Олег ВЕРНЯЄВ: «Нарешті нас почали судити об’єктивно»

Днями у французькому Монпельє донеччанин Олег Верняєв зробив те, чого українським гімнастам не вдавалося довгі 15 років, ще з часів великих перемог Сашка Береша — став абсолютним чемпіоном Європи. А під завісу континентальної першості видав ще й “золото” у своєму коронному виді — вправах на брусах. Про ізраїльського ескулапа-чарівника та про міністерські обіцянки Олег Верняєв розповів читачам “ВЗ”.

— Своє завдання на чемпіонат Європи я виконав на 200%, — розповів Олег Верняєв. — Адже через травму ноги не планував змагатися у багатоборстві. Та ризикнув, і все склалося вдало. Я надірвав зв’язку на тренуванні у нашому дивовижному залі у Кончі-Заспі. Завдяки тим “чудовим” матам і ямі я невдало приземлився на опорному стрибку. Ногу скрутило, і зв’язка затріщала. Моя перемога у багатоборстві стала можливою лише завдяки тому, що у мене є ізраїльський друг Адам — справжнісінький чарівник у спортивній медицині. Напишіть, будь ласка, великими буквами: “Адаме, я вдячний тобі за перемогу!”. Він поставив мене на ноги за чотири дні. Якби в Україні був хоча б один спеціаліст, який умів лише це — правильно “тейпувати” м’язи — ми змогли б уникнути половини усіх наших травм. У нас же цього не вміє робити ніхто. Я сам собі “тейпую” ногу. Але правильно закріпляти м’язи не вмію: перетиснув ногу і побіг далі.

— Під час фіналу у вправах на брусах судді, забувши про протоколи, спостерігали за вашим виступом з усмішкою...

— Так, судді симпатизують мені. Завжди наприкінці змагального дня підійдуть по-людськи порадіти зі мною, привітати та побажати успіху. І до оцінок у мене також питань немає. Нарешті ми досягли того, чого прагнули багато років: нас почали судити об’єктивно.

У фіналі на брусах виступати було легко, не було шалених емоцій, як після перемоги у багатоборстві. Мені потрібно було вийти і зробити те, що я робив до того уже багато разів. Перемоги принесли лише позитив, ніякого спустошення, як про це розповідають інші спортсмени, я не відчув. Можливо, тому, що титул потрібно захищати, і попереду в мене — чемпіонат світу та Олімпійські ігри.

— Чи стежите за тим, що готують на чемпіонат світу ваші головні конкуренти — японець Кохеї Утімура, американець Деніел Лейва та інші?

— Утімура — це людина-загадка. Він готує одну комбінацію, у кваліфікації виступає з іншою, а у фіналі може здивувати чимось взагалі непередбачуваним. Тож стежити за ним — марна річ. А ось що роблять інші й викладають в Інтернет — із задоволенням спостерігаю. Лейва тепер активно ускладнює бруси: прагне повернути собі титул чемпіона світу.

— На турнірі у Любляні ви здобули ефектну перемогу у вправах на коні. Чого забракло, щоб позмагатися у цьому виді у фіналі чемпіонату Європи?

— Я не спрощував комбінації. Просто припустився помилки — спочатку розвів ноги, а потім ще й зіскок виконав не в той бік. Це вже 0,2 збавки. Також заплутався, виконуючи “вертоліт”: замість чотирьох кіл викрутив лише три. Ось ці десяті й не пустили мене до фіналу.

У Любляні мені вдалося перемогти таких визнаних майстрів у вправах на коні, як Альберто Буснарі та Філіп Уде. Італієць вважається законодавцем моди у своєму коронному виді. Я також виконував елемент, названий його ім’ям, хоча і дещо спрощений. Уде більш ніж за десятиліття на великому помості встиг стати віце-чемпіоном світу й Олімпійських ігор у вправах на коні. Я ж на цьому приладі тільки починаю удосконалюватися. Тому та перемога була особливо приємною. Тим паче, що розучувати складні новинки на коні у нас непросто: кінь у Кончі-Заспі розбитий, з дірками.

— Для ваших колишніх прия­телів по команді, Олега Степка, Петра Пахнюка, Миколи Куксенкова в Азербайд­жані та Росії створили найкомфортніші умови. Але чому тоді перемагаєте ви?

— Ми — команда, яка нікому не потрібна. У нас немає техніки і допоміжного персоналу... Зате є бажання бути першими, найкращими! Як каже тренер: “Бог з нами, і нам усе вдається”. Ось цим себе і тішимо.

— В Україні у суворих гімнастичних реаліях вас утримує тренер. Як Геннадій Сартинський пояснив, чому не хоче навіть розглядати пропозиції з-за кордону?

— Солідним віком і сімейним станом. Тренер навіть чути не хоче про можливий переїзд, чого б йому не обіцяли. Солідарність з тренером — це одна з причин, чому я також залишаюся в Україні. Адже Геннадій Людвігович — саме та людина, яка мені потрібна. Ні з ким іншим я не уявляю своїх тренувань.

— Недавнє визнання найкращим спортсменом країни щось змінило у вашому спортивному житті?

— З’явилися нові обіцянки. Та нам уже багато років обіцяють — зал новий побудувати, прилади сучасні купити... Та поки що ніхто не підтвердив свої слова хоч якимись діями. Цього разу після церемонії нагородження до мене підійшов міністр спорту Ігор Жданов. “Я знаю про ваші проблеми, — сказав він. — І особисто займатимуся їх вирішенням. Ми встановимо на гімнастичній базі новий комплект приладів”. Час покаже, чи зможе новий міністр зламати систему і закупити для збірної хоча б це.