонця. Мені легко бути мамою. Я зовсім не відчуваю того навантаження, яким мене лякали друзі. Уже півроку думаю і чекаю: коли настане той найважчий момент, про який мені розповідали. Та поки що всі труднощі обходять мене.

- Ви — володарка олімпійського “золота” та світового рекорду з легкоатлетичного п’ятиборства у приміщенні. Яке з цих досягнень далося більшою кров’ю?

- У Пекіні найсильніше враження — це наш гімн, який слухав весь стадіон. Оці хвилини на п’єдесталі, коли прапор твоєї країни майорить вище за інші, а нагороду вручає твій титулований земляк — Сергій Бубка, і стали найяскравішими у спортивному житті. Скільки років минуло, а й тепер, коли розповідаю про це, мурашки бігають і серце стискається (усміхається).

Перед Олімпіадою-2008 у Пекіні ніхто не робив на мене ставку. Але у глибині душі я знала, що переможу. Я довго й наполегливо готувалася саме до того виступу і понад усе на світі прагнула олімпійської перемоги. Незадовго до Ігор інтуїція підказувала мені, що все станеться саме так. Це не розхолодило мене, навпаки, дозволило уникнути зайвих хвилювань і сконцентруватися на роботі.

Встановити рекорд, як не дивно це може звучати, було дещо легше. Змагання із зимового п’ятиборства, на відміну від семиборства, яке входить до програми легкоатлетичних змагань на відкритому стадіоні у літній період, відбувається в один день. Тобто усе минуло на одному диханні, я не встигла навіть розхвилюватися. Рекордні результати не здивували мене. На тренуванні я робила це навіть краще. Єдиний сюрприз був у заключному виді — на 800-метрівці. Це не найсильніший мій вид. Тож ніколи не знала, які секунди на фініші покаже секундомір. Того дня вищі сили допомогли мені: я аж на 2 сек. перевершила власний рекорд. У мене був чіткий план на той зимовий чемпіонат: у кожній дисципліні — 1000 очок. У сумі це був би світовий рекорд, та ще й з великим запасом. Але не так, як хотілося, вдалися бар’єри, потім стрибки у висоту, потім моє улюблене штовхання ядра. Лише на стрибок у довжину я зібралася і зберегла шанс на рекорд. А перед 800 м казала собі: “Ти просто не можеш пробігти погано і випустити з рук те, до чого так довго йшла”.